Об'єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду при розгляді справи № № 213/1425/17 зробила висновок щодо обов'язковості участі захисника у кримінальному провадженні в аспекті п. 3 ч. 2 ст. 52 КПК (щодо осіб, які внаслідок психічних чи фізичних вад не здатні повною мірою реалізувати свої права).
У постанові від 22 квітня 2019 року об'єднана палата дійшла наступного висновку про те, як саме повинна застосовуватися норма процесуального права, із застосуванням якої не погодилася, передавши справу на розгляд, колегія суддів ККС.
У кримінальних провадженнях щодо осіб, які обвинувачуються у вчиненні злочинів проти здоров'я населення, самі собою факти перебування вказаних осіб на спеціальних обліках й на стаціонарному лікуванні з діагнозом "розлади психіки та поведінки внаслідок вживання наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів" не можуть автоматично свідчити про нездатність обвинуваченого (засудженого) через фізичні чи психічні вади повною мірою реалізувати свої права, а отже, і про обов'язковість участі захисника в аспекті п. 3 ч. 2 ст. 52 КПК. При здійсненні судового провадження питання про залучення захисника необхідно вирішувати виходячи з конкретних обставин справи з урахуванням установлених характеру розладів, психічного або соматичного стану здоров'я особи, особливостей її поведінки, стилю комунікації з оточуючими тощо.
Також у цій справі висловлена позиція щодо звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка добровільно почала лікування від наркоманії, за дії передбачені ст. 309 Кримінального кодексу (незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту)
При вирішенні питання про звільнення особи від відповідальності на цій підставі, суд має з'ясувати не тільки те, чи дійсно особа страждала на наркоманію і потребувала лікування від неї, але й те, чи добровільно, а не вимушено вона звернулася до лікувального закладу та розпочала лікування, і чи дійсно така особа ставить за мету вилікуватись, а не ухилитись у згаданий спосіб від кримінальної відповідальності за вчинений злочин. Якщо особа звертається до лікувального закладу у зв'язку з викриттям її участі у злочині, таке звернення в юридичному розумінні вважається не добровільним, а вимушеним. У випадку, якщо особа вчинила дії, передбачені ч. 2 або ч. 3 ст. 309 КК, її звільнення на згаданій підставі закон не допускає.
З повним текстом постанови, а також окремою думкою судді Огурецького можна ознайомитись у системі аналізу судових рішень VERDICTUM. Замовити тестовий доступ до VERDICTUM можна тут.
