Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 2 листопада 2016 року розглянув справу № 6-2457цс16 про звернення стягнення на предмет іпотек.
При розгляді була повторена правова позиція, згідно якої банк має право на предмет іпотеки за договором про задоволення вимог іпотекодержателя і може не звертатися до суду.
Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ГКякщо договором позики передбачено повернення позики по частинах (на виплат), то у разі прострочення повернення чергової частини займодавец має право зажадати дострокового повернення частини позики і сплати відсотків, передбачених пунктом статті 1048 ГК, що залишилася.
Сторони кредитного договору в пункті 8.3 встановили порядок, при недотриманні якого у позичальника виникає обов'язок дострокового повернення боргу.
Проте, відміняючи рішення суду першої інстанції і приймаючи нове, апеляційний суд не встановив, чи дотримувався позивач цього порядку і чи виникло у зв'язку з цим у позичальника зобов'язання дострокового виконання кредитного договору.
Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульований статтею 39 Закону "Про іпотеку"якій передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду відзначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення публічних торгів або застосування процедури продажу, встановленого статтею 38 Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена тільки в статтях 335 і 376 ГК. У інших випадках право власності отримується з інших не заборонених законом підстав, зокрема з угод (частина перша статті 328 ГК). Стаття 392 ГК, в якій говориться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне у позивача право власностіпридбане раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або сперечається за наявне у позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документу, що засвідчує право власності.
Аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону "Про іпотеку", статей 328, 335, 376, 392 ГК дає підстави для висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки:
- на підставі рішення суду;
- на підставі старанного напису нотаріуса;
- згідно з угодою про задоволення вимог іпотекодержателя.
У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідну обмовку в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателеві права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.
При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідна обмовка в іпотечному договорі, який передбачає передачу іпотекодержателеві права власності, є основою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону "Про іпотеку").
У пересматриваеомо справі апеляційний суд, з виведенням якого погодився і суд касаційної інстанції, приймаючи судове рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателеві права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону "Про іпотеку". Справа спрямована на новий розгляд в апеляційну інстанцію.
Така ж правова позиція була висловлена при перегляді справ № 6-1625цс16, № 6-1219цс16, № 6-504цс16 та ін.
Усі рішення судів Ви можете легко знайти в Системі аналізу судових рішень VERDICTUMствореною для аналітичної роботи з багатомільйонним масивом судових рішень. Якщо Ви ще не користуєтеся системою, замовте тестовий доступ чи придбайте VERDICTUM.
