Дискусії щодо правильності внесення змін до господарських договорів, укладених загальним способом, тобто у формі єдиного документа, вже не перший рік ведуться українськими юристами, і це не дивно, адже національне законодавство та судова практика не дає категоричного висновку цій проблематиці.
Отже, як правильно визначити, коли має бути договір, додаток, додаткова угода, спрощений спосіб - шляхом обміну листами, фонограмами, інша можлива оферта викладена з відповідними сукупними ознаками, або підтвердження прийняття до виконання замовлення, спробуємо розібратись на прикладі українського та англійського права.
Звісно, законодавство та судова практика, зокрема у пункті 1 роз'яснень Вищого арбітражного суду України від 12.03.99 № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» зазначає, що, вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними, і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Але загальний, спрощений спосіб та підтвердження прийняття до виконання замовлення відповідно до статті 181 Господарського кодексу України є окремими по своїй суті в процесі їх застосування. Звісно, найпоширенішим у професійній діяльності юристів є загальний спосіб, так як є найбільш зрозумілим та безпечним з точки зору можливого юридичного захисту як по відношенню до контрагента, так і можливої зацікавленості контролюючих органів, розробки правової позиції у судових органах, та навіть для процесу виконання, особливо для тривалих договірних відносин. Такої ж позиції притримується законодавство, встановлюючи цілу низку випадків обов'язковості укладення по загальному способу, навіть коли сторони укладають договір лише на основі примірних і типових договорів (ч. 3 ст. 184 ГК).
Таким чином, зважаючи на чітке відокремлення законодавцем трьох способів, можемо констатувати, що укладення господарських договорів ведеться одним із них і як наслідок небажано застосовувати змішування способів у процесі дії договору, тим більше, що процес доказування існування додаткових домовленостей до визначеного договору, у разі необхідності, значно ускладниться. Так, навіть якщо піти дзеркальним шляхом, беручи до уваги частину 2 статті 182, яка вказує на необхідність наявності в попередньому договорі істотних умов основного договору та те, що до укладення попередніх договорів не застосовується загальний порядок укладення господарських договорів, відсилаючись до норм Цивільного кодексу України, через частину 5 цієї ж статті, знаходимо майже відсоткове дотримання письмової форми (ст. 206, ст. 208 ЦК), у тому числі для попереднього договору (ст. 635 ЦК), а також обов'язок укладення попереднього договору у формі, встановленій для основного договору. Тому, беручи за аналогію викладений шлях, переходимо до можливостей укладення додатків та додаткових угод до договору звернувшись до першоджерел тлумачення.
|
Виталий Труфин |
«Форма» - (лат. forma - зовнішність, устрій) вид, устрій, тип, структура, порядок чогось (наприклад, форма держави, форма правління, форма процесуальна). Виходячи з визначення форми, як виду, наприклад «видавничий договір» є видом авторського договору, наближуємось до того, що поняття «додаткова угода» є наступною формою відповідно до якої оформлюються додаткові домовленості сторін по договору, на відміну від поняття «додаток», який в усіх тлумаченнях є частиною чого-небудь, доповненням до основного документу, саме тому специфікації, креслення, ін., вказуються як додаток до договору і оформлюється разом із ним.
В англійському ж праві визначаючи що частиною контракту є можливість посилатись на правило, яке виключає усні докази, які змінюють чи доповнюють письмовий контракт чи суперечили б йому. Так, Суддя Лоуренс сформулював це правило у справі Джекобе проти «Батавіа та Дженерал Плантейшнс Траст» (1924 p.): «Твердо встановленим є правило про неможливість визнання усних доказів, які б доповнювали, змінювали документ за печаткою або інший письмовий документ чи суперечили йому».
Звісно будь-яка судова практика постійно розвивається маючи можливість вірно впливати на поточні обставини життєдіяльності, як наприклад у справі Пім проти Кемпбелла (1856 р.) був укладений контракт, який не мав виконуватися доти, доки не буде схвалений третьою стороною. Третя сторона не схвалила його. Позивач стверджував, що сталося порушення контракту, заявляючи, що згідно з правилом про виключення усних доказів, відповідач не має права наводити докази, які доповнюють, змінюють чи заперечують письмовий контракт. Рішення: відповідач не прагнув змінити умови угоди. Він прагнув показати, що угоди не було зовсім (оскільки умова про схвалення третьою стороною не була виконана). Тобто, доказ відсутності угоди підтверджує можливість наведення зовнішнього доказу, який засвідчить, що не дивлячись на письмову угоду, яка має всі ознаки, в окремих випадках така угода сили немає.
Українське ж законодавство містить більше десятка визначень різних договорів, загальним же є поняття договору визначене у Цивільному кодексі, відповідно до якого договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Неможливо не згадати ст. 654 цього ж Кодексу, яка спеціалізовано стверджує, що зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту. Законодавець погоджується, що у разі не зазначення яким чином вносяться зміни в договір, потрібно діяти виходячи з необхідності дотримання форми, а отже за загальним способом це письмове оформлення нового документу, який змінює попередній, і саме «Додаткова угода» набагато ближча до цього поняття ніж «Додаток», який між іншим може оформлюватись і як додаток до додаткової угоди.
У правових системах більшості європейських країн та англійській зокрема немає однозначного легального визначення договору як правової категорії. Судова практика та доктрина розглядає договір як обіцянку (promise) або кілька обіцянок, за порушення яких право встановлює санкцію, що свідчить про наявність у контрагента права на позов. Саме «promise» (обіцянка), так як ми розглядаємо загальний спосіб укладення господарських договорів, і є в українському праві договором, «promise» може бути декілька, та у разі якщо вони викладені під час дії першого договору то повинні оформлюватись додаткові угоди - додаткові «promise», а якщо між цими ж контрагентами виникли нові «promise», які не пов'язані з дією першої, то відповідно укладаються нові договори з можливими у разі необхідності додатками.
Підтвердження цього можемо знайти в ратифікованих Україною додаткових угодах, які доповнюють та розширюють договір, який був укладений сторонами до моменту укладення додаткової угоди, наприклад Закон України «Про ратифікацію Додаткової угоди до Рамкової угоди від 29 травня 1996 р. між Урядом України та Урядом Федеративної Республіки Німеччина про консультування і технічне співробітництво».
Щодо затверджених форм договорів національними державними органами наочним прикладом є наказ Міністерства промислової політики України від 1 липня 2008 року № 425 «Про затвердження Форм договору та додаткової угоди на створення та передачу науково-технічної продукції», в якому чітко викладена техніка підписання всіх додатків разом з договором, а додаткових угод вже під час його дії.
ВИСНОВОК:
Незважаючи на відсутність чіткої визначеності українського законодавства щодо правильності назв «Додаток» та «Додаткова угода», але виходячи з суті кожного з представлених понять та досвіду юридичної техніки, в тому числі в Україні, необхідно намагатись уніфіковувати професійну практику виходячи з першоджерел, національного та історичного досвіду.
Віталій Труфін,
адвокат, старший юрисконсульт
ПАТ ПБК «Славутич»
_______________________
«ЮРИСТ & ЗАКОН» - это электронное аналитическое издание, входящее в информационно-правовые системы ЛІГА:ЗАКОН и созданное специально для юристов и специалистов, нуждающихся в качественной аналитической информации об изменениях, происходящих в правовом поле Украины. По вопросам приобретения «ЮРИСТ & ЗАКОН» обращайтесь к менеджерам ЛІГА:ЗАКОН или к региональным дилерам.
