По словах Дмитра Абраменкорадника ЮФ Trusted Advisors, у цьому і полягає важливість ст. 20 Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом" (далі - Закон). Про особливості протистояння виведенню активів зі збанкрутілих підприємств експерт розповів у рамках Форуму по реструктуризації і банкрутству, організованого видавництвом "Юридична практика".
Зокрема, юрист поділився корисною практикою і привів декілька судових рішень, в яких або арбітражному керівникові, або комусь з кредиторів все-таки вдалося визнати угоди про виведення майна недійсними саме в контексті статті 20 Закону. Так, рішення по справі № 912/856/13 від 22.04.2015 і № 5013/1099/12 від 24.03.2014 торкаються визнання недійсними договорів купівлі-продажу цінних паперів. Основою для визнання угоди недійсним було те, що цінні папери в один день були зараховані на рахунок підприємства, що знаходиться в процедурі банкрутства, потім перепродані на інше підприємство і повернені первинному власникові. ВХСУ у результаті зробив цікавий висновок, що така заборгованість - це не просто недійсна угода в контексті статті 20 Закону, а заборгованість, яка була спрямована саме на отримання контролю в комітеті і нарощування безпідставних вимог до боржника.
Справа № 904/10044/13 від 29.01.2015 торкається визнання недійсним договори постачання. У договорі була вимога 100 % передоплат до постачання. Втім, в строк боржник не розрахувався. Підприємство звернулося до суду і отримало судове рішення відносно стягнення грошової суми. Після оголошення процедури банкрутства стягувач звернувся з кредиторськими вимогами. Суддя першої інстанції, дослідивши баланс і фінансові показники підприємства, дійшов висновку, що ніяке майно не було поставлене, а лише стягнута передоплата, визнавши у результаті угоду недійсною. За деталями цього цікавого процесу, зокрема, питання допуску стягувача в комітет кредиторів, можна було простежити при оскарженні в апеляційному і касаційному порядку.
По справі № 911/1829/14 від 11.02.2016 був укладений договір позики з боржником і здійснена поступка права вимоги за цим договором. Основою для визнання його недійсним служив той факт, що позичальником і особою, що отримала право вимоги, були учасники суспільства банкрота. Тобто ним заздалегідь було відомо про той факт, що фінансові показники підприємства знаходяться в скрутному становищі.
Останній приклад: справа № 903/134/13-г від 05.02.2015. Вказана справа стосувалася відчуження нерухомого майна з підприємства шляхом виділення учасника із статутного капіталу боржника і подальшої реалізації. Сам факт виділення майна і наступна угода були визнані недійсними, і суд зобов'язав повернути майно на баланс боржника.
Коментуючи усі згадані справи разом, Дмитро Абраменко помітив, що особи, що укладали відповідні угоди, проігнорували вимоги ст. 20 Закону і допустили досить очевидні факти нарощування заборгованості. Замість з тим, недоліками, які пов'язані з визнанням недійсними угод в процедурі банкрутства в контексті ст. 20, на думку юриста, залишаються:
- Конфлікт норм Цивільного кодексу України і ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом" в питаннях інституту спростування майнових дій боржника.
- Дуалістичний підхід до положень законодавства, які можуть служити підставою для визнання угод недійсними, - загальні стани Цивільного кодексу України і ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом".
- Проблематика визнання недійсними угод, правовідносини по яких були створені, враховуючи риски, передбачені ст. 20 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом".
- Черговість вимог кредитора по недійсних угодах - можливість виграшу кредитора у будь-якому випадку.
