Ст. 257 ЦК України встановлює загальний строк позовної давності три роки. Спеціальні строки позовної давності встановлюються іншими нормами ЦК України чи профільного законодавства.
Згідно з ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Згідно з ч. 5 ст. 261 ЦК України, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.
Практичне значення вищевикладених норм полягає у наступному.
По-перше, ч. 1 ст. 261 ЦК України визначає момент початку перебігу стоку позовної давності, тобто строку, коли особа може звернутися за захистом свого порушеного або оспорюваного права або інтересу. Звичайно, особа може звернутися за захистом і після спливу такого строку, але відповідно до ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є імперативною підставою для відмови у позові. Зокрема кредитор, який зволікає з пред'явленням боржнику-порушнику своїх вимог, сам піддає себе ризику невиконання зобов'язання. Строки позовної давності сприяють стабільності цивільних правовідносин та передбачуваності поведінки їх суб'єктів, встановлюють межі цієї поведінки відповідно до принципів розумності та справедливості.
По-друге, згадана вище ч. 5 ст. 261 ЦК України визначає перебіг строків позовної давності за невиконаними, порушеними або оспорюваними зобов'язаннями. Наприклад, якщо строк виконання зобов'язання визначений до 1 січня 2011 року, то перебіг строку позовної давності починається з 1 січня 2011 року. Але як бути, якщо ч. 1 і ч. 5 ст. 261 ЦК України вступають у суперечність, а саме якщо строк виконання зобов'язання визначений до 1 січня 2021 року, а зобов'язання було порушене з 1 січня 2011 року і кредитору ця обставина була достеменно відома? Або якщо в суперечність вступають строки, передбачені ч. 5 ст. 261 ЦК України, а саме термін виконання договірних зобов'язань визначений до 1 січня 2011 року, а договір діє, як це нерідко вказується, «до повного виконання»? Чи може взагалі вважатися умова «до повного виконання» визначеним строком виконання зобов'язання?
Ситуація в певних випадках ускладнюється спеціальними нормами законодавства або договору, які надають кредитору право вимагати повного дострокового виконання зобов'язань у випадках часткового прострочення або іншого порушення боржника. Наприклад, згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
Строки позовної давності сприяють стабільності цивільних правовідносин та передбачуваності поведінки їх суб'єктів, встановлюють межі цієї поведінки відповідно до принципів розумності та справедливості. |
Застосування спеціальних строків позовної давності викликає не менше запитань. Наприклад, відповідно до ст. 258 ЦК України позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Але з якого моменту починає спливати цей рік: з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, або зі спливом строку виконання зобов'язання, або від дня, коли у кредитора вперше виникло право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання, або від дня, коли у боржника закінчився строк виконання вимоги кредитора, передбачений договором або законом?
Відповіді на ці запитання знаходяться у доктрині цивільного права та судовій практиці.
На мою думку, визначальним моментом для початку перебігу строку позовної давності має бути момент, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Повертаючись до прикладу ч. 2 ст. 1050 ЦК України, яка надає позикодавцю право вимагати дострокового повернення всього залишку позики та сплати належних йому процентів, ця норма повністю відповідає передбаченому ч. 5 ст. 261 ЦК України правилу щодо дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Оскільки право позикодавця вимагати дострокового повернення залишку позики та сплати належних йому процентів виникає з першого дня, коли позичальник прострочив повернення частини позики, і саме в цей день кредитор дізнається про порушення свого права, цей день і має бути визначальним для початку перебігу строків позовної давності. У такому випадку визначений первісним договором строк виконання зобов'язання (наприклад, до 1 січня 2021 року) має відійти на другий план, оскільки зрозуміло, що кредитор не може і не повинен очікувати ще n-ну кількість років до завершення первісного строку, а по-друге, таке очікування не відповідало б принципам добросовісності, розумності та справедливості. Наприклад, Овідіопольський районний суд Одеської області (суддя Бичковський Є.Л., рішення від 22.03.2011) дійшов висновку, що оскільки «ще у жовтні 2007 року позивач довідався або міг довідатися про неналежне виконання відповідачем своїх обов'язків по кредитному договору та порушення свого права на повернення кредиту у порядку та строки, що передбачені у додатку №1 до кредитного договору. Оскільки позивач звернувся до суду з даним позовом тільки 21.02.2011 року, суд вважає, що ним пропущений встановлений ст.257 ЦК України трьохрічний строк загальної позовної давності та це є підставою для відмови у позові».
Ще одним цікавим питанням щодо застосування строків позовної давності є питання початку відліку та збігу строків позовної давності щодо стягнення неустойки. За правилами ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Тобто пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й доки зобов'язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від продовження правопорушення. Як вже зазначалось, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік (ч. 2 ст. 258 ЦК України).
|
Анастасія Москаленко |
Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня, після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. Правова природа пені така, що строк позовної давності щодо її стягнення обчислюється по кожному дню (місяцю), за яким нараховується пеня, окремо. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права. На це звернув увагу і Верховний Суд України (головуючий Патрюк М.В.) в ухвалі від 17.02.2010 р. Розмір пені збільшується залежно від продовження правопорушення. Таким чином, право на позов про стягнення пені за кожен день виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
На практиці суди застосовують ці положення по-різному.
Має значення, чи припинені правовідносини між сторонами на момент порушення судового провадження, чи ні. Необгрунтованою виглядає позиція деяких суддів про те, що річний строк позовної давності для нарахування пені встановлюється з моменту припинення договірних правовідносин, зокрема, припинення строку дії договору. Стягнення пені за декілька років, навіть протягом строку дії договору, виглядає таким, що суперечить правовій природі пені та порушує наслідки спливу строків позовної давності згідно з ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України. Такий висновок підтверджується Постановою Верховного суду України від 10.10.2006 р. (головуючий суддя Барбара В.П.): «Господарські суди не врахували, що за ст. 256 ЦК України під позовною давністю розуміється строк у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відносно стягнення неустойки (штрафу, пені) цей термін обмежено в один рік (ч.2 ст. 258 ЦК України). Статтею ж 232 Господарського кодексу України визначено порядок застосування штрафних санкцій та обмеження щодо періоду їх нарахування. Зокрема частиною 6 цієї статті передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано. Отже, неправильно застосувавши ст. 258 ЦК України господарські суди прийшли до необгрунтованого висновку про стягнення з Боржника пені за весь період - з 04.11.2004 по 13.01.2006 року».
Не чітко врегульовано в законодавстві момент спливу строків позовної давності, тому деякі суди стягують пеню за один рік, що передував зверненню до суду (чи винесення рішення), інші - пеню за перший рік з дня від початку її нарахування, а деякі взагалі відмовляють у задоволенні вимог про стягнення пені, якщо такі вимоги заявлені пізніше ніж через рік від початку її нарахування. Остання позиція видається найбільш обґрунтованою, оскільки законодавство України не містить припису, згідно з яким, враховуючи вимоги ст. 258 ЦК України, підлягає стягненню пеня за останній рік до дня звернення до суду (винесення рішення) чи за перший рік від початку її нарахування, але навпаки, ст. 254, ч. 1 ст. 261, ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України чітко встановлюють момент початку перебігу строків позовної давності, порядок обчислення строків у цивільному праві та наслідки спливу строків позовної давності. Зокрема, строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку. Тому якщо нарахування неустойки розпочалось 1 січня 2010 року, то після 31 січня 2010 року строк позовної давності щодо стягнення неустойки має вважатися таким, що сплив.
Необгрунтованою виглядає позиція деяких суддів про те, що річний строк позовної давності для нарахування пені встановлюється з моменту припинення договірних правовідносин, зокрема, припинення строку дії договору. |
Інший аспект практичного застосування строків у цивільному праві можна продемонструвати на прикладі притягнення до відповідальності поручителя за зобов'язаннями кредитора.
Згідно п. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Тобто, договір поруки припиняється згідно з вимогами закону у випадку, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо з першим строком, встановленим цією статтею, все більш-менш зрозуміло - шість місяців від дати, коли могла бути пред'явлена вимога, то інший викликає запитання: який день вважати днем настання строку виконання основного зобов'язання?
Верховний суд України в Ухвалі від 16.09.2009 р. (головуючий суддя Патрюк М.В.) зазначає наступне: «Відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, установленого в договорі поруки. Підпунктом 4.1 договору поруки установлено термін дії договору, згідно з яким договір вступає в силу з моменту його підписання й діє до повного виконання сторонами умов цього договору. Тобто термін дії договору визначено вказівкою на подію, що повинна настати, а саме повне виконання сторонами умов договору. Відповідно до умов п. 3 договору поруки, який є невід'ємною частиною договору позики, відповідальність поручителя настає у випадку невиконання боржником своїх грошових зобов'язань за договором позики; поручитель та боржник несуть солідарну відповідальність перед кредитором; поручитель відповідає за зобов'язаннями боржника в повному обсязі. Тобто суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку, що сторони п. 4.1 договору поруки установили строк припинення поруки за фактом виконання умов цього договору. На час звернення позивача до суду з позовом порука відповідача не була припинена, оскільки відповідач не виконав умов договору поруки щодо покладених на нього обов'язків».
Протилежного висновку дійшов Верховний суд України в Ухвалі від 07.10.2009 р. (головуючий суддя Гнатенко А.В.), де зазначено наступне: «Відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. З договору поруки вбачається, що в ньому не встановлено строку, після якого порука припиняється, а умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником зобов'язання перед Спілкою або до повного виконання поручителем взятих на себе зобов'язань (п. 6) не може розглядатися як установлення строку дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам ст. 252 ЦК України. Згідно із цією нормою права строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Цього в договорі поруки не встановлено. У зв'язку з наведеним у задоволенні позову про стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителів судами правомірно відмовлено.
Єдиного підходу до застосування строків позовної давності, строків виконання договірних зобов'язань чи строків пред'явлення вимог у зобов'язальних правовідносинах в судовій практиці наразі ще не відпрацьовано. |
Разом із тим суди помилково виходили з того, що порука припиняється, якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, оскільки такий строк у кредитному договорі чітко визначений - строк повернення кредиту встановлено до 5 серпня 2003 року (п. 1). Тому відмовити в позові слід було виходячи з того, що в договорі поруки не встановлено строку припинення поруки, а тому порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя».
Останній висновок суду, що був повторений в низці інших судових рішень, видається автору найбільш обґрунтованим та логічним. Неправильним, на мою думку, буде застосування умови «до повного виконання» як визначеного строку виконання зобов'язання, оскільки вона не може вважатись визначеним строком та не містить вказівку на календарну дату чи подію, яка має неминуче настати. Очевидно, що недобросовісний боржник може не виконати договору ніколи! Але це не повинно покладати на нього пожиттєвий «тягар» договірних зобов'язань. Тут можна з?стосувати простий логічний закон, що якщо для кредитора строк виконання зобов'язання боржником визначений «до повного виконання», то і для боржника той же самий строк буде «до повного виконання». Тому якщо вважати таку умову визначеним строком, то і права кредитора не можуть вважатися порушеними у таких зобов'язаннях, оскільки боржник має право виконувати договір «до повного виконання», тобто доки рак свисне.
Таким чином, єдиного підходу до застосування строків позовної давності, строків виконання договірних зобов'язань чи строків пред'явлення вимог у зобов'язальних правовідносинах в судовій практиці наразі ще не відпрацьовано. На думку автора, правильним є тлумачення змісту відповідних правових норм у спосіб, що відповідає правилам логіки та містить найбільш прості, чіткі та однозначні висновки.
Анастасія Москаленко, партнер ЮФ «Москаленко і Партнери»
