На спільному засіданні Судових палат у цивільних і господарських справах Верховного Суду України 29 жовтня було розглянуто справу № 6-152цс14 по позову про визнання недійсними держактів на право приватної власності на землю і договори купівлі-продажу земельної ділянки, приведенні земельної ділянки в придатний для використання стан, повернення земельної ділянки територіальній общині і по зустрічному позову про визнання рішень Харківської міськради що не відповідають чинному законодавству.
ВСУ вказав, що в справі, що переглядається, судом встановлено отримання у власність землі на підставі незаконних розпоряджень державного органу, що послужило основою для визнання судом рішень про надання ділянок в користування і у власність і виданих на їх основі держактів на право власності на земельні ділянки і укладеного на їх основі договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсними. При таких обставинах суд обгрунтовано не застосував до спірних правовідносин норми ст. 140 ЗК 2001 року, яка не підлягала застосуванню, а керувався нормами ст. 152 ЗК 2001 року і ст. 48 ГК.
Нагадаємо, ст. 140 ЗК встановлює вичерпний перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку у разі, коли право власності придбане у встановленому законом порядку.
Одночасно ВСУ висловився про застосування інституту позовної давності. Так, дійшовши висновку про дотримання Харківською міськрадою терміну звернення (січень 2011 року), суд відмітив, що течія позовної давності починається з моменту, коли рада дізналася про порушення свого права, а саме - з дня отримання протестів прокурора від 1 липня 2011 року про усунення порушень земельного законодавства. Вказане свідчить про неправильність застосування судом частини 1 ст. 261 ГК, оскільки по сенсу цієї норми для визначення початку течії позовної давності має значення не лише безпосередня обізнаність особи про порушення його прав, але і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення його прав.
При цьому норма частини 1 ст. 261 ГК містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, тому обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.
Оскільки позивач, як юридична особа, придбаває і здійснює свої права і обов'язки через свої органи, то його обізнаність про порушення його прав або можливість такої обізнаності слід розглядати через призму обізнаності його органів і інших осіб, до повноважень яких належав контроль у сфері земельних стосунків.
