Рано чи пізно соціальні мережі перестануть бути однією із ключових платформ обміну інформацією і на заміну їм з'явиться щось інше, ще більш інноваційне, зручне і швидке, а нашим дітям «Facebook» чи «Instagram» видаватимуться чимось на зразок телеграфу чи факсу.
Сьогодні ж навіть спроби самих соцмереж лімітувати час користування ними суттєво не впливають на їх роль у поширенні інформації, а тому і «Facebook», і «Instagram», і подібні їм платформи залишаються наразі дуже ефективними майданчиками для масового розповсюдження інформації.
Звичайно, не новина, що частина інформації, яка циркулює у соціальних мережах, спрямована проти певних осіб, насамперед, публічних, і є або ж відверто образливою з використанням відповідних висловів, або має будь-які інші негативні для особи відтінки: причетність до корупційних дій, робота на колишню злочинну владу, аморальна поведінка у повсякденному житті тощо. Відтак, у героїв подібного роду дописів виникає цілком обґрунтоване бажання довести світу, що усі такі закиди - неправда, захистити свою репутацію і поставити на місце кривдника.
У чому ж особливість спростування у судовому порядку недостовірної інформації, поширеної у соціальних мережах, та з якими складнощами можуть зіштовхнутися потенційні позивачі?
Маючи певний практичний досвід юридичного супроводу «репутаційних» справ, можу стверджувати, що є одна принципова відмінність у спростуванні інформації, поширеної у соцмережах, у порівнянні з іншими формами її розповсюдження, в тому числі у мережі Інтернет. Ця особливість відома усім користувачам соцмереж - там будь-яка особа може зареєструватися під будь-яким ім'ям і користуватися мережею за допомогою облікового запису з таким ім'ям та поширювати інформацію на свій розсуд.
Здавалося б, така очевидна для всіх річ може завдати чимало головного болю адвокатові, до якого звернеться потенційний позивач у справі про захист своєї честі, гідності та ділової репутації, пов'язаної з поширенням інформації у соціальній мережі. Справа в тому, що у вказаній категорії справ позивачу (а точніше його адвокату) необхідно довести, по-перше, сам факт поширення інформації, а по-друге, встановити та вказати у позові автора інформаційного матеріалу, особу, яка його поширила, а також власника веб-сайту, на якому розміщено інформаційний матеріал (пункти 9, 12 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи»).
|
Олександр Рубля |
У випадку із соцмережами, наприклад «Facebook», за певних обставин це буде зробити вкрай непросто, а інколи навіть неможливо. Прописна істина, яку знають усі судові юристи - кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Тому у питанні доведення належності сторінки у «Facebook» певній особі (відповідачу) зітхнути з полегшенням адвокатові позивача можна лише тоді, коли відповідач у суді визнає, що такий обліковий запис (сторінка) у «Facebook» дійсно належить йому і він дійсно розповсюдив оспорювану інформацію. У цьому разі діє загальновідоме правило судового процесу - обставини, які визнають сторони, не підлягають доказуванню.
Якщо ж відповідач обере позицію «я - не я, і хата не моя», то позивач повинен буде довести суду, що обліковий запис у соціальній мережі, з якого поширено інформацію, належить саме відповідачу. Причому мова йде якраз про доведення такого факту з використанням належних, допустимих та достовірних доказів, суд зовсім не зобов'язаний вірити позивачу на слово. А з доказами належності облікового запису у соцмережі певній особі все досить непросто. Достовірних доказів належності особі облікового запису немає навіть у адміністратора соціальної мережі, оскільки при реєстрації користувач може вказати будь-які дані, наприклад чужі або вигадані.
Доречно тут згадати про спеціальну відмітку у соцмережі «Facebook» у вигляді галочки у блакитному колі поруч з іменем користувача, яка повинна підтверджувати належність облікового запису (акаунту) певній особі. Процедура такої верифікації досить нечітка, доступна далеко не всім користувачам (лише політики, спортсмени, артисти, журналісти) та врегульована внутрішніми правилами самого «Facebook». Навряд чи такі «докази» задовольнять суд, та не слід забувати також про те, що логін та пароль для входу до облікового запису можна просто передати комусь іншому, втратити або ж акаунт буде зламано.
Однак у силу того, що верифіковані акаунти «Facebook» належать публічним особам, які активно ними користуються для підвищення власної популярності, навряд чи такі відомі всім люди наважаться відмовитись від своїх слів і стверджуватимуть у суді, що обліковий запис їм не належить. Визнана обставина належності облікового запису відповідачу означає відсутність обов'язку позивача доводити цей факт.
Випадки ж відмови відповідачів від інших, не верифікованих облікових записів є цілком реальними та навіть поширеними у судовій практиці. Позиція суду у таких ситуаціях досить однозначна - якщо позивач не довів належність облікового запису, з якого поширено інформацію, відповідачу, то такий позов не підлягає задоволенню.
Щодо власника веб-сайту, який також є належним відповідачем за позовом і якого позивач також повинен встановити, слід зазначити наступне. Чинне законодавство (Закон України «Про авторське право і суміжні права») розрізняє такі поняття як «власник веб-сайту», «власник веб-сторінки» та «обліковий запис». При цьому діє правова презумпція: якщо не доведено інше, власником веб-сайту є реєстрант відповідного доменного імені або отримувач послуг хостингу.
Якщо говорити про все ту ж соціальну мережу «Facebook»: реєстрантом доменного імені facebook.com є компанія Facebook Inc., зареєстрована за адресою 1601 Willow Road, Menlo Park, Каліфорнія, Сполучені Штати Америки; фактично інформація європейських користувачів цієї мережі зберігається на серверах компанії Facebook Ireland Ltd, 4 Grand Canal Square, Grand Canal Harbour, D2, місто Дублін, Ірландія.
Звичайно, можна вказати компанію Facebook Inc. відповідачем за позовом, поданим, наприклад, до Печерського районного суду міста Києва, однак очевидно, що практична користь від цього буде вельми сумнівною - американська компанія не зобов'язана виконувати рішення українських судів. У таких випадках, коли автора інформації, її розповсюджувача та власника веб-сайту притягнути до відповідальності практично неможливо, виходом із ситуації може стати, наприклад, визнання інформації недостовірною та її спростування у порядку окремого провадження.
Підсумовуючи викладене, можемо говорити про те, що спростування поширеної у соціальних мережах недостовірної інформації може виявитися дуже непростим завданням, яке вимагатиме від позивача та його адвоката нестандартних підходів, креативних рішень, продуманої і виваженої стратегії ведення справи, а також наполегливості та інколи навіть певної частки везіння. Втім це аж ніяк не означає, що таку справу неможливо виграти і за свою репутацію боротись не потрібно. Навпаки, активна позиція самого позивача разом із правильно побудованою роботою з фактами та доказами майже напевно стане запорукою позитивного результату.
Олександр Рубля
партнер ЮФ GENTLS
адвокат
Також читайте інші статті автора: Лінгвістична експертиза у репутаційних спорах, або Як підбирати слова, щоб вийти сухим із води
Усі рішення судів ви можете легко знайти в Системі аналізу судових рішень VERDICTUM, створеній для аналітичної роботи з багатомільйонним масивом судових рішень. Якщо ви ще не користуєтеся системою, то рекомендуємо замовити тестовий доступ або придбати VERDICTUM.
