Роздуми про амністію капіталів: хто винен і що робити?

Питанню амністії капіталів в Україні присвячено багато дискусій, як юридичного, так і політичного характеру.

Загалом, майже ніхто не заперечує необхідності подібних заходів. Проте в кожного учасника дискусії сформувалися власні, подекуди суперечливі позиції щодо порядку і завдань проведення амністії капіталів в Україні.

Зокрема, висловлюються протилежні погляди щодо того, повинна бути амністія платною чи безвідплатною, на які категорії осіб та види майна вона має поширюватися тощо.

Для розуміння можливих подальших шляхів розвитку України пропонуємо амністію капіталів варто розглядати в широкому аспекті, а не лише як звільнення від відповідальності за несплату податків.

Насамперед, погоджуємося з думкою про те, що недовіра є основною перешкодою для проведення будь-якої амністії капіталів.

Як слушно зауважив Д. Гетьманцев у своїй статті «Другої спроби не буде!», опублікованій на ZN.UA 17.08.18: «Запорука успіху податкової амністії - у довірі громадян до влади… Людина, йдучи на цей крок, має бути абсолютно впевненою, що жодними негативними наслідками це їй не загрожує. Влада повинна переконати її у своїй передбачуваності та неможливості зміни правил амністії після її завершення.»

На наш погляд, основною перешкодою для відновлення довіри українців до держави та членів суспільства одне до одного є рудименти радянської ментальності, і зокрема, культивування ненависті і заздрості бідніших до заможніших.

Так, первинне нагромадження капіталів в Україні відбулося несправедливо. Але цього вже неможливо усунути. Спроби «відновити справедливість» в минулому призведуть лише до нестабільності і намагання приховати активи, а також до прагнення вивести їх подалі з країни, що й відбувалося впродовж усіх років української незалежності.

Змінити ситуацію можна лише тоді, коли володіти власністю в Україні буде безпечно. А це можливе лише в разі, коли припиняться будь-які переслідування за природне намагання людини вижити в складних умовах і набути якомога більше активів. Зрештою, об'єктивною передумовою розвитку ринкової економіки є створення стабільного і міцного прошарку національних власників капіталу.

При цьому непрозорість капіталів лише підживлює корупцію, рейдерство та тіньову економіку.

І боротися з цими негативними явищами лише за допомогою репресивних, каральних заходів (зокрема, з одного боку - підвищення відповідальності чиновників, створення нових антикорупційних органів, з іншого - підвищення відповідальності платників податків, розширення податкових баз тощо) так само марно. Якщо прозоре ведення бізнесу/сумлінне перебування на посаді/легальний перерозподіл суспільних благ будуть економічно невигідними і не дозволятимуть жити достойно, люди не дотримуватимуться таких норм.

Свого часу держава не спромоглася створити справедливі і зрозумілі всім правила гри, які дозволяли би набути капітал легально, без порушення законів та інтересів певних верств населення.

Ті процеси, які відбувалися в Україні, далекі від уявлень про те, як усе повинно бути в умовному ідеальному суспільстві. Але ці наслідки є результатом об'єктивних обставин, усунути які можна лише в майбутньому, а не ревізуючи минуле.

І певна провина за те, що відбувалося, лежить на кожному члені українського суспільства.

Приклад із «євробляхами» є наочним свідченням того, що за нагоди кожен, незалежно від свого соціального статусу і статків, намагається витиснути максимум із будь-якої ситуації.

Власники «євроблях» вважають, що вони мають право користуватися тими автівками, які вони хочуть, і прикрі перепони у вигляді законів їх не обходять. Адже всі хочуть жити «тут і зараз», не чекаючи на те, коли держава створить належні умови чи для того, аби люди могли заробити більше, або для того, щоб автомобілі були дешевшими. Такі категорії, як екологія (адже старі й дешеві авто значно більше шкодять довкіллю, та ще й незабаром потребуватимуть утилізації), є взагалі суцільною нісенітницею в свідомості людей, що вважають себе такими, що заслужили право жити достойно. Вони не винні, що дешевих авто немає, а на дорогі їм бракує грошей.

Чим ця логіка відрізняється від мотивації чиновника, який обертає своє службове становище на спосіб заробляння грошей? Він так само хоче жити «тут і зараз», і не його провина в тому, що держава не зібрала податки з бізнесу і не забезпечила держслужбовців належною заробітною платою.

Так само і бізнесмен вважає за необхідне зекономити на податках, аби вкласти більше грошей у розвиток своєї справи, і він не винен у тому, що держава не створила нормального фінансового ринку, а ставки за кредитами є непідйомними.

Хто з цих людей має рацію, а хто є правопорушником? На наш погляд, однозначної відповіді на це питання немає. Кожен має право переслідувати свій інтерес, але при цьому не порушуючи інтересів інших людей. Суспільство повинно базуватися на компромісі між суспільним і особистим інтересом, при цьому кожне обмеження особистого інтересу має отримати належне пояснення. Теоретично, усі параметри компромісу мають бути відображені в законодавстві, і кожен член суспільства повинен усвідомлювати те, що дотримання закону і є способом необхідного узгодження суспільного і приватного інтересів.

Проте до цього часу ніхто в Україні не сприймав закон як відображення суспільного балансу. Навпаки, багато хто бачить у законодавчих нормах ніщо інше, як перешкоду на шляху до задоволення власного інтересу, який для багатьох на практиці - понад усе.

Тому бізнесмен не сплачує податків, бо вони йдуть невідомо на що, чиновник краде з бюджету, тому що бюджет не спроможний виплатити йому належний дохід через нестачу податків, громадяни ненавидять чиновників, оскільки змушені їм компенсувати те, що не надійшло у вигляді податків. І всі вважають винними когось, а не себе.

Виникає замкнене коло, яке можна розірвати лише шляхом відмови всіх членів суспільства від взаємних претензій одне до одного.

І буде добре, якщо перший крок у цьому напрямку зробить держава.

Вважаємо, що наразі держава не має жодного морального права проводити розслідування щодо законності набуття будь-ким і будь-яких активів за роки незалежності України. Адже насамперед держава (тобто політична еліта суспільства, яка була при владі) була зобов'язана, по-перше, створити належні правила гри для всіх, які би дозволяли реалізувати людям свої приватні інтереси, а по-друге, роз'яснити всьому загалові, що певний баланс суспільних і приватних інтересів є неодмінною умовою побудови цивілізованого суспільства і ефективної економіки.

Натомість усі політики фактично підлаштовували законодавство під свої власні поточні потреби, не зважаючи на глобальні наслідки. Одночасно ті ж такі політики підбурювали пересічних громадян до ненависті до своїх опонентів, граючи при цьому на не найкращих настроях людей, у тому числі на заздрощах бідніших до заможніших. Адже саме в такий спосіб їм вдавалося зібрати більше голосів на виборах.

Саме тому держава як політична основа суспільства не має зараз права на застосування заходів відповідальності до порушників, які фактично пристосовувалися до ситуації, за якої не могли реалізувати власні інтереси в межах чинних законів.

Головною метою амністії капіталів в Україні має бути побудова прозорих і прийнятних для переважної більшості членів суспільства правил гри, тобто законів і механізмів їх дотримання. Фактично йдеться про оновлення «суспільного договору» між усіма громадянами. При цьому має бути забезпечена неможливість ревізії з боку держави майнових відносин, що складалися в попередні періоди за участі держави. Насамперед, йдеться про неможливість реприватизації у будь-якому вигляді.

Хоч би як прикро це не лунало для певної (і значної) кількості пересічних громадян, в реаліях забезпечити справедливе і невибіркове покарання за минулі правопорушення не видається можливим.

По-перше, надто великою була кількість цих порушень, і надто широкі верстви населення були в цьому задіяні. Загальновідомо, що процеси приватизації в Україні не були прозорими, супроводжувалися корупційними схемами. Проте зараз чіпати питання законності набуття у власність колишніх радянських активів - надто небезпечно і може видаватися привабливим лише для прихильників підходу «взяти й все поділити» (тобто для соціально несвідомих громадян). Те саме стосується незаконного будівництва, земельних відносин тощо.

Ілюзією є те, що порушників можна поділити на певні категорії, і карати лише окремих із них - наприклад, чиновників чи олігархів, залишаючи в спокої простих громадян. Адже проблеми постануть уже на етапі того, хто саме буде включений до цих «нещасливих категорій». Наприклад, як юридично визначити поняття «олігарх» для цілей економічної люстрації? Ці критерії завжди залишатимуться умовними і суб'єктивними, а отже, не забезпечуватимуть потрібної справедливості.

І чому карати за гріхи потрібно лише чиновників? Тому що вони були при владі? А хто їх обирав, при цьому щоразу тих самих? Та зрештою, хто носив їм хабарі?

По-друге, величезна кількість колишніх правопорушень потребуватиме величезних ресурсів щодо їх розслідування. Та це - надто великі витрати, на які в державі бракує коштів, а на збільшення податків заради створення величезної репресивної машини громадяни погодяться навряд.

Також варто враховувати те, що притягнення «винних» до відповідальності призведе на практиці до хіба лише морального задоволення тих, хто їх ненавидить. Відшкодування майнової шкоди буде надто проблематичним, адже більшість украдених грошей вже витрачені та знецінені, оскільки «вкладалися» у здебільшого поточне споживання, або ж так приховані, що знайти їх буде ще важче, ніж домогтися обвинувального вироку для «жертв справедливості».

По-третє, в процесі «наведення справедливості» в минулому перед правоохоронцями виникатимуть величезні спокуси для нехтування основними правами і свободами громадян, а також для використання благої ідеї задля зведення особистих рахунків - з політичними опонентами, конкурентами та навіть із людьми, які з певних причин комусь впливовому не сподобалися.

Усе це створює передумови для використання ідеї покарання винних як інструменту для перерозподілу суспільних багатств на користь тих, хто цими процесами керує.

Та найгіршим є те, що «гріхи» попередників є вдалим приводом для політиків при владі відволікати увагу громадськості від власних дій таких політиків.

Враховуючи викладене, ідея покарання за минуле має бути залишена як неспроможна. Натомість варто зосередитися на побудові майбутнього.

З огляду на викладене, пропонуємо таке бачення можливої амністії капіталів в Україні.

Насамперед, амністія капіталів як загальне поняття має охоплювати: все майно; господарські та фінансові операції, вчинені до моменту проведення відповідних заходів; визначені контролюючими органами, але не узгоджені податкові зобов'язання та весь податковий борг усіх платників податків на певний момент часу; всі кримінальні провадження, крім тих, що відкриті стосовно тяжких злочинів проти основ національної безпеки України, життя, здоров'я та волі особи, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, приватної власності, а також вчинених у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів; всі адміністративні правопорушення і адміністративні проступки.

Проте починати потрібно з простого. Не варто чекати на те, що громадяни України, які звикли (і небезпідставно) не довіряти державі, самі активно декларуватимуть власне майно, навіть із метою одержання амністії. На добровільну явку з повинною більшість резонно не погодиться.

Тож, варто починати саме з окремих кроків у напрямку податкової амністії як різновиду амністії капіталів. Причому перші кроки держава має зробити в односторонньому порядку.

Найпростішим нам видається врегулювати податкові спори, що знаходяться в судах та в процедурі адміністративного оскарження.

Не секрет, що 97 % погашених податкових зобов'язань - це добровільна сплата податків. Своєю чергою, з визначених контролюючими органами грошових зобов'язань податківцям вдається відстояти в судах не більше третини з них, а до бюджету на практиці сплачується лише 3-5 % нарахованих за результатами перевірок податків.

Отже, не буде відчутною для бюджету втрата тих сум грошових зобов'язань, які наразі перебувають у стадії судового чи адміністративного оскарження.

Враховуючи викладене, варто передбачити, що надіслані платникам податків на момент набрання чинності відповідним законом податкові повідомлення-рішення, грошові зоб?в'язання за якими не є узгодженими внаслідок ініціювання платником податків процедури адміністративного та/або судового оскарження, вважаються відкликаними.

Провадження у суді першої та апеляційної інстанції щодо оскарження відповідних податкових повідомлень-рішень, відкриті до набрання чинності відповідним законом, підлягають закриттю без ухвалення рішення по суті спору.

Рішення апеляційних судів у податкових спорах, прийняті на користь платників податку та не розглянуті в касаційному порядку на момент набрання чинності цим законом, є остаточними і не можуть бути оскаржені представниками державної фіскальної служби (чи податкової та або митної служби, якщо на момент проведення відповідних заходів такі служби будуть функціонувати). Касаційне провадження у таких справах, відкрите до набрання чинності відповідним законом, підлягають закриттю. В свою чергу, платникам податків можна надати право на оскарження відповідних рішень і на забезпечення касаційного перегляду.

Внаслідок подібних заходів також зменшиться навантаження на судову систему, що сприятиме швидшому судовому розгляду актуальних поточних податкових справ.

Також варто списати весь податковий борг платників податків (можливо, крім великих платників), який виник не пізніше, наприклад, 30 днів до дати набрання чинності відповідним законом або станом на певну дату.

Другою складовою податкової амністії має бути запровадження тимчасового мораторію на проведення податкових перевірок минулих податкових періодів у тому разі, якщо платник податків-суб'єкт господарювання дотримується індикативного галузевого сукупного податкового навантаження.

Загальновідомо, що певний відсоток податкових надходжень з обороту кожного платника податків є певним індикатором, що контролюючі органи використовують для визначення ризиковості відповідного платника податків. І це певною мірою логічно, оскільки платник податків, що реально функціонує, повинен сплачувати певні суми до бюджету.

На сьогодні податківці мають достатньо даних про те, яке сукупне податкове навантаження можна вважати нормальним (індикативним) для тієї чи іншої галузі, для того чи іншого платника податків.

Чому б не скористатися цими напрацюваннями і не запровадити норму, що перевірка платника податків стосовно податкових періодів, які спливли на певну дату, не може бути проведена в разі, якщо загальна сума податкових надходжень не є меншою від індикативного сукупного податкового навантаження, притаманного цьому платникові?

Як варіант, можна передбачити процедуру попереднього узгодження індикативного податкового навантаження, в тому числі в суді, якщо запропонований податківцями рівень є вищим від середнього в галузі або якщо платник податків може довести, що середньогалузевий рівень або рівень індикативного навантаження, визначений контролюючим органом, є надмірним для цього платника податків. Наприклад, якщо діяльність певного платника податків є справді низькорентабельною.

Крім сукупного податкового навантаження, можна передбачити вимоги щодо забезпечення певного рівня середньої заробітної плати кожного з працівників платника податків, наприклад, не менше середнього у галузі, або не менше трикратного мінімального розміру тощо.

Потенційні корупційні ризики для таких ситуацій є принаймні не більшими від ситуацій зі звичайними податковими перевірками. Проте обмеження випадків, коли контролюючі органи можуть здійснити податкову перевірку, сприятиме зменшенню тиску на бізнес, і як наслідок - збільшенню ділової активності.

Також мораторій, на наш погляд, варто запровадити на податкові перевірки всіх громадян, що не є суб'єктами господарювання. Такий захід сприятиме налагодженню довіри між громадянами і державою через визнання державою того факту, що вона бере на себе провину за нестворення належних умов для чесної сплати податків. Крім того, перевірка громадян не призводить до значного збільшення доходів бюджету через те, що основну частку доходів громадяни отримують через податкових агентів.

Мораторій можна не поширювати (або обмежити його застосування, наприклад, певними видами податків чи певними господарськими операціями) на окремих платників податків - зокрема, на великих платників (які дають понад три чверті всіх податкових надходжень), або на окремі категорії перевірок - наприклад, з питань трансферного ціноутворення.

На час дії мораторію варто законодавчо зупинити перебіг строків давності, передбачених статтею 102 Податкового кодексу України, в межах яких може бути визначено грошові зобов'язання платника податків. Якщо мораторій закінчиться (наприклад, через недотримання платником вимог щодо індикативного сукупного податкового навантаження), це дасть змогу перевірити правильність сплати податків за ті періоди, що були охоплені мораторієм.

Запровадження мораторію сприятиме зосередженню контролюючих органів на поточних господарських операціях податків та на тих суб'єктах, які не забезпечують належного рівня сплати податків до бюджету. Зрештою, мораторій буде стимулом для державних органів якомога швидше прийняти та ввести в дію нові норми, що встановлюватимуть справедливу та ефективну податкову систему.

За результатами дотримання платниками податків умов дії мораторію можна буде розглянути питання щодо остаточного узгодження загальної суми всіх грошових зобов'язань платника податків перед бюджетами за певні податкові періоди.

Наприклад, всі грошові зобов'язання платника податків за податковими періодами, на які поширювалася дія мораторію, вважатимуться остаточно узгодженими в розмірі, самостійно визначеному платником податків, у тому разі, якщо таким платником було цілком дотримано умови запровадження мораторію, зокрема, забезпечення сукупних податкових надходжень у сумі, не меншій від індикативного рівня, визначеного для цього платника податків.

Жодних перевірок за відповідні податкові періоди не проводиться, а всі грошові зобов'язання за такі періоди вважатимуться остаточно узгодженими і погашеними належним чином.

Іншими словами: платив увесь час погоджену суму до бюджету - вільний від будь-яких перевірок і донарахувань за всі попередні податкові періоди.

Це, на наш погляд, буде непоганим стимулом для належного виконання платниками податків своїх поточних зобов'язань перед бюджетом. Тобто, фактично відбувається прощення можливих попередніх «гріхів» в обмін на належну поведінку в теперішньому часі.

Впевнені в собі платники податків можуть не дотримуватися умов мораторію, якщо вони вважають, що їм це економічно невигідно. Але в такому разі їх діяльність може бути перевірена з урахуванням загальних строків давності, визначених статтею 102 Податкового кодексу України (1095 днів).

Щоправда, в українських реаліях уже було запроваджено мораторій на проведення податкових перевірок суб'єктів господарювання з річним оборотом не більше 20 млн. грн. Проте, на нашу думку, критерій для такого мораторію було обрано неправильно: мораторій запроваджувався за ознаками, що мали місце в минулому (оборот за попередній рік), жодним чином не стимулюючи належної поведінки платників податків у теперішньому часі. Крім того, мораторій не містив можливості для платників податків одержати остаточне узгодження грошових зобов'язань в обмін на правомірну поведінку протягом дії мораторію.

Мораторій має тривати кілька років або до того часу, допоки не буде розроблено нову податкову систему з урахуванням інтересів як держави, так і суб'єктів господарювання. При цьому варто виходити з того, що держава може претендувати насамперед на ті суми, які суб'єкти господарювання витрачають на корупцію. Зокрема, ті суми, які платники податків витрачають на конвертацію та інші способи ухилення від оподаткування. Замість шахраїв, нехай сплачують ці кошти до бюджету.

Концепція та основні риси нової податкової системи - предмет окремого обговорення.

Проте, якщо результати запровадження «стимулюючого компромісу» у вигляді мораторію на перевірки в обмін на дотримання сукупного податкового навантаження та «остаточного узгодження грошових зобов'язань» буде вдалим (зокрема, якщо доходи бюджету будуть забезпечуватися на плановому рівні, принаймні не нижчому, ніж поточний), можна розглянути питання про закріплення відповідних норм на постійній основі. Це і буде аналогом спрощеної системи оподаткування «для всіх», причому з можливістю окремим суб'єктам господарювання забезпечити захист своїх економічних інтересів у разі, коли базові правила будуть для них економічно обтяжливими.

У будь-якому разі необхідно зберегти ПДВ та акцизний податок, вдосконаливши їх адміністрування. Зокрема, автор цієї статті ще у 2015 році розробив альтернативний алгоритм відстеження сплати ПДВ у ланцюгах постачань, який значно ускладнює застосування так званих «скруток» як механізму ухилення від ПДВ. Причому така система адміністрування не передбачає жодного блокування реєстрації податкових накладних, на відміну від діючої системи.

Щоправда, відповідні розробки жодним чином не зацікавили представників Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та Мінфіну України, а також представників громадських реформаторських організацій. Можливо тому, що умовою їх запровадження є врахування права інтелектуальної власності автора на запропоноване ноу-хау? Склалося враження, що всі начебто охочі до запровадження реформаторських новацій, але при цьому вважають, що всі розробки повинні надаватися державі виключно на волонтерських засадах. Дивна позиція, яка більше нагадує ідеологію «совка», ніж ринкові засади.

Також при створенні сучасної ефективної податкової системи варто продумати позитивні стимули для тих платників податків, які сумлінно виконують свої зобов'язання перед державою.

Одним із таких механізмів може бути нарахування бонусів (назва умовна) кожному платникові податків за кожну сплачену до бюджету гривню. Відповідні бонуси можуть обліковуватися на спеціальних рахунках, аж до створення на їх базі такої собі модної нині криптовалюти.

Бонуси можна буде здобувати виключно в обмін на виконання податкових зобов'язань. При цьому витрачати здобуті бонуси можна буде на різні державні послуги, зокрема й ті, які зазвичай є безкоштовними (у тому числі медичні послуги, базова освіта тощо).

Причому додаткові бонуси можуть нараховуватися не лише пропорційно до погашених податкових зобов'язань, а й за зразкову сумлінну поведінку платників податків - наприклад, за тривале забезпечення сплати податків на рівні, вище від середнього в галузі, за найвищі зарплати працівникам, найвищі прибутки тощо. Така система дозволить уникнути ситуації, коли всі бонуси опиняться в найбільших платників податків.

Ідеологія дуже проста: сплатив податки - можеш користуватися послугами держави без сплати додаткових коштів. Не сплатив - тоді сплачуй державі живими грошима. Виняток можна зробити лише для окремих категорій соціально незахищених громадян.

Для різних категорій платників можна встановити різні розцінки на ті чи інші послуги. Наприклад, великі платники податків мають сплачувати більше. Це такий собі економічний аналог прогресивної ставки оподаткування. Але соціальний ефект досягатиметься не за рахунок підвищення ставок податків, що призведе лише до виведення доходів у тінь, а за рахунок покладення на заможніших платників обов'язку платити більше за свої потреби. Також можна продумати регресивне нарахування бонусів після досягнення певного рівня (тобто, найбільші платники податків отримуватимуть менше бонусів на кожну сплачену гривню, ніж решта).

Крім того, можна передбачити, що певний рівень нарахованих платникові податків бонусів є підставою для участі в окремих державних закупівлях, для отримання дотацій, ліцензій на здійснення окремих видів господарської діяльності тощо.

Списані з рахунку платників податків бонуси надходитимуть на рахунки надавачів державних послуг чи інших державних благ. І саме виходячи з кількості набутих державними структурами бонусів буде визначатися фінансування цих структур. Тоді кожен лікар, вчитель чи працівник галузі сертифікації буде зацікавлений у тому, аби зібрати якомога більше бонусів, щоб обміняти їх на державні кошти.

Не виключена також можливість прив'язки отриманих бонусів до подальших соціальних і пенсійних виплат. Аж до того, що діти використовуватимуть свої бонуси для фінансування пенсій своїх батьків.

У запропонований спосіб можна буде забезпечити частковий контроль з боку платників податків за тим, як витрачаються їх кошти, сплачені до бюджету у вигляді податків. Це, до речі, є одним із мотивів податкового нігілізму українських громадян - навіщо, мовляв, сплачувати податки, коли вони невідомо на що ідуть. Будь ласка - керуйте своїми податками: кому ви надали бонуси, той і отримає державні гроші, сплачені вами раніше як податок.

Крім того, це може бути механізмом підвищення конкуренції серед працівників державної соціальної сфери і сфери управління, адже чим краще вони працюватимуть, тим більше людей розраховуватимуться за їх послуги відповідними бонусами.

Технічні питання обігу розглядуваних бонусів відносно неважко розв'язати в сучасних умовах електронних технологій - аж до запровадження спеціальних карток на кшталт кредитних, за допомогою яких громадяни зможуть самостійно витрачати належні їм бонуси.

Можливість переходу бонусів від однієї особи до іншої, зокрема, на відплатних засадах - питання для обговорення. На наш погляд, це недоцільно, але теоретично і таке можливо.

Третьою складовою податкової амністії (який певною мірою випливає з першого її елементу - списання неузгоджених грошових зобов'язань, визначених контролюючим органом, та податкового боргу) має стати припинення кримінальних проваджень за статтями Кримінального кодексу України, що підслідні органам податкової міліції, незалежно від того, ким наразі ведеться досудове слідство у цих справах.

Особливо в цьому контексті варто зупинитися на припиненні розслідування злочинів, пов'язаних із фіктивним підприємництвом. Закриття кримінальних проваджень у цьому разі повинно супроводжуватися повноваженнями контролюючих органів на застосування спеціальної спрощеної процедури ліквідації фіктивних суб'єктів господарювання в судовому порядку. Саме ліквідація відповідних суб'єктів є перешкодою для їх використання у протиправних цілях, а не притягнення до відповідальності фіктивних засновників таких підприємств.

Усі ці заходи не повинні супроводжуватися будь-якими додатковими сплатами з боку приватно-правових осіб.

Часом можна почути закиди в тому, що амністія без сплати податків порушує принцип рівності платників податків - адже одні платники сплачували свої зобов'язання, а інші - ні, і «безкоштовна» амністія порушує права тих, хто був сумліннішим за решту.

Проте економічні і соціальні умови в Україні від самого початку не забезпечували рівних можливостей для всіх членів суспільства щодо участі у виробництві та розподілі суспільних благ. І кожен пристосовувався, як міг. Тому розмови про рівність у цьому контексті, на наш погляд, недоречні. Спочатку потрібно створити рівність умов господарювання, а вже згодом можна говорити про рівність платників податків. І без належної амністії це завдання розв'язати неможливо.

Після реалізації всіх заходів податкової амністії варто переходити до загальної амністії капіталів.

По-перше, така загальна амністія має поширюватися на все рухоме та нерухоме майно, яке знаходиться в Україні на момент проведення відповідних заходів, крім готівкових коштів, щодо яких необхідно запровадити окремі правила, про що йтиметься далі.

Необхідно закріпити правило про те, що все майно, яке належить на праві власності будь-яким юридичним або фізичним особам в Україні, у тому числі майно іноземних громадян та юридичних осіб, вважається набутим правомірно, крім випадків, коли заінтересованою особою в судовому порядку буде доведено, що набуття такого майна було результатом порушення права приватної власності громадян та юридичних осіб приватного права (за винятком майна, добровільно переданого іншим особам, у тому числі з метою одержання певних переваг особистого та/або майнового характеру).

Одночасно мають бути скасовані всі обтяження майна, які накладено через вимоги держави та юридичних осіб публічного права, крім випадків, коли відповідні обтяження є наслідком можливого невиконання особою своїх цивільно-правових зобов'язань, за винятком, коли такі цивільно-правові зобов'язання стосуються відшкодування шкоди, заподіяної діяннями, що підпадають під амністію.

Також амністія повинна стосуватися усіх безготівкових коштів, які знаходяться в українських банках станом на момент набрання чинності відповідним законом або на іншу визначену законом дату. Всі такі кошти мають визнаватися такими, що набуті правомірно.

Іншими словами, все майно в Україні має бути звільнено з-під можливих претензій з боку держави щодо набуття цього майна. Виняток - коли майно було відібрано певними особами в інших громадян (наприклад, через рейдерство чи рекет тощо). В такому разі зацікавлені особи можуть домагатися повернення собі цього майна. Проте, вимагати назад хабарі громадяни не вправі: самі давали - самі й винні.

Нагадаємо, що амністія повинна бути насамперед каяттям держави за свою неспроможність побудувати ефективні і справедливі суспільні відносини протягом усіх років української незалежності. Тож, претендувати на майно громадян держава не має морального права, незалежно від того, як це майно громадяни від держави набули. Зазначене цілком стосується й української приватизації.

Практична реалізація амністії майна в спосіб, наведений вище, потребує досконального функціонування відповідних реєстрів - Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Єдиного державного реєстра юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань  тощо.

Усе майно, яке підлягає включенню до відповідних реєстрів, має бути внесено до них на момент проведення амністії. Своєю чергою, це вимагає від держави налагодити роботу відповідних реєстрів, зокрема, розв'язати питання внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей, які містяться в базах даних БТІ.

Отже, амністію майна, зокрема, нерухомого, можна проводити не раніше, ніж буде забезпечено стовідсоткове охоплення відповідними реєстрами всього нерухомого майна. Це надто важливо, враховуючи необхідність уникнути будь-яких суперечок з приводу того, кому і на яких підставах належить майно, що підлягає амністії.

Крім того, потрібно забезпечити можливість для громадян убезпечитися від претензій з боку держави до іноземних капіталів, які знаходяться у власності українській громадян або щодо яких українські громадяни є кінцевими бенефіціарами.

Проте механізм амністії майнових об'єктів, які розташовані за межами України, обов'язково буде передбачати необхідність заповнення окремих декларацій, адже в інший спосіб встановити і підтвердити належність такого майна українським громадянам вкрай важко.

По-друге, загальна амністія капіталів має поширюватися на всі правочини та інші фінансові операції, вчинені юридичними і фізичними особами в Україні, а також українськими громадянами і юридичними особами за межами України. Варто встановити, що зазначені правочини вважаються правомірними і не можуть бути визнані недійсними, за винятком випадків, коли питання про визнання недійсним відповідних правочинів розглядається за позовом особи приватного права, яка вважає порушеними свої права та охоронювані законом інтереси.

Також варто передбачити, що вчинення будь-яких із зазначених правочинів та/або операцій не може бути підставою для проведення будь-яких перевірок та/або контрольних заходів та/або санкцій чи інших видів відповідальності із боку будь-яких органів державного нагляду (контролю) у розумінні Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності».

Варто визначити, що повідомлення про такі правочини чи операції, а так само щодо дій будь-яких осіб з їх укладення та/або виконання не можуть бути підставою для відкриття кримінального провадження, крім випадків, коли такі провадження стосуються тяжких злочинів проти основ національної безпеки України, життя, здоров'я та волі особи, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, приватної власності, а також вчинених у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів.

Україна як держава повинна відмовитися від будь-яких претензій до зазначених операцій, визнавши їх законними.

По-третє, амністія капіталів повинна поширюватися також і на готівкові кошти, але на певних умовах.

Усі попередні заходи не передбачають будь-яких дій з боку громадян чи юридичних осіб - чи то подання декларацій, чи то сплату певних коштів тощо. Наведені вище заходи спрямовані насамперед на встановлення довіри з боку громадян до державної політики.

З готівкою, яку зі зрозумілих причин дуже люблять українці, складніше, адже її важко враховувати. Отже, без декларування в цьому разі обійтися важко.

Проте саме собою декларування готівки не призведе до належного ефекту, оскільки на папері можна задекларувати будь-яку кількість готівки. Побоювання щодо того, що особи почнуть декларувати те, чого в них фактично немає «з запасом на майбутнє», можна подолати за рахунок простого механізму.

Звісно, мало хто погодиться в сучасних умовах нестабільності банківської системи України розмістити гроші на банківських рахунках. Але можна дозволити скористатися банківськими сейфами для розміщення готівки, яку планується задекларувати. Декларування буде здійснюватися на підставі довідки банка. Забрати кошти можна буде не раніше закінчення строків декларування готівки. В такому разі ті самі гроші не можна буде використати для декларування кілька разів.

Крім того, можна дозволити розміщувати кошти на рахунках в іноземних банках. Щоправда, в цьому разі декларанти беруть на себе ризик щодо надання іноземним банкам пояснень щодо джерела походження таких коштів. А іноземні країни жодної амністії не оголошували… Проте, це особистий вибір кожного.

Також можна надати можливість громадянам протягом певного періоду (який може співпадати з періодом для декларування готівки або бути дещо тривалішим за нього) здійснювати будь-які інвестиції за рахунок у тому числі готівкових коштів у будь-які об'єкти на території України.

Фактично, можна надати право громадянам відкрито вкласти наявні у них кошти у будь-які об'єкти, в тому числі нерухомість, корпоративні права або цінні папери. Для цього подавати декларацію буде не обов'язково. При цьому придбане майно підпадатиме під амністію капіталів у межах загальної амністії всього рухомого та нерухомого майна, відмінного від коштів.

І лише ті громадяни, які не бажатимуть вкладати свою готівку, але захочуть отримати амністію щодо цих сум, зобов'язані будуть подати декларацію.

Хто не скористається відповідним правом протягом визначеного пільгового періоду, буде в подальшому зобов'язаний сплачувати певну суму як податок у разі здійснення будь-яких операцій з готівковими коштами у розмірах, що перевищують задекларовані суми готівки.

Тобто, якщо громадянин здійснює операції з готівкою, яку не витратив упродовж пільгового періоду або не відобразив її у відповідній декларації, він має сплатити певну суму до Державного бюджету. Спочатку це може бути 3% від коштів, що перевищують задекларовані розміри, згодом - 5 %, а далі - 10 і аж до повного розміру ставки податку на доходи фізичних осіб. Зазначене стосуватиметься також і операцій з поповнення банківських рахунків за рахунок готівки, незалежно від того, ким таке поповнення здійснюється.

Якщо особа, яка вносить готівкові кошти, ідентифікує себе і покаже, що ці суми включені до її декларації, то відповідні суми додаткового податку не стягуватимуться або можуть бути повернені. Спеціальні механізми відстеження цього (зокрема, через зв'язок із базами даних податкових органів) не надто важко створити за умов сучасних інформаційних технологій.

З певного моменту на відповідні суми також поширюватимуться і загальні правила щодо фінансового моніторингу, дію яких протягом пільгового періоду варто зупинити.

В такий спосіб можна забезпечити м'яке виведення із тіні готівкових коштів навіть у тому разі, коли певні громадяни побоюватимуться подавати будь-які декларації до державних органів.

Разом із тим, буде забезпечено нульову «точку відліку», за межами якої можна буде почати облік готівки з поділом її на «легальну» і «нелегальну». І подібні заходи можуть виявитися набагато ефективнішими за обмеження максимальних сум готівкових розрахунків чи інших подібних заходів боротьби з готівкою.

При цьому важливо, аби протягом перебігу строків для декларування готівки набули чинності норми про звільнення від будь-якого кримінального переслідування за можливі злочини (нагадаємо - за всі, крім тяжких злочинів проти основ національної безпеки України, життя, здоров'я та волі особи, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, приватної власності, а також вчинених у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів), в результаті яких громадяни набули відповідні готівкові кошти. В іншому разі сподіватися на активність громадян у такому декларуванні марно.

По-четверте, амністія капіталів має остаточно врегулювати питання недотримання будівельних норм і правил, правил пожежної безпеки тощо.

Зрештою, амністія має охопити закриття кримінальних проваджень і звільнення від кримінальної відповідальності за всі економічні, посадові злочини та злочини проти державної власності.

Як бачимо, амністія капіталів - це дуже тривала і копітка процедура, яка потребує послідовності та належного законодавчого забезпечення.

Проте реалізація всіх перелічених заходів дозволить, на наш погляд, створити неагресивне економічне і соціальне середовище в українському суспільстві, в якому не буде потреби приховувати свої статки і брехати одне одному.

Головне полягає в тому, аби прибрати перешкоди для створення нових, прозорих та ефективних правил гри в усіх сферах суспільного життя в Україні. Адже будь-яка амністія позбавлена сенсу, якщо наступного дня після її проведення знову діятимуть ті самі правила, які призвели до диспропорцій економічного розвитку та недовіри громадян одне до одного. Проте природний опір з боку тих, хто побоюється за свою долю через можливі претензії з боку держави, буде заважати побудові нових правил гри. Отже, лише прощення всіх і за все може вивести наше суспільство на шлях до соціального примирення і консенсусу, без яких однакові для всіх правила гри створити неможливо.

У багатьох постане питання - як запропоновані заходи широкої амністії вплинуть на долю «електронних декларантів», тобто осіб, що виконували функції держави та прирівняних до них осіб, які заповнили декларації і відобразили в них багато майнових об'єктів, походження яких є сумнівним на думку певної частини українського суспільства. Іншими словами: що, і корупціонерам амністія? Але ж ми вже побачили скільки в них усього! І це їм усе залишити?

В цьому контексті пропонуємо ще раз поміркувати над вступною частиною цієї статті. На наш погляд, можливість ефективного і - найголовніше - справедливого покарання для всіх остаточно втрачена. Сьогодні спроби покарання можуть перетворитися лише на вибіркові репресії і черговий перерозподіл суспільних благ на користь діючої влади.

Проте інформація, яка відображена в електронних деклараціях, може бути використана як критерій політичної доброчесності осіб, які претендують на посади, пов'язані з виконанням функцій держави та прирівняні до них посади.

На наш погляд, претенденти на державні посади повинні пояснити джерела своїх статків, аби громадськість мала змогу сформувати свою думку про ділові та моральні властивості таких людей.

Проте юридичним наслідком неспроможності подібних пояснень повинна бути не кримінальна чи адміністративна, а політична відповідальність. Краще за все, на наш погляд, аби рішення про можливість перебування подібних осіб при владі приймали самі виборці.

Звісно, можна залишити в законодавстві правило про те, що особа, яка не зможе пояснити легальність походження свого майна, не має права претендувати на певну посаду. Але, на наш погляд, громадяни мають самостійно надати оцінку особистим якостям тих чи інших посадовців чи політиків. Зрештою, потрібно навчитися не голосувати за тих, кому немає довіри. І це має бути свідомий вибір кожного громадянина, який має брати на себе відповідальність за тих, кому він довіряє керувати державою. І не варто чекати на правоохоронців/громадських діячів/іноземців та інших благодійників, які зможуть за вас очистити владу від тих, хто її не достойний. Зрештою, крім самих українців, цього ніхто не зробить.

Що ж до можливих заперечень проти амністії з боку міжнародних фінансових інституцій, з якими співпрацює Україна (зокрема МВФ), варто зауважити таке.

Ситуація пострадянських країн, у якій опинилася Україна, є певною мірою унікальною, і ніхто з міжнародних експертів насправді не знає заздалегідь ефективних рецептів для подолання української кризи довіри в суспільстві. Водночас, міжнародні інституції є кредиторами України і зацікавлені у збалансованому бюджеті нашої держави. Певна річ, вони побоюються того, що амністія зменшить доходи бюджету і, відповідно, поставить під сумнів виконання Україною своїх боргових зобов'язань перед ними.

Разом із тим, якщо в результаті амністії в Україні запрацюють нові норми, доходи бюджету будуть лише зростати. І будь-які кредитори, в тому числі МВФ, змінять свою позицію щодо амністії, якщо побачать, що вона не загрожує їх фінансовим інтересам.

Проте все зазначене потребує політичної волі з боку владних еліт. І це, на наш погляд, найбільша проблема для практичної реалізації будь-яких реформ, у тому числі для амністії капіталів. Адже в такому разі діючій владі доведеться відмовитися від зведення політичних рахунків та чергового перерозподілу благ. При цьому вся увага суспільства буде прикута не до минулих, а до поточних подій, і при цьому представникам влади знадобиться власним прикладом демонструвати лояльність до нових правил.

Чи готові до цього українські політичні еліти..? Думай(те).

Антон Поляничко