Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
Відповідний висновок міститься у постанові Великої Палати від 3 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц.
Ознайомитися з повним текстом постанови можна у Verdictum.
Суд видав виконавчий лист про стягнення з особи на користь позивача (банку) боргу.
Однак, відповідач уклав договори дарування зі своїми дітьми, передавши безоплатно у власність обдаровуваним по 1/2 частці будинку і земельної ділянки.
Відчужуючи нерухоме майно на користь своїх дітей, відповідач знав про судове рішення про стягнення з нього боргу на користь позивача, тому міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на нерухоме майно, а отже оспорювані правочини є фіктивними.
Посилаючись на викладене, та неодноразово уточнивши позовні вимоги, позивач просив визнати відповідні договори дарування недійсними, а також скасувати державну реєстрацію права власності.
Місцевий та апеляційний суди визнали недійсним договір дарування земельної ділянки та будинку.
Однак, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зробила висновок, що є підстави для відступу від висновків попередніх судів.
Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата вважає, що вона не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Відповідно до ЦК правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків.
Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є:
- введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників;
- свідомий намір невиконання зобов'язань договору;
- приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є підставою для визнання його недійсним.
Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України:
- від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16;
- від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц.
Велика Палата не вбачає підстав для відступу від цих висновків.
