Здійснення ефективного захисту чи представництва інтересів під час кримінального провадження на будь-якій його стадії є неможливим без знання і вмілого використання адвокатом правових позицій Верховного Суду щодо застосування норм матеріального і процесуального права.
За останні роки кількість сформованих висновків найвищою судовою інстанцією суттєво зросла, у тому числі, в результаті відступу Касаційним кримінальним судом у складі Верховного Суду від власних попередньо сформованих позицій, що зумовило подекуди суперечливу судову практику і суттєво ускладнило процес надання правової допомоги у кримінальному провадженні.
Відтак, пропонуємо розглянути судові рішення, які мають важливе значення для процесу правозастосування, регулюють важливі суспільні відносини у кримінально-правовій сфері, а тому їх необхідно брати до уваги адвокатам, для якісного виконання своїх професійних обов’язків.
«Узаконення» обшуку ех post factum.
Звертаємо увагу на важливу правову позицію викладену у постанові Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 07.10.2024 року у справі № 466/525/22 (провадження № 51-7310кмо23), якою унормовано суперечливу практику застосування правоохоронним органами та судами положень ст. 233 КПК України під час проникнення до житла чи іншого володіння особи до постановлення ухвали слідчого судді.
Тривалий час серед правників, а також різних колегій Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, точилися дискусії щодо допустимості доказів у випадку їх отримання за результатами проведення обшуку без попереднього дозволу суду, однак з подальшим судовим контролем результатів здійснення цієї слідчої дії.
Верховний Суд доволі розгорнуто відповів на питання щодо можливості правильного застосування положень ст. 233 КПК України для збирання доказів у кримінальному проваджені та дійшов висновку про те, що проникнення до житла чи іншого володіння особи є альтернативою попередньому отриманню ухвали слідчого судді про дозвіл на обшук у ситуаціях, коли існують обґрунтовані побоювання, що за цей час майно буде знищено в разі дотримання ординарного порядку.
Нам нашу думку, такий підхід несе великі ризики зловживань з боку правоохоронних органів, що вже наразі має наслідком поширену практику свавільного проникнення до житла та іншого володіння особи, за відсутності достатніх для цього правових підстав. Водночас, вказаним висновком для забезпечення єдності судової практики, фактично уніфіковано вимоги до клопотань слідчого, прокурора про надбання дозволу на проведення обушку ех post factum, а також відповідного судового рішення постановленого за результатами розгляду таких клопотань.
Як відомо, відповідно до ст. 233 КПК України слідчий, дізнавач, прокурор має право до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи лише у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні кримінального правопорушення.
Об’єднаною палатою ККС ВС вказано, що у клопотанні, доданих матеріалах, в ухвалі слідчого судді, постановленій post factum, має йтися про мету (намагання, прагнення) зберегти речові докази від прогнозованої втрати, за наявності обґрунтованого припущення про існування реальної загрози їх знищення. У клопотанні про надання дозволу на обшук проведений у порядку ч. 3 ст. 233 КПК, доданих до нього матеріалах, має бути вказано, які саме обставини до моменту проникнення свідчили, що дотримання ординарного порядку утворює дійсну загрозу втрати майна, яке має значення речового доказу та чому така загроза небезпідставно сприймається як реальна.
Водночас, під час розгляду питання про надання дозволу на проведення обшук у порядку ч. 3 ст. 233 КПК України слідчий суддя має перевірити, оцінити, деталізувати та мотивувати, чи дійсно були наявні підстави для невідкладного проникнення до житла чи іншого володіння особи без ухвали слідчого судді. Недотримання таких стандартів ЄСПЛ сприймає як ситуацію, коли відсутність попереднього судового дозволу на проведення обшуку не була компенсована наявністю судового перегляду ex post facto (див., рішення в справі Tortladze v. Georgia (no. 42371/08, § 65, 18 березня 2021 року).
Таким чином, саме наявність у момент проникнення до житла чи іншого володіння особи реальної загрози знищення майна, може виправдати такі дії правоохоронців, однак вказані обставини мають бути не лише задекларовані у клопотанні про проведення обшуку ex post facto, але і поза розумним сумнівом доведені матеріалами, які долучаються до клопотання та разом з цим, вказаним обставинам має бути детально надана оцінка слідчим суддею. При цьому важливо, щоб обґрунтування позиції сторони обвинувачення не зводилося виключно лише до інформації отриманої оперативним шляхом, яка викладена у формальних рапортах співробітників оперативних підрозділів, оскільки це не відповідатиме реалізації завдань кримінального провадження щодо дотримання належної правової процедури. Дієвим механізмом дотримання законності у такому випадку має бути ефективний судовий контроль слідчого судді.
Новели практики закриття кримінального провадження під час підготовчого провадження.
Важливе практичне значення має позиція колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду, викладена у постанові від 26.09.2024 року у справі № 161/6643/22 (№ 51-2239 км 24), у якій досліджено питання законності закриття кримінального провадження під час підготовчого судового провадження на підставі п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України, у зв'язку із закінченням строку досудового розслідування, визначеного ст. 219 КПК України, після повідомлення особі про підозру.
У даній справі судом першої інстанції під час підготовчого провадження прийнято рішення про закриття кримінального провадження у зв’язку із закінченням строку досудового розслідування, що стало можливим завдяки наданню судом оцінки процесуальним рішенням прокурора про зупинення досудового розслідування.
Однак, Верховний Суд вказав, що під час проведення підготовчого засідання, суд не зважив на те, що норми чинного КПК України не надають суду повноважень до ухвалення вироку оцінювати рішення слідчого, прокурора, слідчого судді, оскільки з`ясування таких обставин виходить за межі компетенції суду на стадії підготовчого судового засідання, а також те, що суд не наділений правом досліджувати докази, що стосуються цих рішень, оскільки такі обставини можуть бути досліджені судом лише під час судового розгляду.
Ґрунтується вказаний висновок на тому, що за змістом статей 314, 315 КПК України, підготовче судове засідання є обов’язковою самостійною стадією кримінального процесу, метою проведення якого є визначення судом можливості на законних підставах призначити кримінальне провадження до судового розгляду, під час якого суд має право прийняти обмежене коло рішень та вирішити питання, пов’язані виключно з призначенням кримінального провадження до судового розгляду.
Таким чином, ухвалення вказаного судового рішення матиме вплив на практику застосування судами положень п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України, що, ймовірно, призведе до зменшення кількості рішень про закриття кримінального провадження під час підготовчого судового провадження, навіть у випадках, коли для цього наявні достатні правові підстави. Суди будуть ухвалювати рішення про закриття провадження лише на стадії судового розгляду, який об’єктивно триватиме роками, і матиме наслідком неефективне використання процесуального часу.
Така правова позиція не відповідає низці позицій сформованих раніше судом касаційної інстанції, а тому вирішення цього питання іншою колегією ККС ВС передано на розгляд об’єднаної палати Верховного Суду.
Нові критерії оцінки доказів на предмет допустимості.
Питання оцінки доказів на предмет допустимості завжди залишається актуальним для будь-якого кримінального провадження.
Так, 31.08.2022 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову у справі № 756/10060/17 (провадження № 13-3кс22), у якій розкрито окремі питання визнання доказів недопустимими на підставі ст. 87 КПК України.
Згідно формованої правової позиції в основі встановлених кримінальним процесуальним законом правил допустимості доказів лежить концепція, відповідно до якої, в центрі уваги суду повинні знаходитися права людини та виправданість втручання у них держави незалежно від того, яка саме посадова особа обмежує такі права.
Суд, вирішуючи питання про наслідки порушень порядку проведення процесуальних дій для доказового значення отриманих у їх результаті відомостей, повинен насамперед з’ясувати вплив цих порушень на ті чи інші конвенційні або конституційні права людини, зокрема встановити, наскільки процедурні недоліки «зруйнували» або звузили ці права або ж обмежили особу в можливостях їх ефективного використання.
Тому, у випадку порушення питання про недопустимість зібраних доказів, окрім наведення підстав для визнання їх недопустимими, особливу увагу необхідно звертати на вплив допущених порушень порядку збирання доказів на права і свободи людини, гарантовані Конвенцією або Конституцією України. Якщо суд визнає доказ недопустимим з посиланням на ч. 1 ст. 87 КПК, то він має зазначити, наслідком порушення якого саме фундаментального права або свободи людини стало отримання цього доказу, та хто безпосередньо зазнав такого порушення.
Така позиція ВП ВС має фундаментальне значення для подальшої судової практики, оскільки сформувала нові орієнтири і критерії оцінки доказів на предмет їх допустимості, що здійснюється судом у кожному кримінальному провадженні.
Нюанси допустимості показань свідка отриманого в порядку виконання вимог статті 225 КПК України.
За загальним правилом суд отримує показання учасників кримінального провадження усно, що є втіленням засади безпосередності дослідження доказів.
Більше того, обвинувачений має право брати участь під час судового розгляду у допиті свідків обвинувачення, у тому числі, здійснювати перехресний допит, що передбачено положеннями п. 1 ч. 4 ст. 42 та ч. 7 ст. 352 КПК України. Право на допит свідка сторони обвинувачення також є складовою права на справедливий суд, відповідно до ст. 6 Європейської конвенції з прав людини, а порушення права на перехресний допит, згідно положень ст. 87 КПК України, є істотним порушеннями прав людини і основоположних свобод.
Разом з тим, згідно ч. 4 ст. 95 КПК України суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання, або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 цього Кодексу.
Положення ст. 225 КПК України передбачають, що у виняткових випадках, за наявності обставин, котрі можуть унеможливити допит особи в суді або вплинути на повноту чи достовірність показань, такий допит може бути проведений за клопотанням сторони кримінального провадження слідчим суддею.
При цьому, згідно вимог цієї статті допит особи може бути також проведений за відсутності сторони захисту, якщо на момент його проведення жодній особі не повідомлено про підозру у цьому кримінальному провадженні.
Однак, третя судова палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду прийняла постанову від 26.01.2024 у справі № 466/9158/14-к (провадження № 51-645 км 18), якою сформувала правову позицію щодо допустимості показань свідка, отриманих у порядку ст. 225 КПК України слідчим суддею, коли у кримінальному провадженні вже було повідомлено особі про підозру, але за відсутності підозрюваного під час проведення цієї процесуальної дії.
Такого висновку у конкретній справі колегія суддів дійшла у зв’язку з тим, що свідок є рідним братом підозрюваного та його показання мають суттєве значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, а тому з метою унеможливлення тиску з боку близьких родичів, з урахуванням участі під час допиту особи захисника підозрюваного, а тому участь обох сторін кримінального провадження при проведенні цієї слідчої дії в аспекті дотримання права сторони кримінального провадження на перехресний допит свідка забезпечена.
Олександр Телешецький,
іменний партнер Attorneys at Law «Leshchenko, Doroshenko & Рartners»,
Яна Зварич,
юрист Attorneys at Law «Leshchenko, Doroshenko & Partners»
