ВР прийняла за основу проект закону, яким пропонується справи у спорах щодо захисту прав споживачів віднести до таких, які не можуть розглядатися третейськими судами (див. "ВР прийняла за основу проект закону "Про внесення зміни до статті 6 Закону України "Про третейські суди" - ред).
Можливість передачі державою на розгляд третейських судів спорів сторін у сфері цивільних і господарських правовідносин визнана світовою практикою, заснованою, в тому числі, на міжнародному праві. Загальні засади арбітражного розгляду цих спорів визначені Європейською конвенцією про зовнішньоторговельний арбітраж від 21 квітня 1961 року та рекомендовані державам Арбітражним регламентом Комісії ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) від 15 червня 1976 року. Практика Європейського суду з прав людини свідчить, що звернення фізичних та/або юридичних осіб до третейського суду є правомірним, якщо відмова від послуг державного суду відбулася за вільним волевиявленням сторін спору (Рішення у справі "Девір проти Бельгії" від 27 лютого 1980 року).
У всьому цивілізованому світі третейські суди розглядають значний масив справ, які випливають з законодавства про захист прав споживачів, розвантажуючи цим самим державні суди, а об'єктивність та законність їх рішень не піддається сумніву та виконується зазвичай добровільно.
В Україні проблема недовіри громадян до державних судів є загальновідомою, не кажучи вже про недовіру до третейських судів. І підстави для цього існують. Наведено приклад з третейськими застереженнями в деяких кредитних договорах - всі спори, які випливають з такого договору, передаються на вирішення третейському суду при Асоціації банків України. Членами даної Асоціації звичайно ж є комерційні банки (сторони кредитного договору), вони ж здійснюють фінансування діяльності Асоціації. На чию користь буде виносити в такому разі рішення вказаний третейський суд? Конфлікт інтересів є очевидним.
|
Сергій Шкляр, керуючий партнер адвокатського об'єднання Arzinger |
Тому рішення законодавця виключити з-під регулювання Закону про третейські суди спори за участю споживачів кредитних, страхових та ін. аналогічних послуг, в договорах про надання яких дійсно в імперативному порядку споживачу нав'язувався порядок та форум для вирішення можливих спорів, без врахування думки самого споживача (такі договори є договорами приєднання), не відповідає загальноприйнятій світовій практиці вирішення таких спорів, однак в українських реаліях є безумовно необхідним кроком з метою надання споживачам реального доступу до захисту їх прав та інтересів в держаному суді.
Таке рішення спровоковане самими ж банками і страховими компаніями, третейські суди яких безумовно дискредитували себе як заангажовані та упередженні по відношенню до споживачів.
На практиці з застосуванням аналізованих третейських застережень також виникали труднощі у державних судів: наприклад, у випадку звернення споживача до суду йому відмовляли у відкритті провадження у зв'язку з підвідомчістю спору третейському суду.
В той же час, Пленум ВСУ в Постанові від 12 червня 2009 року № 2 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції" пояснив, що договір сторін (третейське застереження) про передачу спору на розгляд третейського суду (стаття 17 ЦПК) не є відмовою від права на звернення до суду за захистом.
Разом з тим пред'явлення позову до суду за наявності такого договору не дає підстав для повернення заяви чи відмови у відкритті провадження у справі (статті 121, 122 ЦПК), за винятком передбаченого пунктом 6 частини першої статті 207 ЦПК обов'язку суду залишити заяву без розгляду, якщо від відповідача надійшло до початку з'ясування обставин у справі заперечення проти вирішення спору в суді.
