Питання накладення санкцій як на міжнародному, так і на національному рівні тривалий час залишається актуальною темою. Покликані до захисту національних інтересів, безпеки, суверенітету і територіальної цілісності, протидії терористичній діяльності, а також захисту прав людини, суспільства та держави, в українських реаліях ці заходи не завжди відповідають благим цілям.
Згідно з відомостями з Державного реєстру санкцій, станом на початок січня 2026 року в Україні у санкційні списки потрапили понад 12 607 фізичних та 9 197 юридичних осіб*. І ці числа продовжують зростати.
_____________
* Державний реєстр санкцій. Апарат РНБО України <https://drs.nsdc.gov.ua/>. Дані станом на 19.01.2026.
Хоча Комітет з економічних, соціальних та культурних прав у Загальному Коментарі № 8 підкреслив, що санкції обов'язково повинні враховувати положення про захист прав людини, порядок їхнього застосування нерідко протирічить правозахисним стандартам, створюючи бар'єри для економічної діяльності, порушуючи принципи пропорційності та доступу до правосуддя.
Застосування абстрактної термінології
Однією з проблем у цьому аспекті є невизначеність обсягу положень, що є основою для застосування санкцій. Наприклад, в Україні однією з підстав для накладення санкцій є «реальні та/або потенційні загрози національним інтересам». Визначення таких загроз відсутнє у профільному Законі, а радше належить до дискреційних повноважень органу, відповідального за захист національної безпеки.
Судова практика також послуговується абстрактними формулюваннями. Наприклад, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 27 лютого 2025 року у справі № 990/41/24 вказує, що підставою для застосування санкцій є «існування самої можливості / імовірності причетності» певної особи до дій, вказаних у ч. 1 ст. 3 Закону України «Про санкції». Застосування судом оціночної конструкції «можливості / імовірності причетності» є проблемним не лише через нечіткість обсягу її змісту, а й створює ризики свавільного обмеження прав осіб на підставі припущень, а не встановлених фактів.
Такий підхід прямо суперечить вимогам принципу правової визначеності, закріпленого в Рішенні Конституційного Суду України від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010. Конституційний Суд розтлумачив, що обмежувальна норма повинна бути передбачувана у застосуванні, тобто особа повинна мати можливість відокремлювати правомірну поведінку від протиправної та передбачати юридичні наслідки своїх діянь.
Відповідно, з юридичної точки зору, і Закон України «Про санкції», і судова практика викликають багато питань щодо їхнього належного застосування та ефективності захисту прав людини від свавілля.
Відсутність індивідуалізованого підходу до накладення санкцій
Одним із прикладів порушень прав людини при накладенні санкцій є їхня «загальність» та відсутність індивідуального аналізу конкретного випадку.
Європейський суд з прав людини, зокрема у справі «Нада проти Швейцарії» від 12 вересня 2012 року, зазначив, що легітимність накладеної санкції перевіряється зокрема тим, чи національні органи адаптували режим санкцій до конкретної ситуації заявника.
Зважаючи на це, у нещодавній справі «M.S.L., TOV v. UKRAINE» від 16 жовтня 2025 року Страсбурзький суд установив порушення права власності, гарантованого ст. 1 Протоколу 1 Європейської конвенції з прав людини, заявника, проти якого Україна запровадила санкції. Підставою для такого рішення зокрема було те, що українські органи не назвали конкретних обгрунтувань для внесення його до санкційних списків, натомість послуговувалися сухим цитуванням закону.
Відповідно, такий загальний підхід держави є невиправданим втручанням у право і позбавляє особу можливості відреагувати на рішення.
Відсутність ефективного ex post судового контролю
Іншим випадком недотримання прав людини є де-факто неможливість реального оскарження внесення особи до санкційних списків. ЄСПЛ у справі «Al-Dulimi та Montana Management Inc проти Швейцарії» від 21 червня 2016 р. визнав, що Швейцарія порушила статтю 6(1) Конвенції, оскільки національні суди не забезпечили змістовного судового перегляду внесення заявника до санкційних списків, складених на підставі Резолюції Ради Безпеки ООН. Суд підтримав презумпцію, що навіть санкції Ради Безпеки повинні розглядатися у світлі сумісності з міжнародними правами людини. Відповідно, з метою захисту від потенційного порушення у демократичному суспільстві повинна існувати реальна, чітка та об'єктивна процедура перегляду санкцій.
В Україні проблема відсутності ефективної процедури оскарження є особливо гострою. Наприклад, в Україні існує лише два приклади скасування Верховним Судом накладених санкцій - це постанова Верховного Суду від 18 червня 2020 року у справі № 9901/259/19 та постанова Верховного Суду від 10 лютого 2025 року у справі № 990/176/23 (тут ще триває апеляційний розгляд).
Така практика зумовлена тим, що суд, посилаючись на дискрецію інших органів влади у цій сфері, не бажає переглядати політичні рішення по суті. Наприклад, у постанові від 27 лютого 2025 року у справі № 990/41/24 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що оцінка ризиків для застосування обмежувальних заходів є дискрецією Президента України, а тому судовий контроль за рішенням про внесення до санкційних списків є обмеженим.
Більше того, як випливає з постанови Верховного Суду від 12 лютого 2025 року у справі № 9901/142/21, зважаючи на відсутність чіткого стандарту доказування у санкційних справах, суд опирається на докази, зібрані СБУ з використанням системи контррозвідувальних, пошукових, режимних, адміністративно-правових заходів. А, як зазначається у рішенні, оскільки суд не наділений повноваженнями ані вирішувати питання національної безпеки і оборони, ані координувати і контролювати діяльність органів виконавчої влади у даній сфері, обсяг і результат їхньої оцінки перебуває поза межами судового контролю. Таким чином, у практичному вимірі присутній певний абсолютизм доказів, наданих органом національної безпеки, що ускладнює їхнє оскарження заявником.
Негативні наслідки такої позиції українських судів підкреслив і ЄСПЛ у згаданій справі «M.S.L., TOV v. UKRAINE» від 16 жовтня 2025 року. Суд визнав, що в нормах українського законодавства немає положень, що б прямо забороняли українським судам розглядати по суті санкційні обмеження чи оцінювати достовірність інформації, наданої СБУ. Відповідно, втручання у права заявника не супроводжується достатніми процесуальними гарантіями проти свавілля, позбавляючи його ефективних засобів судового захисту.
Таким чином, відсутність реального судового перегляду санкційних рішень українськими судами з посиланням на «дискреційні повноваження інших органів» створює суттєву прогалину у захисті прав людини в Україні.
Відсутність ліцензій для повного/часткового скасування санкцій
Передбачення в законодавстві дозволів на здійснення певної діяльності, яка в іншому випадку була б заборонена санкційними правиxлами, теж є важливим аспектом для дотримання та захисту прав людини, зокрема особливо вразливих груп населення.
Наприклад, у Великій Британії Управління з впровадження фінансових санкцій може надавати ліцензії на доступ до заморожених активів або їхнє використання для певних цілей, таких як оплата юридичних послуг, витрати на проживання або виконання договірних зобов'язань*. Аналогічні дозволи передбачені законодавствами США, Австралії та Японії.
_____________
* How to Obtain a License from OFSI.| Linkilaw. <https://linkilawsolicitors.com/insights/how-to-obtain-a-license-from-ofsi-essential-steps-for-sanctioned-individuals/>.
Іншим прикладом є Резолюція Ради Безпеки ООН 2664 (2022) від 9 грудня 2022 року, що встановила гуманітарний виняток для всіх санкційних режимів ООН, дозволяючи такі операції, як надання коштів та ресурсів для гуманітарних, як-от продовольчих та медичних, потреб, щоб уникнути блокування допомоги і забезпечити дотримання міжнародного гуманітарного права. З урахуванням цієї Резолюції Рада ЄС теж затвердила гуманітарні винятки із санкцій, яких дотримуються держави-члени*.
___________
* Interfax-Ukraine. ЄС запроваджує винятки із санкцій для гуманітарних цілей. Інтерфакс-Україна <https://interfax.com.ua/news/economic/901360.html>.
Однак проблемним є те, що в Україні такий механізм видачі ліцензій чи дозволів є фактично відсутнім, що також має негативні наслідки для гармонізації українського законодавства з нормами права ЄС в контексті євроінтеграційних процесів. Єдиний спосіб легально «обійти санкції» - звернутися до суду для оскарження, однак, як демонструє практика, шанси на успіх невисокі.
Висновок
Підсумовуючи, міжнародний досвід показує, що ефективна політика санкцій можлива лише за умови балансу між цілями безпеки та повагою до прав людини.
На жаль, українська практика застосування санкцій вже більше десятиліття створює правову невизначеність для фізичних осіб та підприємств, порушуючи принципи правової визначеності, індивідуалізації та доступу до правосуддя. Тим не менш, справа «M.S.L., TOV проти України» стала поворотним моментом, який сприятиме реформі української системи санкцій.
Однак допоки не будуть впроваджені системні зміни, підприємства повинні діяти проактивно: посилювати compliance, диверсифікувати ризики, документувати всі операції та не боятися оскаржувати необґрунтовані санкції. Водночас колективна адвокація має вирішальне значення для створення прозорих процедур надання ліцензій, без яких легальна діяльність є неможливою через недосконалість законодавства.
Анастасія Савчук,
молодша юристка, Юридична група LCF
LIGA360 допомагає тримати ризики під контролем: перевіряйте контрагентів, відстежуйте санкційні обмеження та судові спори в одному середовищі. Система сигналізує про критичні зміни ще до того, як вони стануть проблемою - замовте персональну презентацію і подивіться, як це працює на практиці.
