Обнародувана постанова Верховного Суду України, прийнята 22 квітня 2015 року при перегляді справи № 6-209цс14 про визнання договору доручення частково недійсним, визнанні недійсними договору купівлі-продажу земельної ділянки, держактів на право приватної власності на земельну ділянку, розпорядження райдержадміністрації, витребуванні земельної ділянки з чужого незаконного володіння, визнанні права власності на ділянку і відшкодуванні моральної шкоди.
За результатами розгляду ВСУ було сформульоване дві правові позиції: про застосування терміну позовної давності і про юридичческих дії відносно земельної ділянки, не передбачені дорученням і заборонених законодавством.
У цій справі, задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з виводами якого погодилися суди апеляційною і касаційною інстанцій, виходив з того, що розпорядження Києво-святошинської РГА Київської області від 29 березня 2005 року по зміні цільового призначення земельної ділянки прийняте з порушенням ст. 20 Земельного кодексу і пункту 2 Порядку зміни цільового призначення земель, що знаходяться у власності громадян або юридичних осіб (без заяви власника земельної ділянки, повірений не уповноважувався на здійснення таких дій)тому є недійсним, а отже є недійсним і держакт на право приватної власності на земельну ділянку від 16 липня 2005 року, виданий на підставі недійсного рішення. У зв'язку з відміною рішення органу місцевого самоврядування про зміну цільового призначення земельної ділянки і держакту вважається, що на момент укладення спірного договору купівлі-продажу земельна ділянка мала цільове призначення для ведення товарного сільгоспвиробництва і 18 серпня 2005 року на його відчуження діяв мораторійщо є порушенням частини 1 ст. 203 Цивільного кодексу і відповідно до ст. 215 ГК є основою для визнання такої угоди недійсної. Оскільки відчуження земельної ділянки відбулося окрім волі власника, то ця земельна ділянка підлягає поверненню власникові від набувача відповідно до положень ст. 388 ГК.
ВСУ погодився з рішенням нижчих судів, роз'яснивши:
1. Рішення судом справ здійснюється на підставі правових актів, діючих на момент виникнення спірних правовідносин (ст. 58 Конституціїст. 5 ГК). У разі заяви стороною в спорі про застосуванні позовної давності до правовідносин, які на момент їх виникнення, регулювалися нормами матеріального права, згодом зміненими, вважається, що застосуванню підлягає та норма права, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин, що є основою для відмови для задоволення заяви про застосування позовної давності до таких правовідносин. Пунктом 4 частини першої ст. 268 ГК, що діяв на момент звернення позивача до суду (і до 14 січня 2012 року), передбачено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акту органу державної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.
2. Метою договори доручення являється здійснення повіреним прав довірителя, придбання, зміна і припинення для нього прав і обов'язків шляхом здійснення угод, тому повірений повинен діяти в тих межах, які встановлені довірителем відповідно до змісту наданого йому доручення.
Згідно частини 1 ст. 241 ГК угода, здійснена представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє громадянські права і обов'язки особи, яку він представляє, тільки у випадку наступного схвалення угоди цією особою. Угода вважається схваленою, зокрема, у разі, якщо особа, яку він представляє, зробила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.
Здійснення юридичних дій, які чітко не визначені в договорі доручення, навіть якщо вони спрямовані на досягнення кінцевої мети, заради якої укладений такий договір, і не охоплюються змістом договору доручення, можуть створювати, змінювати, припиняти громадянські права і обов'язки довірителя тільки за умови їх схвалення останнім.
Згідно частини 1 ст. 215 ГК основою недійсності угоди, у тому числі, являється недотримання у момент його здійснення стороною або сторонами вимог, встановлених зокрема частиною 1 ст. 203 ГК, згідно якої зміст угоди не може суперечити ГК, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним принципам.
У разі здійснення повіреним дій, які не охоплені змістом договору доручення і не схвалені довірителем, не можна вважати, що угода, ув'язнена в результаті таких дій повіреного, відповідає вимогам закону.
Сумлінність придбання в розумінні ст. 388 ГК полягає в тому, що майно отримується не безпосередньо у власника, а у особи, яка не мала права його відчужувати. Наслідком угоди, ув'язненої з таким порушенням, є повернення майна від набувачапри цьому випадки такого витребування законодавством обмежуються, зокрема пунктом 3 частини 1 ст. 388 ГК, яким передбачено, що витребування майна можливе у разі його вибуття з володіння власника не по його волі іншим шляхом. Наявність в діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.
Усі рішення судів Ви можете легко знайти в Системі аналізу судових рішень VERDICTUMствореною для аналітичної роботи з багатомільйонним масивом судових рішень. Якщо Ви ще не користуєтеся системою, замовте тестовий доступ чи придбайте VERDICTUM.
