Важкі часи, які переживає Україна, військові дії на Сході країни, постійний бюджетний дефіцит і збільшення в геометричній прогресії оборонних витрат в 2014 році зажадало термінового ухвалення урядових рішень, включаючи необхідність додаткових фінансових механізмів для залучення в ряди збройних сил нових добровольців для виконання мобілізаційних планів. Оскільки в державному бюджеті засобів, як вважає уряд, на збільшення матеріальної зацікавленості служити в армії немає, то логіка підказала, що необхідно притягнути підприємства України.
Для вищезгаданих цілей в 2014 році в статтю 119 Кодексу законів про працю внесли зміни, відповідно до яких "за працівниками, покликаними на термінову військову службу, військову службу за закликом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, яка погрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації і(чи) введення воєнного стану строком до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, але не більше за один рік, зберігається місце роботи, посада і компенсується з бюджету середній заробіток на підприємстві, в установа, організація, в який вони працює на час заклик, незалежно від підпорядкування і форма власність. Виплата таких компенсацій з бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок засобів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України". Надалі, внесеними змінами в цю статтю (Законом України від 14.05.2015 р. N 433 - VIII) ), з 11 червня 2015 року замість обмеженого по терміну одного року замінили словами "до дня фактичної демобілізації", тим самим ще більше збільшивши термін, агітуючи залишатися на службі вже за контрактом.
Аналогічні норми містяться і в ч.2 ст. 39 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", де сказано, що працівникам, що проходять військову службу по заклику по мобілізації, на період, але не більше за один рік, гарантується збереження місця роботи, посади і середнього заробітку". Ця норма діє з 18.03.2014 р.
Таким чином, на момент прийняття цих змін, було чітко визначено три основні посилання суспільству, які відразу ж активно распиарились ЗМІ, а саме:
1. За призовниками по мобілізації зберігається робоче місце на термін заклику (тоді це був чітко 1 календарний рік)
2. Призовники гарантовано отримують середньомісячну зарплату на підприємстві, де раніше працювали
3. Підприємства можуть розраховувати на компенсацію виплачених зарплат тим, що мобілізують, але тільки після прийняття відповідного Положення Кабінетом Міністрів України з деталізацією самого процесу. Залишимо за дужками сам сенс такої многоходовки, коли можна було перевести компенсацію зарплат безпосередньо між призовниками і державою. Нормативна база була прийнята, зобов'язання кожна із сторін прописала, необхідно було лише виконати.
З підприємствами усе завжди виходило куди простіше, оскільки вже давно існують чіткі заходи дії на керівників підприємств в частині своєчасності виплати заробітних плат на підставі карної відповідальності, передбаченої ст. 175 Карного кодексу України. З виконанням зобов'язань з боку держави практично увесь період історії сучасної України вічно трапляються проблеми і "пробуксували". Не став виключенням і даний випадок.
Звідси підприємства України, починаючи з травня 2015 року, були вимушені виплачувати середньомісячні заробітні плати усім тим, хто офіційно мобілізував з цих підприємств для подальшого проходження служби в рядах Збройних сил України. З розробкою Порядку компенсації з державного бюджету понесених витрат (а фактично збитків підприємств) Кабінет Міністрів України не поспішав, та і навіщо? Така "забудькуватість" тривала увесь 2014 рік і плавно перейшла в 2015 рік.
Враховуючи, що працівників усі закликали, економіка країни і приватних підприємств летіла вниз, прибутки істотно скоротилися, постало насущне питання як отримати те, що належить? Звідси було прийнято рішення почати офіційну процедуру отримання того, що і так було передбачено Законом України. До кого подавати позов особливо проблем не виникло, оскільки Положення про Міністерство соціальної політики України чітко вказує, що Міністерство розробляє і вносить в установленому порядку пропозиції за визначенням розміру мінімальної заробітної плати, робочого часу і часу відпочинку, умов оплати праці працівників підприємств, установ і організацій, які фінансуються або дотуються з державного бюджету, грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу органів відповідно до закону. Таким чином, Міністерство соціальної політики України є уповноваженим органом з питання нарахування середнього заробітку мобілізованим працівникам і його компенсації з Державного бюджету, відповідальним за розробку Порядку відшкодування компенсаційних виплат з бюджету в межах середнього заробітку працівників, покликаних на військову службу по заклику по мобілізації
Послідувало офіційне звернення до Міністерства, яке логічно дало відповідь з формальною відпискою, що таке Положення дійсно розроблене, але потрібно ще час для узгодження його з Міністерством фінансів України і Міністерством оборони України. І це, я нагадаю, після закінчення майже року з моменту внесення змін в КЗоТ України і початку виплати зарплат мобилизированым працівникам. Державу особливо не цікавив простий факт нанесення істотних збитків підприємствам України.
Нам нічого не залишалося, як звернутися за захистом інтересів до судів. До адміністративного суду України був поданий позов зобов'язати Міністерство соціальної політики України розробити Положення про порядок компенсації з бюджету понесених витрат, а до господарського суду зайшли з позовом про відшкодування збитків, що зазнали. Позови були подані 16 лютого 2015 року. По адміністративному виробництву суд призначив перше засідання на 16 березня 2015 року. Далі почалися "чарівні" зміни позиції Кабінету Міністрів України і 4 березня 2015 року Прем'єр-міністр України через ЗМІ поспішив повідомити, що вимучене цілий рік Положення "Про затвердження Порядку виплати компенсації підприємствам, установам, організаціям в межах середнього заробітку працівників, покликаних на військову службу по заклику по мобілізації, на особливий період" нарешті ствердили і воно вступить рівно наступного дня після першого засідання по нашому позову. "Збіг? Не думаю" (с). Звідси із зрозумілих причин сенс в адміністративному позові відпав і залишилося отримати те, що нам належить згідно із законом.
Залишу осторонь усі процесуальні затягування процесу з боку Міністерства соціальної політики України, повної відсутності бажання з боку Міністерства оборони України взяти участь в цій суперечці. Дивно, адже наша справа виявилася першою подібною суперечкою у Міністерства соціальної політики України, а значить насамперед в Україні. З іншого боку, враховуючи небажання місцевих військкоматів, куди були відправлені запити за підтвердженням заклику наших працівників на місцях, давати відповіді з підтвердженням служби що мобілізують у ВСУ, небажання давати прямі відповіді на наші прямі питання Міністерством оборони України в суді можна зрозуміти. Моральна сторона ситуації, коли військкомати не хочуть підтверджувати факт участі в 2014 році в захисті України працівників підприємства, коли вони ризикували своїм життям і здоров'ям, просто не піддається обговоренню.
Але, незважаючи на усе вищеописане, набравшись терпіння, надавши суду усі докази факту заклику по мобілізації за 2014 рік співробітників, ми зуміли отримати рішення Господарського суду міста Києва з повним задоволенням наших вимог в частині компенсації за 2014 рік виплачених середньомісячних зарплат співробітникам, що мобілізували. Окремо треба відмітити мужність судді, яка, розуміючи усю прецендентнотсть цієї справи, прийняла рішення, чітко послухавши усі наші аргументи і докази. З іншого боку, у зв'язку з прийняттям вищезгаданого Положення, потрібно віддати належне, що компенсації з державного бюджету України також почали проводити, але тільки за 2015 рік. За 2014 рік на момент ухвалення рішення судом, Міністерство соціальної політики України нічого виразного повідомити не визнало потрібним, а Державна казначейська служба, яка жодного разу не явилося на засідання в якості третьої сторони, теж вирішило почекати Наказу на виконання Рішення суду.
Я переконаний, що апеляційна інстанція, якщо буде подана скарга з боку відповідача, підтримає наші аргументи і настане ситуація, коли рішення суду доведеться виконувати. Так, незважаючи на призразные шанси його виконання з боку Державної казначейської служби України у зв'язку з типовою відпискою "унаслідок відсутності закладених витрат до державного бюджету України за 2015 рік подібних виплат, виконання рішення суду не представляється можливим", я також переконаний, що у разі масовості подібних позовів, засоби в державному бюджеті країни виконати узяті на себе зобов'язання знайдуться.
Стежите також за колонкою Олександра Петриченко на порталі ЮРЛИГА
