ВССУ роз'яснив питання, що виникають при застосуванні постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання угод недійсними".
Відносно можливості заяви самостійної вимоги про тлумачення угоди
Вимоги можуть бути заявлені самостійно і підлягають розгляду в порядку позовного виробництва. У переважній більшості випадків суди розглядають вимоги про тлумачення змісту угоди за правилами позовного виробництва. В той же час дуже рідко звертається увага на те, що угода тлумачиться судом тільки при розгляді суперечки, а не сама по собі. Заяви про тлумачення змісту угоди не підлягають розгляду в порядку особливого виробництва. Вимоги про тлумачення змісту угоди можуть розглядатися тільки в порядку позовного виробництва, необхідно звертати увагу на те, що суд наділений повноваженнями вирішувати вказані вимоги тільки за наявності суперечки, тобто коли сторони мають різне уявлення про свого волевиявлення або волевиявлення іншої сторони.
Розмежування нікчемних і оспорюваних угод
Суди повинні звертати увагу на роз'яснення, вказані в п. 5 постанов Пленуму, чітко розмежовувати, до якого виду відноситься угода про визнання недійсності якої просить позивач, і залежно від встановлення вказаних обставин приймати рішення про задоволення позову або відмову в нім. Правильне визначення виду недійсної угоди сприятиме вірному застосуванню норм ГКа відповідно, і швидкому відновленню порушеного права.
Нікчемність угоди і застосування наслідків недійсності угоди
Звернутися з вимогою про встановлення нікчемності угоди позивач має право, якщо є суперечка про наявність або відсутність такого факту. Поводження окремо з такою вимогою, без застосування наслідків недійсності угоди, є правом позивача, тому у разі пред'явлення такої вимоги воно підлягає розгляду з констатацією в резолютивній частині рішення факту нікчемності угоди або відмови в цьому. Тобто, в резолютивній частині рішення суду ця обставина констатується, а не вирішується як окрема вимога. Існує протиріччя між нормами ст. 11 ГПК і ч. 5 ст. 216 ГК, яке фактично надає суду право вийти за межі позовних вимог, що суперечить принципу диспозитивності цивільного процесу. У практиці зустрічаються випадки застосування судами наслідків недійсності до оспорюваних угод, коли таких вимог позивачі не заявляли.
Крім тогороз'яснені питання: визнання угоди ув'язненим / неув'язненого; момент здійснення угоди; розмежування реституції і віндікації; визначення зацікавленості у разі пред'явлення позову про недійсність угоди в контексті ч. 3 ст. 215 ГК; порушення вимог закону відносно форми укладення договору; визнання угоди дійсної (про зміни в законодавстві) та ін.
Аналіз окремих питань судової практики міститься в листі ВССУ від 1 січня 2017 року.
