Огляд практики Верховного Суду щодо відшкодування шкоди внаслідок війни

Які обов'язки держави перед громадянами у питаннях відшкодування шкоди, заподіяної війною?

На сьогодні фактично кожен українець стикається із жахливими наслідками російської військової агресії, яка розпочалась у 2014 році: вбиті родичі, зруйноване майно, порушені базові права. І надзвичайно важливими у такий час є захист, допомога та підтримка з боку держави. Людина має розуміти алгоритм дій у кожній з перелічених ситуацій і знати, куди вона має звертатися. Водночас досі лишається актуальною проблема щодо того, хто і яким чином буде відшкодовувати збитки, завдані населенню України агресією.

Перш ніж перейти до огляду практики Верховного Суду щодо відшкодування шкоди, завданої війною, варто зазначити про те, що за статтею 2 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), обов'язки держави перед своїми громадянами полягають у такому:

1) негативний обов'язок - у тому, що державні органи та службові особи держави не можуть позбавляти людину життя, за винятком ситуацій, коли таке позбавлення є абсолютно необхідним (випадки, за яких держава може застосувати летальну силу, перелічені у частині другій статті 2 Конвенції). Протиправне заподіяння державою в особі її органів влади та службових осіб смерті людині є порушенням зазначеного обов`язку;

2) позитивний обов'язок має два різновиди:

- матеріальний, за яким держава повинна встановити законодавчі положення, які б захищали життя людини, передбачити юридичну відповідальність за протиправне позбавлення людини життя, а також має вживати обґрунтованих заходів для запобігання неправомірному позбавленню життя, коли відомо чи має бути відомо про реальний і безпосередній ризик для життя конкретної людини або групи людей, зумовлений злочинними діями третіх осіб;

- процесуальний, за яким держава має забезпечити об'єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом. Для того щоби бути ефективним, розслідування має дозволити встановити та покарати осіб, відповідальних за порушення права на життя.

Незважаючи на вимоги статті 2 Конвенції та триваючу вже 9 років війну, на законодавчому рівні й досі не врегульовані підстави для відшкодування шкоди, заподіяної війною, та її процедура. Офісом прокурора Міжнародного кримінального суду ще у 2016 році події в Автономній Республіці Крим кваліфіковано як міжнародний збройний конфлікт, а в Донецькій і Луганській областях - як міжнародний та неміжнародний збройний конфлікт.

Однак Україна не імплементувала норми міжнародного гуманітарного права у власне законодавство, у зв'язку з чим люди змушені використовувати законодавство про боротьбу з тероризмом для вирішення питань про відшкодування шкоди, заподіяної війною, зокрема, на сході України, де тривала АТО. Верховний Суд неодноразово зауважував, що закон, який регулював би порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом, на цей час відсутній.

Проте Верховний Суд уже зробив певні кроки для врегулювання цих питань та сформував певні висновки щодо відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Позиція Верховного Суду щодо відшкодування моральної шкоди, завданої смертю фізичної особи

У справі № 423/847/20 позивачка звернулась до суду із позовом до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи і пораненням.

У постанові від 08 лютого 2023 року у справі № 423/847/20 Верховний Суд погодився із висновками суду апеляційної інстанції про те, що відсутні підстави для відповідальності Держави України за неналежне виконання позитивного матеріального обов'язку щодо гарантування права на життя матері позивачки. Також у цій справі Верховний Суд указав на те, що позивачка не обґрунтовувала, що Держава Україна могла вжити, але не вжила заходів, які б усунули ризик загибель її матері, що держава знала про можливість обстрілу м. Попасна Луганської області з боку незаконних збройних формувань у зв'язку зі збройною агресією з боку рф і могла вжити, але не вжила заходів з попередження такого обстрілу та усунення ризику для життя матері позивачки. Загибель матері позивачки та виконання Державою Україна позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя матері позивачки не перебувають у причинно-наслідковому звязку.

Така позиція Верховного Суду мотивована тим, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від держави Україна відшкодування за моральну шкоду, завдану позивачці внаслідок загибелі матері під час терористичного акту в період проведення АТО незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт.

У законодавстві України немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача щодо права вимоги на підставі Закону України «Про боротьбу з тероризмом» до держави про відшкодування нею моральної шкоди, завданої у зв`язку із загибеллю дочки/матері у період проведення АТО.

У справі № 644/8115/18 судами попередніх інстанцій встановлено, що 10 липня 2014 року на території селища Опитне Ясинуватського району Донецької області під час проведення антитерористичної операції та ведення бойових дій отримав наскрізне кульове поранення задньої поверхні грудної клітини з ураженням внутрішніх органів чоловік та батько позивачів та від отриманих поранень помер.

Верховний Суд у постанові від 18 січня 2023 року у справі № 644/8115/18, з посиланням на висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, вказав на те, що проблема такої справи полягає не в тому, чи страждали морально позивачі, не в тому, як краще у грошовому еквіваленті оцінити ці її страждання, навіть це стільки у тому, який нормативний припис слід застосувати для присудження відповідного відшкодування, а в тому, чи має за заподіяні моральні страждання позивачів нести відповідальність саме Держава Україна. І якщо так, то за порушення якого саме обов'язку з гарантування права на життя така відповідальність має настати.

Верховний Суд у справі № 644/8115/18 наголосив на тому, що якщо ж позивачка вважає, що її чоловік та батько дітей загинув внаслідок дій рф, то за це не може бути відповідальною Україна.

Верховний Суд у справі № 644/8115/18 також дійшов висновку про те, що позивачі не обґрунтовували, що Держава Україна знала про можливість обстрілу з боку незаконних збройних формувань у сел. Опитне Ясинуватського району Донецької області і могла вжити, але не вжила заходів з попередження такого обстрілу, тобто з усунення ризику для життя чоловіка та батька позивачів. Отже, останні не обґрунтували порушення Державою Україна її позитивного матеріального обов'язку щодо гарантування права на життя. Загибель чоловіка та батька позивачів та виконання Державою Україна позитивного матеріального обов'язку щодо гарантування права на життя чоловіка та батька не перебувають у причинно-наслідковому зв'язку.

У справі № 423/405/18 позивачка звернулася до суду з позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи, посилаючись на те, що невстановленими особами здійснено терористичний акт, а саме артилерійський обстріл міста Попасної Луганської області, в результаті якого загинув її чоловік. Після спливу трьох років з моменту скоєння терористичного акту досудове розслідування так і не завершене, винні особи не встановлені та не притягнуті до відповідальності. Позивачка вважала, що за вказаних обставин Держава Україна зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, яка полягає у незворотних душевних стражданнях та хвилюваннях, спричинених загибеллю її чоловіка, незабезпеченні відповідачем права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції, статтею 27 Конституції України. Враховуючи викладене, позивачка просила стягнути на свою користь з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України 1 000 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, заподіяної терористичним актом, що призвів до загибелі її чоловіка.

У постанові від 21 квітня 2023 року у справі № 423/405/18 Верховний Суд підтримав правові висновки Верховного Суду, викладені у згаданій вище постанові від 08 лютого 2023 року у справі № 423/847/20, та вказав на те, що позивачка не обґрунтувала вимогу про відшкодування державою моральної шкоди, не зазначила факти (обставини), за яких можна було б стверджувати про порушення державою конкретних обов'язків (негативного, позитивного матеріального, позитивного процесуального) з гарантування права на життя її чоловіка.

Позиція Верховного Суду щодо відшкодування майнової шкоди, завданої збройною агресією рф проти України

У справі № 233/2082/21 позивачка також звернулась до суду з позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди.

У справі № 233/2082/21 судами попередніх інстанцій встановлено, що внаслідок збройної агресії позивачка була вимушена залишити місце свого постійного проживання та є внутрішньо переміщеною особою. Позивачка зазначала, що через неможливість використання власної квартири їй було завдано збитки, які вона розраховує виходячи із середньої вартості оренди подібної квартири за період неможливості користування майном на тимчасово окупованій території. Крім того, у зв'язку із необхідністю прилаштовуватись до нових умов життя, шукати додаткові кошти на оренду житла їй завдано моральної шкоди.

Верховний Суд у постанові від 25 січня 2023 року у справі № 233/2082/21 погодився із висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки шкода, про відшкодування якої заявлено позовні вимоги, та виконання державою Україна своїх обов'язків щодо гарантування прав і свобод громадян не перебувають у причинно-наслідковому зв'язку.

Верховний Суд, серед іншого, зазначив, що відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації росією окремих територій Української держави, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на державу, що здійснює окупацію (російську федерацію), а держава Україна всіма можливими засобами сприяє відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди.

Таким чином, Верховний Суд у перелічених вище справах дійшов висновку про те, що за завдання моральних та матеріальних збитків позивачам не може бути відповідальною Україна, оскільки позивачі постраждали від дій рф, також позивачами не обґрунтовано та не надано доказів того, що Держава Україна могла вжити, але не вжила заходів, які б усунули ризик загибелі близьких позивачів та втрати позивачкою майна на тимчасово окупованій території.

Враховуючи проаналізовані правові позиції Верховного Суду, виникає питання, який все ж таки механізм відновлення прав потерпілих унаслідок, зокрема, загибелі цивільних осіб через збройну агресію рф?

В Україні на законодавчому рівні й досі не врегульовано питання відшкодування шкоди, заподіяної фізичним та юридичним особам внаслідок війни. У зв'язку з цим, фізичні особи змушені шукати захисту в судах, апелюючи до невиконання державою обов'язків по забезпеченню їхніх прав. При цьому практика Верховного Суду свідчить про те, що особи, які звертаються до суду, обов'язково мають довести причинно-наслідковий зв'язок між такою бездіяльністю держави та наслідками у вигляді загибелі осіб, втраті чи знищення майна, тощо. І на цей час, це чи не єдиний спосіб на національному рівні відшкодувати шкоду, заподіяну війною.

Альона Поночовна,

радниця, Адвокатське об'єднання «АЗОНС»