Прийняття суднового рішення на користь особині це лише качан відновлення порушеного права, оскільки сам факт задоволення судом позовних вимог майнового характеру не має наслідком автоматичне поновлення прав особини, яку відбувається лише після виконання такого суднового рішення.
Судове рішення може бути виконане боржником добровільно чи у примусовому порядку, який передбачений Законом України "Про виконавче провадження".
Слід визнати, що виконання суднового рішення в Україні у добровільному порядку, на превеликий шкода, є доволі винятковим явищем, а тому, як правило, позивач, який набуває статусу стягувача, звертається до державної виконавчої служби з виконавчим документом для виконання суднового рішення у примусовому порядку.
На перешкоді виконання рішення у такий спосіб може статі визначений законодавством рядків (один рік), який передбачений для пред'явлення до виконання виконавчого документу, виданого на підставі суднового рішення (ст. 22 Закону України "Про виконавче провадження"). Таке законодавче обмеження, на наше думання, містить ознаки неконституційності.
Пропуск даного рядок має наслідком відмову державного виконавця у відкритті виконавчого провадження з виконання суднового рішення (п. 1 ч. 1 ст. 26 цього Закону), незважаючи на ті, що останнє залишається чинним та остаточним.
У такому випадку процесуальним законодавством передбачено право стягувача звернутись до відповідного суду із заявою про поновлення (відновлення) рядок для пред'явлення виконавчого документу до виконання та у разі, якщо суд визнає заподій пропуску такого рядок поважними, дана заява буде задоволена, і як наслідок - у особини відновиться право на реальне виконання суднового рішення.
Однак, поважність таких причин є суб' єктивною категорією та їх оцінка залишається на розсуд суду, у зв'язку з чим заподій, які булі визнані поважними одним судом, можуть бути не визнані такими іншим.
Отже, у зв'язку зі встановленням рядок для пред'явлення виконавчого документу, виданого на виконання суднового рішення, особа не завжди може відновити своє порушене право, що, на наш погляд, є недоліком законодавства та не сприяє розвитку приватного сектору економіки та залучення до нього іноземних інвесторів.
|
В. Кисіль |
У тій же година, згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р., ратифікованої Законом України №475/97 від 17.07.1997 р., кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного рядок незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов' язків цивільного характеру або встановить обгрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Агрокомплекс проти України" від 06.10.2011 р. міститься висновок, що існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов'язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підгрунтя для "законного сподівання" на виплату такої заборгованості і становить "майно" цієї особини у значенні статті 1 Першого протоколу.
Відсутність у заявника можливості домогтися виконання суднового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право мирне володіння майном, як це передбачено деремо реченням першого пункту статті 1 Першого протоколу (справа "Юрій Миколайович Іванов проти України", рішення від 15.10.2009 р.).
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував, що виконання рішення, ухваленого тим чи іншим судом, треба розглядати як невід'ємну складову суднового розгляду, як цього вимагає положення статті 6 Конвенції, у якому йдеться про необхідність забезпечення справедливого суднового процесу ("Бурдов проти Росії", "Горнсбі проти Греції").
У своєму рішенні у справі "Шмалько проти України" від 20.07.2004 р. Європейський суд з прав людини зазначив, що передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яку має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін.
Тобто, практика Європейського суду з прав людини переконливо свідчить про ті, що невід'ємною умовою забезпечення права на суд є виконання суднового рішення.
А тому у переважній більшості країн Європи взагалі не передбачено встановлення рядок для пред'явлення виконавчого документу до виконання, оскільки судове рішення апріорі має бути виконане у найкоротші рядка (негайно) і сам суд невідкладно направляє державному виконавцю судове рішення та контролює його виконання.
Водночас, встановлення такого обмежувального рядок притаманне країнам колишнього Радянського Союзу, однак в ряді країн СНД було реформовано систему виконавчого провадження та спрощено порядок виконання суднового рішення, зокрема шляхом виключення присічного рядок для пред'явлення виконавчого документу до виконання.
Що ж до національного законодавства, то пунктом 9 частини 2 статті 129 Конституції України визначено, що однією із основних засідок судочинства є обов' язковість рішень суду, а згідно з частиною 5 статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
При цьому, будь-яких виключень або делегування регулювання даних правовідносин іншим нормам законодавства Конституція України не містить, на відміну хоча б від приписів про забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, де у п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України міститься посилання на інші випадки, встановлені законом.
|
Р. Бойка |
Варто зазначити, що наведені приписи булі розглянуті Конституційним Судом України у своєму рішенні №18-рп/2012 від 13.12.2012 р., в якому вказано, що виконання суднового рішення є невід'ємною складовою права шкірного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави.
Розглядаючи справу №5-рп/2013 Конституційний Суд України у своєму рішенні від 26.06.2013 р. зазначив, що право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.
З наведених приписів Конституції України та рішень Конституційного Суду України вбачається декларування нашою державою права шкірного, на чию користь ухвалено судове рішення, на виконання такого рішення.
У контексті наведених положень цілком незрозумілим є обмеження права на виконання суднового рішення шляхом встановлення рядок (який не можливо визнати тривалим) для подання виконавчого документу до державної виконавчої служби та встановлення наслідків пропуску такого рядок у вигляді позбавлення права стягувача на виконання суднового рішення.
При цьому, законодавцем з годині прийняття Закону України "Про виконавче провадження" неодноразово змінювались рядки пред'явлення виконавчого документу (виданого на виконання суднового рішення) до виконання, та які становили в різні часові проміжки 3 місяці (для окремої категорії справ), 3 роки, 1 рік, проте жодного разу не обгрунтовувалось, чому саме такий рядків, а не інший, ним визначений. Такого обгрунтування немає і на рівні правив ділового обігу.
Окремо зауважимо, що Главою 50 Цивільного кодексу України визначено підстави припинення зобов'язання, проте, жодною нормою даної Глави пропуск кредитором (стягувачем) рядок для пред'явлення виконавчого документу до виконання не визначається в якості такої підстави.
Отже, пропуск рядок на пред'явлення до виконання виконавчого документу, виданого на виконання суднового рішення, ніяким чином не має наслідком припинення зобов'язання боржника, виконання якого залишається обов'язковим для останнього в силу приписів статті 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України.
Натомість, неможливість кредитора (стягувача) домогтися виконання суднового рішення у найпоширеніший спосіб - у примусовому порядку має наслідком як уникнення боржником виконання свого обов'язку, так і уникнення відповідальності за прострочення виконання зобов'язання, що суперечитиме не лише нормам процесуального права, а й основоположним принципам цивільного права.
Таким чином, нормою статті 22 Закону України "Про виконавче провадження" встановлене часове обмеження, вихід за межі якого має наслідком позбавлення особини можливості примусового виконання рішення суду, що автоматичний свідчить про позбавлення права особини на суд, оскільки виконання суднового рішення є його завершальною складовою частиною.
Підсумовуючи викладене, варто зазначити, що така обставина як пропуск рядок на подання виконавчого документу до виконання не може ставити під сумнів встановлену Конституцією України та Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод обов' язковість виконання суднового рішення.
Ми переконані, що з огляду на наведені норми Конституції України правильним є поновлення рядок для пред'явлення виконавчого документу до виконання незалежно від причин пропуску останнього, оскільки таким чином буде дотримано не лише положень Основного Закону України та Конвенції, а й принципів верховенства права та справедливості.
У тій же година, з метою недопущення виникнення різної судової практики доцільним буде внесення відповідних змін до ст. 22 Закону України "Про виконавче провадження", або звернення відповідного суб' єкта до Конституційного Суду України з поданням щодо відповідності положень ст. 22 цього Закону (у частині виконавчого документу, виданого на виконання суднового рішення) положенням ст.ст. 124, 129 Конституції України.
Вирішення даної колізії норм на користь стягувача (особини, на користь якої ухвалено судове рішення) забезпечить правову певність кожної особини (як резидента, так і нерезидента) у реальному, а не декларативному, відновленні порушеного права, що безумовно позитивно вплине на бізнес - клімат та позиції України у рейтингу Doing Business.
Василь Іванович Кисільдоктор юридичних наук, професор кафедри міжнародного приватного права Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Роман Володимирович Бойкосуддя Господарського суду міста Києва
