Мы даем ЗНАНИЯ для принятия решений, УВЕРЕННОСТЬ в их правильности и ВДОХНОВЛЯЕМ на развитие честного бизнеса, как основного двигателя развития Украины
КРУПНОМУ БИЗНЕСУ
СРЕДНЕМУ и МЕЛКОМУ БИЗНЕСУ
ЮРИДИЧЕСКИМ КОМПАНИЯМ
ГОСУДАРСТВЕННОМУ СЕКТОРУ
РУКОВОДИТЕЛЯМ
ЮРИСТАМ
БУХГАЛТЕРАМ
Для ФЛП
ПЛАТФОРМА
Единое информационно-коммуникационное пространство для бизнеса, государства и социума, а также для профессиональных сообществ
НОВОСТИ
и КОММУНИКАЦИИ
правовые, профессиональные и бизнес-медиа о правилах игры
ПРОДУКТЫ
и РЕШЕНИЯ
синергия собственных и партнерских продуктов
БИЗНЕС
с ЛІГА:ЗАКОН
мощный канал продаж и поддержки новых продуктов

Огляд судової практики щодо визнання недійсним правочинів з нерухомим майном

24.07.2019, 14:24
830
0
Юлія Шишка
адвокат ЮФ Evris

Спори про визнання недійсними правочинів з нерухомим майном є поширеною категорією в судовій практиці та частою причиною формування нових та зміни усталених підходів застосування норм матеріального права. Тож, аналіз фабул справ, які вирішувалися на рівні касаційної інстанції, є необхідним, особливо адвокатам, задля того, щоб «тримати руку на пульсі» та бути обізнаним щодо сучасної правозастосовчої практики, й, водночас, підтримувати необхідно високий рівень професійної компетентності.

Серед останніх «кейсів», що розглядалися на рівні Великої Палати Верховного Суду, справи № 220/421/17, № 668/4140/15-ц та № 372/504/17, предметом яких було визнання недійсними правочинів з нерухомим майном. Верховний Суд зафіксував свою позицію щодо заміни сторін в недійсному правочині; підстав позову як меж розгляду справи в суді та обов’язковості отримання згоди другого з подружжя для розпорядження спільним майном.

Так, у справі  № 668/4140/15-ц розглядався спір за позовом осіб, які внаслідок відступлення права вимоги набули прав кредиторів за кредитними договорами, забезпеченими іпотекою. Позивачі зазначали, що під час укладення кредитних договорів були порушені норми чинного законодавства України, тому просили визнати недійсними їх, а також  правочини щодо забезпечення цих кредитних договорів.

Суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги, зазначивши, що первісний кредитор – банк, – всупереч вимогам чинного законодавства України, укладаючи оспорювані кредитні договори, не забезпечив формування в повному обсязі резервів щодо виконання зобов’язань у майбутньому, не провів аналізу кредитоспроможності позичальників; визначені спірними договорами права позичальників носять формальний характер, обмежені несправедливими зобов’язаннями, невиконання яких є підставою для відмови у видачі кредиту.

З висновками суду першої інстанції не погодився апеляційний суд, який відмовив в задоволенні позову. Рішення апеляції мотивоване тим, що нові кредитори не несуть відповідальність за дійсність основних правочинів (кредитних договорів), а також за договорами їх забезпечення. Тож у зв’язку відсутність порушених прав, нові сторони зобов’язання не можуть звертатися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним.

Постановою від 24 квітня 2019 року Велика Палата Верховного суду скасувала рішення апеляції, залишивши в силі рішення суду першої інстанції. Таке рішення мотивувалося тим, що суд апеляційної інстанції помилково вважав позивачів новими кредиторами та залишив поза увагою те, що недійсний правочин не створює для сторін жодних правових наслідків.

У справі № 220/421/17 розглядався спір за позовом про визнання права власності за іпотечним договором та зняття з майна арешту, а також за зустрічним позовом про визнання договору неукладеним через те, що спільне майно було передано в заставу без за згоди другого з подружжя.

Судами встановлено, що договір іпотеки укладено між сторонами після того, як щодо іпотекодавця було постановлено рішення про стягнення заборгованості. Позивач за зустрічним позовом стверджував, що договір позики є удаваним, який фактично не укладався, його підписано лише з метою уникнення примусового стягнення грошових коштів на користь цього позивача.

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні і первісного позову, і зустрічного. Суд виходив з того, що визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем в судовому порядку не відповідає чинному законодавству України, водночас, вимога про визнання правочину неукладеним не відповідає положенням статті 16 ЦК України щодо встановлених способів захисту цивільних прав.

Суд апеляційної інстанції також відмовив в задоволенні первісного та зустрічного позову, однак щодо вимог позивача за зустрічним позовом його мотивація відрізнялася від аргументів суду першої інстанції.

Так, апеляційний суд зазначив, що оспорюваний правочин є фіктивним, з огляду на те, що особи, які його уклали, є близькими родичами й не могли не знати про наявність судового рішення про стягнення заборгованості. Тож договір іпотеки укладався без наміру створення правових наслідків, а з метою приховання майна. Однак, на думку суду апеляційної інстанції права позивача за зустрічним позовом не порушені внаслідок накладення держаним виконавцем арешту на майно, що є предметом оскаржуваного договору іпотеки.

Велика Палата Верховного Суду постановою від 27 березня 2019 року частково скасувала рішення суду апеляційної інстанції, зазначивши, що позивач за зустрічним позовом не посилався на фіктивність договору іпотеки, тож суд, визнавши договір іпотеки фіктивним, порушив принцип диспозитивності, за яким право визначати підставу позову належить позивачу.

У справі № 372/504/17 розглядалися позовні вимоги про визнання договору іпотеки недійним у зв’язку з відсутністю згоди другого з подружжя на передання в заставу спільну квартиру.

Суд першої та апеляційної інстанції відмовили в задоволенні позову, зазначивши, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише у тому разі, якщо той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема третя особа знала чи не могла не знати про те, що майно є спільною сумісною власністю, і що той з подружжя, хто відчужує майно, не отримав згоду на вчинення такого правочину другого з подружжя.

Касаційний суд з такими аргументами не погодився. У постанові від 21 листопада 2018 року Велика Палата Верховного суду зазначила, що такі висновки суперечать принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною без визначення часток. Рішення суду першої та апеляційної інстанції було скасовано, а позовні вимоги задоволено.

Ураховуючи положення частини п’ятої статті 14 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, можна говорити про наступне:

1) правочини можуть визнаватися недійсними за позовами нових кредиторів, які відповідний правочин не вчинювали;

2) під час розгляду справ суди обмежені доводами позивачів, які зазначаються останніми як підстава позову;

 3) укладення правочинів щодо нерухомого майна, яке є спільною власністю, можливе лише за згодою усіх співвласників, навіть якщо в реєстрі речових прав на нерухоме майно відображається лише один із співвласників.

 Відстежувати статус  нерухомості в реєстрі речових прав на майно, правочини щодо якої визнані недійсними, зручно у сервісі SMS-Маяк та SMS-Маяк Іпотека.

Подготовлено специально для Платформы ЛІГА:ЗАКОН
Связаться с редактором

Войдите, чтобы оставить комментарий
Рассылка новостей
Подписаться