На сьогоднішній день, достатньо розповсюдженими є випадки, коли сумлінна компанія з авторитетом у своїй галузі та бездоганною діловою репутацією укладає договори з «сірою» компанією. Під «сірою» – мається на увазі компанія, яка спочатку начеб то здавалася благонадійною, а потім щодо неї провадження кримінальні почали відкриватися, обшуки проводитися, та і сумніви щодо того, що її директор – зовсім стороння особа.
На жаль, застрахуватися та перевірити досить глибоко кожного контрагента – не завжди є можливість, особливо, при насиченій господарській діяльності. А договірні взаємовідносини з такими компаніями можуть привести до того, що у органів ДФС будуть підстави вважати, що правочини, укладені між вашою компанією та «сірою» – фіктивні, отже і податки вами сплачені – невірно.
Звісно ж, при оскарженні податкового повідомлення-рішення слід чітко досліджувати усі деталі, але, як приклад, можна розглянути універсальне обґрунтування, яке може виступати початком побудови правової позиції, а саме те, що укладені між Товариством з обмеженою відповідальністю «А» (позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Б» («сіра» компанія) договори повністю відповідають вимогам чинного законодавства, є економічно виправданими, мають своїм наслідком зміну у майновому стані учасників правочину, а фактичне здійснення господарських операцій сторонами підтверджується первинними та податковими документами.
Відповідно до п. 185.1 ст. 185 Податкового кодексу України (далі – ПК України) об’єктом оподаткування є операції платників податку з: а) постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу, у тому числі операції з передачі права власності на об’єкти застави позичальнику (кредитору), на товари, що передаються на умовах товарного кредиту, а також з передачі об’єкта фінансового лізингу в користування лізингоотримувачу/орендарю; б) постачання послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу; в) ввезення товарів на митну територію України; г) вивезення товарів за межі митної території України; е) постачання послуг з міжнародних перевезень пасажирів і багажу та вантажів залізничним, автомобільним, морським і річковим та авіаційним транспортом.
Згідно з п.п. 14.1.181 пункту 14.1 статті 1 розділу І ПК України, податковий кредит – сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов’язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V Кодексу.
Пунктом 198.3 статті 198 розділу V ПК України передбачено, що податковий кредит звітного періоду визначається, виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв’язку з:
– придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;
– придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.
При цьому, датою виникнення права платника податку на формування податкового кредиту відповідно до пункту 198.2 статті 198 розділу V Кодексу вважається дата тієї події, що відбулася раніше:
– дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг;
– дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.
Платник податків не має права відносити до податкового кредиту суми податку, сплачені (нараховані) у зв’язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу (пункт 198.6 статті 198 розділу V Кодексу).
У разі, коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеним цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до цього Кодексу (абзац другий пункту 198.6 статті 198 розділу V Кодексу).
Пунктом 201.1 ст. 201 ПК України передбачено, що платник податку зобов’язаний надати покупцю (отримувачу) на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою (за наявності) податкову накладну, складену за вибором покупця (отримувача) в один з таких способів: а) у паперовому вигляді; б) в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації у порядку, визначеному законодавством, електронного підпису уповноваженої платником особи та умови реєстрації податкової накладної у Єдиному реєстрі податкових накладних. У такому разі складання податкової накладної у паперовому вигляді не є обов’язковим.
Відповідно до п. 201.4 ст. 201 ПК України податкова накладна складається у двох примірниках у день виникнення податкових зобов’язань продавця. Один примірник видається покупцю, а другий залишається у продавця. У разі складання податкової накладної у паперовому вигляді покупцю видається оригінал, а копія залишається у продавця.
Отже, аналіз вищевказаних норм податкового законодавства свідчить про те, що право платника податку на податковий кредит виникає в періоді, в якому відбулося придбання товарів (робіт/послуг) або зроблена попередня оплата, але це право повинно бути підтверджене належним чином оформленою податковою накладною.
Згідно з пунктом 44.1 статті 44 Податкового кодексу України для цілей оподаткування платники податків зобов’язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов’язаних з визначенням об’єктів оподаткування та/або податкових зобов’язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов’язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків
забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.
Статтею 3 Закону України № 996-ІV від 16.07.1999 «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (зі змінами та доповненнями) (далі – Закон № 996-ІV) передбачено, що бухгалтерський облік є обов’язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.
Відповідно до ч.1 ст. 9 Закону № 996-ІV, підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо – безпосередньо після її закінчення.
Статтею 1 Закону № 996-ХІV визначено, що первинний документ – це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.
Необхідність підтвердження господарських операцій первинними документами визначена також п.п.1.2 п.1, п.п.2.1 п.2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 № 88 і зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 05.06.1995 за № 168/704 (далі – Положення), первинні документи – це письмові свідоцтва, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації на їх проведення.
При цьому, згідно п. 2.1 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995р. № 88, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05 червня 1995 року за № 168/704 (в редакції на момент спірних правовідносин) (надалі – Положення), яке встановлює порядок створення, прийняття і відображення у бухгалтерському обліку, а також зберігання первинних документів, облікових регістрів, бухгалтерської звітності підприємствами, їх об’єднаннями та госпрозрахунковими організаціями (крім банків) незалежно від форм власності (підприємства), «господарські операції» – це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов’язань і фінансових результатів.
Згідно ч. 1 ст. 9 Закону № 996-ХІV, підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо – безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов’язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції (ч. 2 ст. 9 Закону № 996-ХІV).
Детальний аналіз викладених норм Закону № 996-ХІV та норм Положення свідчить про те, що податковий кредит для цілей визначення об’єкта оподаткування податком на додану вартість має бути фактично здійснений і підтверджений належним чином складеними первинними документами, що відображають реальність господарської операції, яка є підставою для формування податкового обліку платника податків, що також було зазначено в листі Вищого адміністративного суду України від 02.06.2011 року № 742/11/13-11.
При цьому, як зазначив Вищий адміністративний суд України в своїх ухвалах від 14.01.2015 року К/9991/72258/12, від 21.10.2014 року № К/800/6170/14 та від 26.08.2014 року № К/800/6501/14, «податкове законодавство не встановлює перелік первинних документів, складенням яких мають оформлюватися ті чи інші операції. Разом з тим відповідні первинні документи повинні містити усі необхідні реквізити, визначені частинами першою, другою статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», повну інформацію про виконану господарську операцію та виступати носіями достовірних відомостей про таку операцію та її учасників.
Також істотне значення для встановлення факту реальності виконання договору із контрагентом є фактичні обставини укладення та виконання договору, обґрунтованість вибору контрагента.
За правилами частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України обов’язок довести обставини, що слугували підставою для прийняття оспорюваного акту індивідуальної дії, покладається на податкову інспекцією як на суб’єкта владних повноважень. Разом з тим, дане правило не виключає обов’язку платника довести обґрунтованість сформованих ним податкового кредиту по операціям з придбання товарів (робіт, послуг)» та «…правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на формування витрат та податкового кредиту з ПДВ наступають лише у разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій з придбання товарів/робіт/послуг, що пов’язані з рухом активів, зміною зобов’язань чи власного капіталу платника, та відповідають економічному змісту, відображеному в укладених платником податку договорах, а не лише оформлення відповідних документів або рух грошових коштів на рахунках платників податків.».
Відповідно до ч. 2 ст. 9 вказаного Закону та п.2.4 Положення, первинні документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях та повинні мати такі обов’язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Згідно з п.2.15 та п.2.16 вищевказаного Положення забороняється приймати до виконання первинні документи на операції, що суперечать законодавчим та нормативним актам.
Таким чином, для надання юридичної сили і доказовості, первинні документи повинні бути складені відповідно до вимог чинного законодавства та не порушувати публічний порядок.
Крім того, будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції.
Якщо ж фактичного здійснення господарської операції не було, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені чинним законодавством.
З урахуванням викладеного, для підтвердження даних податкового обліку можуть братися до уваги лише ті первинні документи, які складені в разі фактичного здійснення господарської операції.
Згідно зі статтею 1 Закону України від 16.07.1999 № 996-ХІV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов’язань, власному капіталі підприємства.
Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.
Між Товариством з обмеженою відповідальністю «А» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Б» було укладено значну кількість договорів, доповнень до договорів, договірних цін, локальних кошторисів, відомостей ресурсів, довідок про вартість виконаних будівельних робіт, актів приймання виконаних робіт та іншої виконавчої документації та первинних документів, які свідчать про реальність здійснюваних господарських операцій та підтвердження їх належними доказами.
Первинні документи містять назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; особистий підпис особи, яка брала участь у здійсненні господарської операції; первинні документи виписані реально існуючими на час вчинення угоди суб’єктами права.
Тобто, надані первинні бухгалтерські документи по формі та за змістом відповідають вимогам Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність» та Положенню про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку.
Отже, для початку обґрунтування правової позиції позивача при оскарженні ППР, винесеної на підставі ознак фіктивності правочинів слід зазначати та доводити, що:
– укладені договори відповідають вимогам чинного законодавства;
– мають своїм наслідком зміну у майновому стані учасників правочину;
– договори є економічно виправданими;
– фактичне здійснення господарських операцій сторонами підтверджується первинними та податковими документами.