19 жовтня 2018 року Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду разом з Міністерством юстиції України та юридичним журналом «Право України» провели правовий практикум на тему: «Особливості розгляду деяких категорій справ, що виникають із сімейних правовідносин: сталість та єдність судової практики».
З вітальним словом до присутніх заступників голів апеляційних судів, які координують роботу судових палат у цивільних справах, секретарів судових палат у цивільних справах, адвокатів, а також представників наукової спільноти звернувся Дмитро Луспеник, суддя, секретар Першої судової палати КЦС у складі ВС, секретар Пленуму Верховного Суду. Він передав побажання плідної праці від Бориса Гулька, Голови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Також доповідачами із заявленої теми стали Світлана Глущенко - заступник Міністра юстиції з питань виконавчої служби, Дмитро Луспеник - суддя, секретар Першої судової палати КЦС у складі ВС, Юлія Черняк - суддя КЦС у складі ВС, Марина Червинська - суддя, секретар Другої судової палати КЦС у складі ВС.
Під час правового практикуму доповідачі порушили низку нагальних питань, що наразі є вкрай актуальними та мають науковий та практичний інтерес, зокрема у зв'язку з набранням чинності 28 серпня Законом про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання.
Темами для доповідей стали забезпечення прав дітей на належне утримання: оновлене законодавство та формування судової практики; процесуальні питання вирішення окремих категорій спорів, що виникають із сімейних відносин; застосування Гаазької конвенції при вирішенні справ про викрадення дітей крізь призму практики ВС та ЄСПЛ; практика розгляду цивільних справ щодо визначення місця проживання малолітніх дітей. Також обговорили проблемні питання застосування судами практики ЄСПЛ і Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року.
Олександр Святоцький підкреслив, що сьогодні стратегічне завдання оновленого Верховного Суду - це забезпечення сталості та єдності судової практики. Засобами, що сприятимуть забезпеченню її сталості та єдності, є правові позиції касаційних судів, висновки Великої Палати, зразкові рішення по адміністративній юрисдикції. Пан Святоцький переконаний, що майбутнє судової системи, судової гілки влади, яка має бути дійсно незалежною, - це запровадження судового прецеденту. Адже врешті-решт все зводиться до тлумачення норми суддею. І тим не менш мусить бути орієнтованість і на рішення та правові позиції Верховного Суду, зокрема касаційних судів.
Світлана Глущенко наголосила, що практикум присвячено насамперед захисту прав дітей, і розповіла, що 28 серпня набрав чинності другий пакет законодавчих ініціатив, який є більш повним і регулює питання не лише аліментів, а й інших так званих дитячих питань. Його було розроблено у межах ініціативи Мін'юсту #ЧужихДітейНеБуває.
Доповідачка підкреслила важливість адаптації національного законодавства до найкращих європейських традицій, в основу яких якраз покладено найкращий інтерес дитини. Вона зазначила, що Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 4 липня 2018 року роз'яснила таке: положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди. Зазначений правовий висновок оновленого Верховного Суду цілком узгоджується з чинною статтею 157 Сімейного кодексу України.
Світлана Глущенко окремо зупинилася на питанні встановлення місця проживання дитини. Зокрема, саме з метою подальшого розвантаження судів від окремих позовів про встановлення місця проживання дітей та органів опіки та піклування від вирішення питань, які пов'язані з підтвердженням місця проживання дитини з одним з батьків, пані Глущенко вважає за логічне, щоб адвокати, коли надають відповідні послуги, роз'яснювали позивачу, що доцільно вирішувати одночасно в межах одного судового провадження, наприклад, у таких спорах, що стосуються розлучення, в тому числі і питання, що стосуються встановлення місця проживання дитини. Також доповідачка роз'яснила окремі нюанси виконавчого провадження у справах щодо встановлення порядку спілкування з дитиною, а так само її відібрання.
Дмитро Луспеник у своїй доповіді зупинився на процесуальних питаннях (юрисдикція, підсудність тощо), а саме на взаємозв'язку норм процесуального права з нормами матеріального права. Саме з цього питання виникає будь-яка категорія справ. Він наголосив, що забезпечити правильне застосування цивільного та сімейного права покликані саме норми цивільного процесуального права, і від цього буде залежати законність суддівської діяльності. Наприклад, розглядаючи справи по суті, застосовуючи норми цивільного процесуального права при судочинстві, судді керуються засадничим принципом диспозитивності, тому що він є визначальним. Також застосовується принцип процесуального рівноправ'я сторін, він пов'язаний з принципом змагальності. Визначення правового статусу спору тісно пов'язане з визначенням норми матеріального права, тобто із норми матеріального права визначається, якими є спірні правовідносини. Прикладом може бути стягнення аліментів: стягнення додаткових витрат на дитину - це саме на дитину, тобто до досягнення повноліття, а стягнення додаткових витрат на навчання - це інша норма права та інші обставини, які визначені нормами права. Тобто норма права визначає предмет і підставу позову.
Юлія Черняк звернула увагу присутніх на міжнародно-правовий аспект сімейних відносин. За її словами, питома вага сімейних справ з іноземним елементом не така вже і велика, проте і тут наявні проблеми. Протягом останніх 12 років Україна стала учасницею чотирьох так званих Гаазьких «дитячих» конвенцій. У 2006 році Україна приєдналася до Гаазьких конвенцій 1996 року про батьківську відповідальність, а також до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року. У 2013 році Україна ратифікувала Конвенцію про міжнародне стягнення аліментів на дітей та інших видів сімейного утримання. Ці конвенції мають назву Гаазьких, тому що вони розроблені міжнародною організацією Гаазькою конференцією з міжнародного приватного права, яка визначила 2 сфери своїх інтересів: міжнародне сімейне право і міжнародний цивільний процес. Зазначені конвенції є частиною національного законодавства. Вони уніфікують норми якраз процесуального характеру, тобто містять норми міжнародної підсудності, норми інституту визнання та виконання міжнародних судових рішень і норми інституту про міжнародну судову допомогу. Для України важливо те, що до Гаазької конвенції 1980 року приєдналася значна кількість держав - 98. Ця кількість держав є характерною і для інших гаазьких конвенцій за участю України. З деякими з них Україна не має двосторонніх договорів про правову допомогу у цивільних і сімейних справах.
Пані Черняк зупинилася на різних аспектах застосування зазначених конвенцій у контексті практики ЄСПЛ та КЦС ВС. Прикладом цього можуть бути критерії дотримання статті 8 Європейської конвенції 1950 року при вирішенні справ про повернення дитини (практика ЄСПЛ) - рішення ЄСПЛ від 12 липня 2012 року у справі Шнеєрсон і Кампанелла проти Італії, з урахуванням окремої думки судді у справі Нойлінгер і Шурук проти Швейцарії, де зазначено, що «до уваги можуть бути взяті труднощі, з якими можуть стикатися члени сім'ї, які будуть супроводжувати дитину при її поверненні до держави» (постанова КЦС у складі ВС від 4 липня 2018 року у справі № 40/688/17).
Марина Червинська торкнулася питання застосування національними судами Декларації прав дитини 1959 року. Практика застосування Декларації в українській судовій системі є проблематичною досить тривалий час. Принцип, який було закладено в зазначеній Декларації, - маленька дитина тільки винятково може бути розлучена з матір'ю. Цей принцип застосовував Верховний Суд України, не порушуючи його. Знаковими для України щодо цієї категорії справ є «Мамчур проти України» та «М. С. проти України». У першій справі ЄСПЛ зазначив, яким чином слід розглядати таку категорію справ і що було порушено національними судами. Зокрема, Суд визначив, що «при визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним».
Поступово відбувся відхід від постулату про нерозлучення маленької дитини з матір'ю, який було закріплено в Декларації прав дитини. Вона не ратифікована Україною, отже, не має обов'язкового значення, на відміну від Конвенції про права дитини, яка ратифікована обов'язковою до виконання (у ній закріплено принцип рівності батьків).
Надія Гришанова, ЮРЛІГА
