Упродовж останніх декількох місяців події в країні розвиваються надзвичайно нестримно. Ускладненість статусу АР Крим у рамках держави Україна, постійне перебування військ РФ в Криму і заява Президента РФ про входження території АР Крим до складу Російської Федерації - усе це стає приводом для постановки питання про можливості для захисту прав жителів Криму і громадян України, які мають в приватній власності нерухомість або земельні ділянки, розташовані в Автономній Республіці.
Зараз вже виникають прецеденти, коли власникам об'єктів нерухомості і земельних ділянок в Криму нав'язують рішення: "Або прописуйтеся за адресою об'єкту нерухомості і отримуйте російський паспорт разом з громадянством, або вас позбавлять права власності на об'єкт нерухомості або земельну ділянку". Багато жителів Криму не хочуть міняти паспорт і громадянство, а громадяни України, що прописані і мають також в приватній власності нерухомість і земельні ділянки в інших регіонах, тим більше не мають наміру міняти громадянство.
Органи державної влади України дуже повільно реагують на дії Російської Федерації стосовно анексії території АР Крим. Зважаючи на постійне відставання в правовій реакції на події, і прагнучи відстояти права громадян України, юридична громадськість прагне проаналізувати історично-правову практику анексії територій в двадцятому столітті і дати відповіді на питання про захист прав громадян України на території АР Крим.
Розуміючи, що судова система України на території АР Крим фактично припинила своє існування, і сьогодні у громадян України немає жодного шансу отримати юридичний захист в Криму, юристи звертають увагу на практику Європейського суду по захисту прав людини.
Такий погляд не випадковий. Адже Російська Федерація парафувала усі угоди стосовно поширення юрисдикції цього суду на свою територію і намагається виконувати прийняті судом рішення, що вселяє певний оптимізм в правову сім'ю.
Відповіді на поставлені питання ми знайшли в практиці Європейського суду стосовно суперечки між Туреччиною і Кіпром в 1974 році. Пропонуємо розглянути детальніше відомі події на Кіпрі.
В результаті перевороту 1974 року до влади прийшла група радикалів за підтримки, яка у той час правила в Греції Хунти. Влада Туреччини розглядала цей факт як прелюдію до об'єднання Кіпру і Греції з можливістю проведення надалі етнічних чищень по відношенню до турків-кіпріотів, тим більше що переворот супроводжувався спалахом зіткнень на етнічному грунті. Висадившись на острові і в ході бойових дій, турецька армія узяла під свій контроль приблизно 35% площі острова. Відтоді Кіпр залишається фактично розділеним на 2 нерівних частини: грецьку і турецьку.
У 1974 році турецька община ввела власну валюту - ліру. В ході другої фази вторгнення (14 серпня 1974 року) турецькі війська зайняли 38% території острова, після чого була встановлена розділова смуга (так звана "лінія Аттіли"). Турецька сторона пояснює окупацію території острова тим, що кількість турок-киприотов на той момент складала 35% населення Кіпру. Але грецька сторона оспорює ці дані, стверджуючи, що турки-кіпріоти складали приблизно 18% населення. В процесі розподілу турецьку частину Кіпру покинули близько 200 тисяч біженців-греків, а з грецькою - приблизно 30 тисяч турок.
У 1983 році турецький сектор проголосив себе Турецькою Республікою Північного Кіпру. Проте ця новоутворена держава була визнана тільки Туреччиною. Відповідно до міжнародного права, Республіка Кіпр зберігає суверенітет на усій своїй території. Значить, відповідно до резолюції Ради Безпеки ООН № 541 від 18 листопада 1983 року, Турецька Республіка Північного Кіпру є незаконною освітою, а турецькі війська мають бути виведені.
Переговори про об'єднання острова тривають вже достатньо довго. Остання спроба провалилася на референдумі, який пройшов на острові 26 квітня 2004 року під егідою ООН. Проти об'єднання проголосували 75% греків-кіпріотів, на відміну від турок-киприотов, більшість яких підтримали об'єднання острова. Проте варто визнати, що в референдумі брали участь не лише турки-кіпріоти, але також громадяни Туреччини - переселенці. На думку грецької влади Республіки Кіпр, кількість переселенців перевищує кількість турок-киприотов.
У 2004 році Кіпр стає членом Європейського Союзу. Фактично, членом ЄС є тільки грецька частина острова. Але Європейський Союз вважає, що юрисдикція Республіки Кіпр повинна поширюватися і на територію, контрольовану турками.
Впродовж 30 років роздільного існування північна і південна частині острова в економічних відносинах розвивалися нерівномірно. Так, наприклад, влада Туреччини дозволяє продаж нерухомості, у тому числі і тій, яку залишили грецькі біженці. В той же час влади Республіки Кіпр вважають такі дії незаконними. Відповідно до законів Республіки Кіпр купівля такої нерухомості вважається злочином.
На захопленій території Туреччина перейменувала ряд міст, а велику кількість храмів віддала під мечеті. Проте влада Республіки Кіпр продовжує вказувати на усіх картах, що продаються на території грецької частини острова, старі назви міст і чисельність населення за станом на 1973 рік. Значне невдоволення грецької общини викликало також переселення на Північний Кіпр анатолийских турок, організоване Туреччиною.
З 2007 року несподівано для світової спільноти була демонтована невелика частина стіни, яка розділяла на дві частини кіпрську столицю Нікосію. За станом на 2007 рік між двома частинами острова для туристів відкрили вільне пересування через КПП Амохостос, розташований поблизу селища Врессулес. Візу самопроголошеної Турецької Республіки Північного Кіпру ставлять на окремому листку, щоб не викликати проблем з грецькою владою.
В той же час, спроба потрапити з Північного Кіпру на територію, контрольовану Республікою Кіпр, без офіційної візи може бути розцінена як незаконний перетин кордону.
У березні 2008 року грецька і турецька громади Кіпру почали остаточний демонтаж межі на столичної вулиці Ледра. Ця домовленість була досягнута під час переговорів лідерів грецькою і турецькою частин острова.
Описана вище ситуація, на наш погляд, є ідентичною подіям, які зараз відбуваються в Криму. Аналогія очевидна і це дає можливість узяти цей досвід за основу для захисту прав Українців, які залишаються в Криму.
Зразками відстоювання прав громадян в Європейському суді є справи Катикаридис проти Греції, Цомцос проти Греції і Лоизиду проти Туреччини.
У вказаних вище справах була вироблена практика Європейського суду, де відповідачем виступала держава, яка фактично провела анексію, а саме - Туреччина. Тобто, вироблений правовий механізм дасть юристам можливість надати відповідні вказівки своїм клієнтам стосовно правильного формування доказової бази і належних термінів.
Основне питання полягає у визначенні судів, до яких необхідно звернутися громадянам (позивачам) з метою виконання належної процедури і подальшого звернення до Європейського суду з прав людини. Адже відповідно до процедури, позивачеві необхідно використовувати усі можливості для захисту за національним законодавством.
Зважаючи на той факт, що усі міжнародні організації досі вважають Крим частиною Української держави, то в Євросуді може створитися ситуація, коли люди (громадяни, яких фактично позбавили майна в Криму) звертатимуться за компенсацією до держави Україна. Ця ситуація є як мінімум не логічною, а як максимум - несправедливою. Тому доводиться розробляти механізм, відповідно до якого відповідачем в суді виступить Російська Федерація.
Другим складним питанням є правильне формулювання предметів позовних вимог і приведення цих вимог у відповідність з ратифікованими Російською Федерацією 5 травня 1998 року Протоколів № 1 - 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Саме правильне формулювання вимог є украй важливим аспектом захисту прав в Європейському суді.
Крім того, необхідно чітко визначити момент початку порушення прав власності і підтвердити таке порушення належними і допустимими, на думку Євросуду, доказами, що без допомоги фахівців буде украй складно.
Стаття підготовлена юристамиЮК "Коларес"
