Відповідальність росії за екоцид: чи буде перехід від розмов та сумнівів до реальних змін у міжнародному праві?

Мине багато часу після підриву російськими військами Каховської ГЕС, а нам ще довго буде важко усвідомити всі наслідки цього акту. Цей, безсумнівно, злочинний акт можна називати по-різному: масове вбивство людей, тваринного світу, масове знищення майна людей та господарської інфраструктури, завдання суттєвої та довготривалої шкоди природі. Цей акт є геноцидом та екоцидом щодо тих, проти кого він був направлений та щодо України в цілому.

Найбільше вражає усвідомлення того, що держава-агресор може не понести відповідальності за цей акт. І справа не лише в тому, що чи не в перший день після підриву конструкції Каховської ГЕС та дамби в світових медіа почали з'являтися наративи, що насправді невідомо хто це зробив і хто за це повинен нести відповідальність. Справа також не в тому, що повний розмір грошових збитків за нанесену шкоду можна буде підрахувати лише після того, як завдана шкода буде виправлена. Справа в тому, що схоже на те, що ані міжнародне право, ані практика його застосування не готові до таких ситуацій, включаючи їх недопущення та притягнення до ефективної відповідальності за них.

Хтось може сказати, що є Римський Статут та Конвенція ООН Про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище. Обидва ці міжнародні договори прямо забороняють дії, які, тим не менше, сталися. Причому обидва ці документи націлені на охорону як природного середовища, так і життя людей.

Що цікаво, хоча Україна і підписала Римський Статут ще у 2000 році, тобто понад двадцять років тому, його ратифікація і досі не відбулася. Така ситуація може викликати логічне питання до всіх генерацій української влади від Президента Кучми починаючи: навіщо підписувати договір, якщо немає наміру його виконувати, причому з початкового рівня ратифікації. Хоча Україна не є єдиною країною, щодо якої Римський Статут перебуває в такій ситуації, саме Римський Статут принаймні передбачає механізм притягнення за такі військові злочини, як той, що відбувся в українській Каховці.

Проте навряд чи ратифікація Україною Римського Статуту зупинила б агресора від цього злочину. І Україна, і російська федерація є сторонами зазначеної вище Конвенції ООН. І хоча ця Конвенція ООН також забороняє подібні військові злочини, вона не зупинила росію від його здійснення.

Ситуація із підривом Каховської ГЕС, як і сама агресія росії проти України, є прикладом того, що світовий порядок, який базується на міжнародних договорах, англійською - rules-based order, не працює. Що гірше, як це виглядає, світова спільнота, в принципі, змирилася із цим status quo. Ймовірно, причиною такого стану речей є те, що принаймні лідируючі країни "за Фройдом" відчувають, що війна відбувається не на їхньому "back-yard", а десь на периферії цивілізації.

Та й агресор бачить, що фактично ніякої відповідальності не відбувається. Більше того, агресор в більшій мірі, за винятком точкових санкцій, продовжує користуватися універсальними благами міжнародного права. І саме в цьому мало б і критися рішення як щодо притягнення агресора до відповідальності, так і недопущення подібних злочинів.

Практичне впровадження в міжнародне право принципу, подібного до принципу, присутнього в англо-саксонському контрактному праві, - принципу estoppel (естопель) - могло би бути рішенням як щодо існуючої агресії, так і щодо можливих інших подібних глобальних агресій.

На підставі застосування принципу естопель країна та її суб'єкти, які допускають такого типу грубі порушення фундаментальних принципів міжнародного права, повинні б бути позбавлені права користуватися та мати можливість покладатися на ці ж фундаментальні принципи у всіх інших відносинах.

Не має сумнівів, що через різність глобальних інтересів навряд чи всі країни світу погодяться універсально застосовувати такий неконвенційне рішення та принцип до росії та її суб'єктів. Проте, якщо незастосування цього принципу буде фактично означати схвалення дій агресора, то тиск на росію з боку таких країн як Китай, Індія, країн Південної Америки та інших, був би зовсім іншим, аніж він є за сьогоднішніх умов та стану міжнародного права.

Більше того, яка користь для будь-якої країни мати можливість покладатися на міжнародне право, якщо інша країна може безкарно його порушувати, в тому числі щодо країни, яка його виконує? Якщо, в результаті застосування принципу естопель, міжнародне право розділиться на міжнародне право тих держав, які його виконують, та "міжнародне право" тих держав, які його не виконують, то така сегрегація є не найгіршим виходом. Адже блага від приналежності до першої групи країн будуть значно більшими.

Хоча у випадку агресії росії проти України впровадження такого принципу є запізнілим з точки зору недопущення агресії та пов'язаних із нею порушень міжнародного права, краще пізно, аніж ніколи. При цьому, саме Україна є тією країною, яка точно краще, аніж будь-яка інша, може усвідомити безмежність російського міжнародно-правового ірраціоналізму. А він є таким, як російський класик колись описав російський бунт: безглуздий та безжальний.

Тарас Думич, керуючий партнер українського офісу міжнародної юридичної фірми Wolf Theiss

Читайте також: Підрив Каховської ГЕС: Правовий аспект

Відкрито кримінальне провадження за фактом підриву дамби Каховської ГЕС