Серед великої різноманітності справ, що розглядаються українськими судами, особливе місце займають справи за позовами про захист честі, гідності фізичних осіб та ділової репутації фізичних і юридичних осіб. Ці справи стають все більш актуальними з огляду на розвиток інформаційних технологій, і все більш складними у зв'язку з тим, що національне законодавство «запізнюється» із правовим регулюванням нової інформаційної реальності.
Перш за все, це стосується мережі Інтернет, без якої сьогодні важко уявити інформаційний простір. Інтернет став одним із основних джерел інформації для більшості населення у всьому світі і цей факт має свої наслідки. Зокрема, мережа є зручною платформою для поширення негативної інформації про осіб, що може порушувати їх особисті немайнові права та завдавати шкоди честі, гідності та діловій репутації.
Чинне законодавство, що регулює правовідносини у сфері захисту честі, гідності та ділової репутації, на сьогодні складається із Цивільного кодексу України, законів України «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення».
Ці нормативно-правові акти є багато у чому застарілими і не виконують функцію повноцінного правового регулювання у сфері захисту особистих немайнових прав. Жоден з них не містить навіть згадки про мережу Інтернет, а норми Цивільного кодексу про вилучення тиражу газети чи книги як спосіб захисту порушених прав (ч. 2 ст. 278 ЦК України), виглядають так, ніби їх писали у XIX сторіччі.
Таким чином, якщо негативна інформація поширена у традиційних джерелах - друкованих виданнях, на телебаченні чи радіо, - особі, яка вважає, що цим самим порушено її права, зрозуміло яким чином їх захищати і до кого заявляти позов. Це, згідно із законом, може бути автор матеріалу, редакція друкованого видання чи телерадіокомпанія.
Інша справа, якщо інформацію поширено у мережі Інтернет. Ідентифікувати свого кривдника людині, за таких обставин, не рідко дуже важко. Звичайно, не виникає питань у випадках, коли інформація подається від імені відомого журналіста, блогера чи політика - саме він і має бути належним відповідачем за позовом.
Однак, досить розповсюдженими є випадки, коли автор матеріалу, розміщеного в Інтернеті, або не вказується взагалі, або вказується таким чином, щоб його не можна було ідентифікувати, наприклад «Іван Іванов», «В. Петренко», вигаданий «нік-нейм» тощо.
У таких випадках слід керуватися роз'ясненнями, наданими у постанові Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи». Взагалі, ця постанова є чи не найголовнішим документом, до якого звертаються адвокати, що практикують у так званих «репутаційних» справах.
|
Олександр Рубля |
У цій постанові Пленум зробив спробу заповнити прогалини у нормативному регулюванні порядку захисту честі, гідності та ділової репутації, описавши також і випадки поширення інформації у мережі Інтернет. Так, у п. 12 постанови Верховний Суд України встановив ряд правил визначення належного відповідача у таких випадках:
1) належними відповідачами є автор інформаційного матеріалу та власник веб-сайта;
2) позивач повинен встановити особи автора та власника веб-сайта;
3) якщо автор матеріалу невідомий або його неможливо встановити, належним відповідачем є власник веб-сайта, оскільки він створив технологічну можливість та умови для поширення інформації;
4) дані про власника веб-сайта можуть бути витребувані судом у адміністратора системи реєстрації та обліку доменних імен українського сегмента мережі Інтернет.
5) якщо ні автора, ні власника веб-сайта встановити неможливо, факт недостовірності поширеної інформації може бути встановлений судом у порядку окремого провадження.
Наявність таких роз'яснень Верховного Суду - це, звичайно, краще, ніж нічого. Однак, багато питань все ще лишається. Наприклад, що розуміти під поняттям «власник веб-сайта», яким чином це поняття співвідноситься із доменним іменем та яку інформацію може надати на запит суду адміністратор системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет? А як бути, якщо доменне ім'я розміщено не в українському сегменті мережі Інтернет?
І чим більше заглиблюватись у проблему, тим більше подібних питань виникає. Адже веб-сайтів, які не містять жодної ідентифікуючої інформації про своїх володільців чи адміністраторів, більш ніж достатньо. Це так звані «сміттєві» сайти.
У чинному законодавстві ви не знайдете поняття «власник веб-сайта», так само як юридичного визначення поняття «веб-сайт». Чи є веб-сайт об'єктом цивільних прав, в тому числі права власності? Яка юридична природа цього об'єкта? Наразі ані юридична наука, ані практика не знають відповідей на такі питання.
Натомість, національне законодавство оперує поняттям «домен», «домен.UA», «доменна назва». Згідно з ч. 3 ст. 56 Закону України «Про телекомунікації» адміністрування адресного простору мережі Інтернет у домені.UA здійснюється недержавною організацією, яка утворюється самоврядними організаціями операторів/провайдерів Інтернет та зареєстрована відповідно до міжнародних вимог. На сьогодні, згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 22.07.2003 року № 447-р, такою організацією є Об'єднання підприємств «Український мережевий інформаційний центр» (далі - Мережевий центр). Саме ця організація здійснює акредитацію реєстраторів - суб'єктів господарювання, які за замовленнями фізичних та юридичних осіб реєструють доменні імена у доменах .UA та .УКР.
Осіб, які звертаються з проханням про реєстрацію доменного імені, називають реєстрантами. Саме про них, а не про власників веб-сайта Мережевий центр може надати інформацію за запитом суду.
Виникає питання, а чи можна вважати реєстранта власником веб-сайта? На нашу думку, не можна, адже веб-сайт - це не те саме, що і доменне ім'я. Веб-сайт, по суті, являє собою сукупність інформації, оформлену певним чином, яка зберігається у певному місці (на сервері), і до якої забезпечується доступ необмеженої кількості користувачів через всесвітню інформаційну систему загального доступу (Інтернет). Фізичне існування і функціонування веб-сайта забезпечує хостинг-провайдер - суб'єкт господарювання, який надає послуги з розміщення «вмісту» веб-сайта на своєму обладнанні (серверах).
Логічним є висновок, що саме хостинг-провайдер і має справу з реальним «власником» веб-сайта, а тому саме він може надати про нього інформацію: прізвище та ім'я фізичної особи, найменування юридичної особи, адресу реєстрації тощо. Але і тут є купа проблем. Хостинг-провайдера, який обслуговує певний веб-сайт, не так вже й легко встановити, він може постійно змінюватись, виявитись іноземною компанією або відмовитись надавати інформацію, пославшись на захист персональних даних.
Що ж до реєстранта, то він, як власник доменного імені веб-сайта, у більшості випадків і буде власником (адміністратором) самого веб-сайта, однак не завжди. У будь-якому разі, реєстрант повинен знати, хто є власником сайта, тобто ким використовується доменне ім'я, зареєстроване за ним. Справа у тому, що доменне ім'я потрібно технічно «зв'язати» із самим сайтом, присвоїти сайту адресу в мережі. Це може зробити або реєстрант самостійно, увійшовши в особистий обліковий запис на сайті реєстратора та вказавши необхідні технічні параметри серверу, на якому розміщено сайт, або реєстрант може передати дані для входу в обліковий запис (логін, пароль) іншим особам, які фактично забезпечуватимуть наповнення та функціонування веб-сайта.
Слід зазначити, що вживані нами поняття «реєстратор», «реєстрант», «хостинг-провайдер» також не мають свого визначення на рівні нормативно-правового акта, а застосовуються у професійній спільноті скоріше як технічні, а не юридичні поняття.
Як бачимо, реальному автору поширеної в Інтернеті негативної інформації про особу досить легко «сховати кінці у воду» і уникнути відповідальності за порушення особистих немайнових прав. Особі ж, чиї права порушено, доведеться докласти немалих зусиль, витратити велику кількість часу, нервів та коштів для того, щоб знайти свого дійсного кривдника та захисти свої права у передбачений законом спосіб.
Хоча б частково вирішити проблему, на нашу думку, допомогли б відповідні зміни до законодавства. Перш за все, на рівні цивільного та цивільного процесуального законодавства слід закріпити адекватні сучасному стану речей способи захисту прав у випадку їх порушення через поширення недостовірної інформації у мережі Інтернет, механізми такого захисту у судовому порядку. Наприклад, у новому цивільному процесуальному кодексі доцільно було б передбачити справи про встановлення факту недостовірності поширеної у мережі Інтернет інформації як самостійний вид справ окремого провадження, з описом правил підсудності, осіб, які мають брати участь у справі, обставин, які суд має дослідити тощо.
Також, не зайвим було б і юридичне закріплення основної термінології щодо створення та обслуговування веб-сайтів, реєстрації доменних імен («веб-сайт», «власник веб-сайта», «реєстратор», «реєстрант», «хостинг-провайдер» та інші), врегулювання на рівні нормативно-правового акта загального порядку реєстрації доменних імен та ведення єдиного обліку реєстрантів.
Крім того, обґрунтованим було б встановлення презумпції належного відповідача у цій категорії справ також і для реєстранта доменного імені веб-сайта, на якому поширено недостовірну інформацію, особу якого встановити набагато простіше, ніж власника веб-сайта. Це пов'язано з тим, що реєстрант або ж сам є власником (адміністратором) сайта, або ж, з технічних причин, повинен знати, хто фактично користується веб-сайтом та забезпечує його роботу.
У випадку, якщо особа не має стосунку до адміністрування та діяльності веб-сайта, реєстрантом доменного імені якого вона є, така особа повинна довести це суду і надати інформацію про особу, якій були передані дані для доступу до його доменного імені. Тобто, особа має право спростувати презумпцію того, що вона є належним відповідачем за позовом.
Незважаючи на зазначений комплекс проблем, навіть сьогодні практикуючі у «репутаційних» справах адвокати знаходять способи ефективного захисту особистих немайнових прав своїх клієнтів, включаючи визначення належного відповідача, збір доказової бази, порядок судочинства та тактику ведення процесу. Однак, подальший розвиток цієї сфери суспільних відносин потребує законодавчих змін та вдосконалення механізму правового регулювання.
Олександр Рубля,
юрист ЮФ GENTLS, адвокат
