Банківська таємниця історично сформувалася як символ і невід'ємна риса банківської діяльності. Упродовж тисячоліть деякі країни (у тому числі Швейцарія, Австрія та ін.) закладали і шанували традиції конфіденційності, оберігаючи інформацію про клієнтів банків під загрозою карної відповідальності за її розголошування. Тим самим ці держави виправдано заслужили статус "банківських юрисдикцій" і, безумовно, підвищили рівень своєї привабливості для іноземних активів.
Зловживання перевагами банківської таємниці для цілей ухилення від сплати податків або здійснення злочинної діяльності обгрунтовано викликало критику з боку інших держав і міжнародного співтовариства в цілому. Як результат вже з кінця 70-х років почав розвиватися міжнародний рух, спрямований на скасування банківської таємниці. Але жоден із застосованих міжнародних механізмів не зміг значно вплинути на високий рівень конфіденційності.
Проте у кінці 2014 р. світ у черговий раз заговорив про зникнення банківської таємниці. Передумовою до цього послужило проведення 29 жовтня 2014 року Глобального форуму Організації економічного співробітництва і розвитку (далі - ОЭСР), на якому були схвалені Стандарти автоматичного обміну інформацією (далі - Стандарти), розроблені ОЭСР і Великою двадцяткою.
За результатами Глобального форуму 89 країн-учасників узяли на себе зобов'язання здійснювати взаємний обмін фінансовою інформацією на автоматичній основі починаючи з 2017 або 2018 р.
Аналіз положень прийнятого акту дає можливість говорити про те, що загальна схема автоматичного обміну виглядає таким чином. Фінансові інститути, в першу чергу банки, після завершення 9 місяців після закінчення кожного звітного календарного року здійснюватимуть передачу інформації про рахунок підзвітного фізичного і\або юридичної особи податковим або іншим органам своєї держави. Ці органи, у свою чергу, на автоматичній основі направлять її в компетентний орган іншої держави. Таке держава-одержувач повинно відповідати двом критеріям: 1) за визначенням банку воно повинне виступати місцем податкової резидентности підзвітної особи; 2) така держава повинна підписати взаємну угоду про автоматичний обмін з державою, в якій відкритий рахунок підзвітної особи і, відповідно, знаходиться банк, який повинен розкривати інформацію.
При цьому за наявності двостороннього договору між державами, що імплементували Стандарти, підзвітними вважаються фізичні і юридичні особи - власники рахунків, відкритих в одній з держав, що підписалися, які є податковими резидентами іншого з держав, що підписалися. Для визначення цього критерію кожна особа, що має відкритий банківський рахунок, повинна пройти процедуру перевірки (due diligence).
Обміну підлягає інформація, яка включає за загальним правилом номер рахунку, його баланс, вступу у вигляді відсотків, дивідендів, а також окремо - ПІБ, індивідуальний номер платника податків, адресу, дату і місце народження у разі фізичної особи; найменування, реєстраційну адресу, дату реєстрації, номер платника податків - у разі юридичної особи, а також дані про контролюючу особу - у разі пасивного нефінансового інституту.
Враховуючи вищесказане, ключовим стає питання: чи зникне банківська таємниця у сучасному світі?
Оцінюючи можливі наслідки реалізації Стандартів по автоматичному обміну, слід брати до уваги, що багато в чому банківська таємниця є атрибутом банківської діяльності і значною мірою впливає на популярність банку серед потенційних клієнтів. Відповідно, цілком обгрунтовано, що банківські юрисдикції чинитимуть опір впровадженню автоматичного обміну за допомогою звуження списку держав, яким інформація надаватиметься.
Такому розвитку подій, безумовно, сприяє сам порядок реалізації Стандартів, згідно з яким держава, що підписалася, самостійно вибирає контрагента для укладення двостороннього договору, з яким воно проводитиме обмін даних на автоматичній основі. При цьому основним критерієм для вибору такої держави виступає його здатність на належному рівні захистити конфіденційність отриманої інформації.
Крім того, відповідаючи на поставлене питання, важливо враховувати суть положень самих Стандартів. Так, за загальним правилом відносно корпоративних рахунків обмін здійснюватиметься за критерієм не податкової резидентности власника бенефіціара, а податковою резидентности самої юридичної особи. Відповідно, у разі підписання договорів між банківською юрисдикцією і державами реєстрації юридичних осіб інформація про рахунок піде в податковий або інший орган держави, де юридична особа - власник рахунку (а не його бенефіціар) є податковим резидентом.
Аналізуючи ризики обміну інформацією з Україною, важливо вказати, що незважаючи на те що представники влади України були присутніми на загальних зборах Глобального форуму у Берліні, при цьому Україна не увійшла ні до одного із списків держав, що погодилися імплементувати Стандарти.
Як наслідок, роздумуючи про існування банківської таємниці в сьогоднішніх умовах, слід враховувати той факт, що на даний момент імплементації модельних стандартів знаходиться тільки на стадії розвитку, тому робити категоричні висновки про глобальні практичні наслідки буде поспішним.
При цьому юридичне трактування положень Стандартів показує, що навіть за умови автоматичного обміну стверджувати про абсолютне зникнення банківської таємниці ще досить рано. Швидше можна говорити про скасування її принципів, оскільки так чи інакше інформація про власника рахунку не знаходитиметься в загальному доступі, тим самим зберігаючи його конфіденційність.
Олена Садовская,
юрист департаменту міжнародного податкового планування ЮФ ICF Legal Service
