Як відомо, 30 липня почався виборчий процес виборів народних депутатів України. Тож партії - суб'єкти виборчого процесу та кандидати у депутати відтепер зможуть реалізовувати своє право здійснювати передвиборну агітацію в будь-яких формах і будь-якими засобами, які не суперечать Конституції та законам України. Нагадаємо, що згідно з частиною 2 статті 68 Закону «Про вибори народних депутатів України» передвиборна агітація може проводитись, зокрема, й у таких формах, як проведення мітингів, походів, демонстрацій, пікетів. Право на проведення передвиборної агітації у цих формах безпосередньо пов'язане із невідчужуваним і непорушним правом громадян на вільне вираження своїх поглядів і переконань, а також правом на мирні зібрання, які закріплені та гарантовані Конституцією.
Безперечно, у зв'язку з парламентськими виборами кількість демонстрацій, мітингів та пікетів значно збільшиться, зросте й кількість їх учасників, заходи носитимуть виключно політичний характер. Враховуючи досвід попередніх виборів, можна допустити, що в окремих містах, селищах, селах країни наміри організаторів таких заходів викликатимуть незадоволення їхніх політичних опонентів, передовсім представників органів влади.
Відповідно до частини 2 статті 39 Конституції України обмеження щодо реалізації права громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації може встановлюватися лише судом. Відтак можемо припустити зростання у судах кількості справ про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання. В умовах швидкоплинності виборчого процесу та важливості реалізації прав громадян на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на мирні зібрання під час виборчої кампанії і судам, і представникам сторін у спорах цієї категорії слід особливо пильно, кваліфіковано та добросовісно підходити до вирішення відповідних конфліктних моментів. Тож питання щодо правомірності обмеження реалізації права громадян на мирні зібрання є, без сумніву, дуже актуальним.
частиною 1 статті 34 Конституції закріплено, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Крім цього, згідно з положенням статті 39 Конституції України громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей. Аналіз положень частини 1 статті 182 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) свідчить про те, що позивачами у справах про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання можуть виступати органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. Виходячи зі змісту зазначеного вище положення КАС, вказані органи наділені повноваженнями щодо звернення до адміністративного суду з позовом про 1) заборону запланованих суб'єктами права мирних зібрань, 2) інше обмеження права на мирні зібрання.
Водночас стаття 183 КАС наділяє організатора (організаторів) зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших мирних зібрань правом звернутись до адміністративного суду за місцем проведення цих заходів із позовною заявою про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання з боку органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, повідомлених про проведення таких заходів. Відповідачем у справі про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання виступатиме орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування.
Вирішуючи адміністративний спір про обмеження реалізації права на мирні зібрання, суд повинен дослідити, чи наявні підстави для заборони запланованих суб'єктами права мирних зібрань чи іншого обмеження права на мирні зібрання, а також перевірити відповідність таких підстав чинному законодавству. Що стосується нормативно-правової бази у цій сфері, треба зазначити, що в Україні, на відміну від деяких інших держав - членів Ради Європи, немає єдиного спеціального закону, який би врегульовував питання реалізації права на мирні зібрання. Хоча й наявність такого закону ще не забезпечує повноцінного захисту гарантованих прав, свобод та інтересів.
Розглядаючи справи про обмеження реалізації права на мирні зібрання, адміністративні суди подекуди посилаються на указ Президії Верховної Ради СРСР «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» від 28.07.1988 року № 9306-ХІ (далі - Указ), який, мовляв, є чинним і підлягає застосуванню, оскільки це єдиний нормативно-правовий акт, що регулює дані правовідносини. На наше переконання, з такою позицією погодитись не можна, оскільки вона суперечить Конституції і законам України.
Постановою Верховної Ради України від 12.09.1991 року № 1545-XII «Про порядок тимчасової дії на території України окремих законодавчих актів Союзу РСР» встановлено, що до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, та за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України.
Відповідно до Указу заява про проведення зборів, мітингу, вуличного походу або демонстрації подається в письмовій формі не пізніш як за десять днів до намічуваної дати їх проведення. При проведенні вказаних заходів уповноважені (організатори), а також інші учасники зобов'язані додержуватися радянських законів. Виконавчий комітет ради народних депутатів забороняє такі заходи, якщо мета їх проведення суперечить Конституції СРСР, конституціям союзних і автономних республік або загрожує громадському порядку і безпеці громадян.
Викладене свідчить, що Указ суперечить Конституції України, оскільки він встановлює дозвільний характер на мирні зібрання, а стаття 39 Конституції - повідомчий. Згідно з Указом про такі зібрання має бути повідомлено не пізніш як за десять днів до намічуваної дати їх проведення, а відповідно до статті 39 Конституції - завчасно. Як передбачено цим Указом, мирне зібрання може бути заборонене виконавчим комітетом ради народних депутатів, а Конституція України встановлює інше - обмеження може бути встановлене лише судом. Указ дозволяє проведення мирних зібрань лише з метою, що не суперечить Конституції СРСР, та при додержанні радянських законів, а згідно з Постановою Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих законодавчих актів Союзу РСР» застосування актів законодавства Союзу РСР дозволяється, якщо вони не суперечать Конституції і законам України.
Слід нагадати, що Конституційний Суд України при вирішенні конституційного подання Міністерства внутрішніх справ щодо офіційного тлумачення положення частини 1 статті 39 Конституції України про завчасне сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій жодного разу не послався на Указ як на нормативний акт, що підлягає застосуванню в Україні до даних правовідносин. Таким чином, зазначений Указ не був визнаний Конституційним Судом як частина національного законодавства України. Відтак, безперечно, цей акт не підлягає застосуванню при вирішенні судами спорів щодо обмеження реалізації права на мирні зібрання.
Вирішуючи адміністративні справи про обмеження права на мирні зібрання, суди повинні брати до уваги норми загального характеру у сфері права на мирні зібрання, а також відповідну практику судів вищих інстанцій та Європейського суду з прав людини. Такі норми передбачені, зокрема, Конституцією України, КАС, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року. Рішення Конституційного Суду України від 19 квітня 2001 року у справі щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання та прецедентна практика Європейського суду з прав людини містять результати тлумачення норм, які закріплені у зазначених актах.
Так, Рішенням Конституційного Суду України від 19 квітня 2001 року саме право на мирне зібрання визначено як «невідчужуване і непорушне», що «є однією з конституційних гарантій права громадянина на свободу свого світогляду і віросповідання, думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на використання і поширення інформації, права на вільний розвиток своєї особистості тощо». Конституційний Суд нагадав, що проводити збори, мітинги, походи і демонстрації громадяни можуть за умови обов'язкового завчасного сповіщення про це органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування. Тривалість строків завчасного сповіщення має бути у розумних межах і не повинна обмежувати передбаченого статтею 39 Конституції України права громадян на проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій. Суд також наголосив, що такі строки повинні служити гарантією реалізації передбаченого статтею 39 Конституції права на мирні зібрання і водночас давати змогу відповідним органам виконавчої влади чи органам місцевого самоврядування вжити заходів щодо безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингів, походів і демонстрацій, забезпечення громадського порядку, прав і свобод інших людей.
Проте, як іноді свідчить судова практика, адміністративні суди досить по-різному тлумачать поняття розумності, своєчасності строків сповіщення органів влади про проведення мирного зібрання, до того ж не завжди у світлі рішення Конституційного Суду. Так, у постанові від 11.06.2012 року у справі № 2а-7971/12/2670 Окружний адміністративний суд міста Києва, окрім зазначеного вище Указу, застосував також рішення Київської міської ради від 24.06.1999 року № 317/418, яким затверджено Порядок організації та проведення в м. Києві недержавних масових громадських заходів політичного, релігійного, культурно-просвітницького, спортивного, видовищного та іншого характеру (далі - Порядок). Суд послався на частину 1 вказаного Порядку, якою встановлено, що для проведення недержавних масових заходів, за винятком похоронних процесій, їх організаторами не пізніше ніж за 10 днів до проведення подається письмове повідомлення до виконавчого органу Київської міської ради. Задовольняючи позов КМДА про обмеження реалізації права на мирні зібрання, суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що відповідачами несвоєчасно повідомлено органи виконавчої влади про заплановані заходи, що «призводить до неможливості належним чином забезпечити охорону громадського порядку та охорону громадян з боку органів внутрішніх справ». З огляду на те, що вказане рішення Окружного адміністративного суду міста Києва винесене досить недавно, не відомо, чи оскаржувалось воно сторонами. Проте стислі строки виборчого процесу та реально існуюча тривалість перегляду рішень місцевих адміністративних судів судами вищих інстанцій може звезти нанівець формальну можливість виправлення помилок, наприклад, апеляційним адміністративним судом, адже згідно з приписом частини 6 статті 182 КАС постанови суду у цих справах виконуються негайно.
В іншій постанові Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.11.2011 року у справі № 2а-17669/11/2670 задоволено позов Київської міської державної адміністрації (далі - КМДА) до Громадського об'єднання інвалідів «Союз Чорнобиль Україна», Київської міської організації політичної партії ВО «Батьківщина», Громадського руху «Спільна справа», Громадського об'єднання інвалідів праці, потерпілих та сімей робітників, загиблих на виробництві Дніпропетровської області «Мир», Громадського об'єднання «Воїни - інваліди Чорнобиля», Харківської обласної організації «ВООИ Чернобыля единство», Харківського міського комітету ветеранів Чорнобиля, народного депутата України О. В. Ляшка та інших суб'єктів, які реалізують право на мирні зібрання, про обмеження реалізації права на мирні зібрання. Своє рішення суд мотивував тим, що спірні правовідносини підлягають вирішенню відповідно до зазначеного вище Указу, який встановив 10-денний строк для подачі повідомлення про мирне зібрання. Суд першої інстанції зазначив, що подання заяв про проведення мирних зібрань пізніше ніж за 10 днів до часу їх проведення потягло за собою порушення статті 39 Конституції, оскільки КМДА фактично була позбавлена можливості щодо реалізації своїх обов'язків із забезпечення державного і громадського порядку, життєдіяльності підприємств, установ і організацій, забезпечення захисту здоров'я людей при проведені заходів масового характеру.
Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2012 року вказану постанову суду першої інстанції скасовано. Суд апеляційної інстанції вказав, що стаття 39 Конституції передбачає повідомчий, а не дозвільний порядок проведення мирних зібрань. Суд також зазначив, що Указ не може регулювати відносини щодо реалізації права на мирні зібрання та є незаконним. Суд апеляційної інстанції звернув увагу на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Букта та інші проти Угорщини», де закріплено, що «там, де демонстранти не беруть участі в актах насильства, державним органам важливо продемонструвати певний рівень толерантності щодо мирних зібрань з тим, аби гарантована статтею 11 Конвенції свобода зібрань не була позбавлена своєї суті».
Окрім того, Київським апеляційним адміністративним судом винесено окрему ухвалу, якою Київську міську раду зобов'язано привести у відповідність до статті 39 Конституції згаданий вище Порядок, затверджений відповідним рішенням Київської міської ради.
Проте відмінної позиції від Київського апеляційного адміністративного суду щодо «розумності» чи «своєчасності» строків сповіщення органів влади про проведення мирного зібрання дотримався Львівський апеляційний адміністративний суд. Так, наприклад, ухвалою цього суду від 12.07.2012 року у справі № 103752/12 відмовлено у задоволенні апеляційної скарги Волинської обласної організації Всеукраїнського об'єднання «Батьківщина» на постанову Волинського окружного адміністративного суду від 17.05.2012 року у справі № 2а/0370/1398/12 за позовом виконавчого комітету Луцької міської ради до Волинської обласної організації Всеукраїнського об'єднання «Батьківщина», Волинської обласної організації Всеукраїнського об'єднання «Свобода» щодо реалізації права на мирне зібрання. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що згаданий вище Указ Президії Верховної Ради СРСР «є чинним та підлягає застосуванню». Відтак суд підсумував, що відповідачами при підготовці заходів масового характеру не дотримано вимог статті 39 Конституції України, Указу Президії Верховної Ради СРСР та Порядку організації та проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій, затвердженого рішенням виконавчого комітету Луцької міської ради №933-1 від 25.12.2008 року.
При розгляді справ за позовами суб'єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання адміністративні суди досить часто задовольняють позови, а «обмеження» щодо реалізації права на мирні зібрання відбувається саме шляхом повної заборони мирного зібрання. При цьому підстави, з яких суди задовольняють позови про заборону запланованих мирних зібрань чи обмеження права на мирні зібрання, не вичерпуються «несвоєчасністю» або «неналежністю» повідомлення про проведення заходу. Нерідко суди, приймаючи рішення про заборону мирних зібрань, посилаються на неспроможність органів державної влади належно організувати виконання владної управлінської функції щодо організації безпеки та охорони громадського порядку. Наприклад, Харківським окружним адміністративним судом 24.06.2012 року задоволено позов Харківської міської ради до Орджонікідзевської районної ПО ВО «Батьківщина» у справі про обмеження права на мирні зібрання № 2-а- 7358/12/2070. Адміністративний суд, системно проаналізувавши положення статті 39 Конституції України, статті 38 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», статті 11 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, підсумував, що «саме на позивача законодавцем покладено обов'язок забезпечення громадського порядку при проведенні запланованого відповідачем мирного зібрання і вказаний обов'язок має бути виконаний суб'єктом владних повноважень шляхом вжиття відповідних організаційних, правових та інших заходів, спрямованих на організацію безпеки здоров'я та життя громадян, на організацію належного захисту прав громадян на безпечне та безперешкодне пересування містом тощо». Та парадоксальним лишається те, що суд задовольнив позов міської ради і заборонив проведення акції протесту з огляду на відсутність у позивача можливості належно організувати виконання владних повноважень, покладених на нього статтею 38 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»!
Задля справедливості треба зауважити, що усі згадані вище рішення адміністративних судів у мотивувальній частині містять посилання на статтю 11 Конвенції з прав людини та основоположних свобод, а декотрі - й на відповідну практику Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд, або Суд). Так, наприклад, у деяких із зазначених справ суди посилаються на рішення Європейського суду від 17.07.2007 року у справі «Букта та інші проти Угорщини», де відображено позицію про «необхідність завчасного повідомлення стосовно проведення масових заходів з метою координації діяльності поліції з іншими державними органами, перерозподілу поліцією своїх ресурсів, забезпечення наявності пожежних команд, звільнення території від транспортних засобів». При цьому адміністративними судами чомусь залишено поза увагою нагадування Суду про те, що «там, де демонстранти не беруть участі в актах насильства, державним органам важливо продемонструвати певний рівень толерантності щодо мирних зібрань з тим, аби гарантована статтею 11 Конвенції свобода зібрань не була позбавлена своєї суті».
У рішенні у справі «Татар і Фабер проти Угорщини» Європейський суд вказав, що хоча у національній правовій системі поняття «зібрання» може мати чимало дефініцій, вони є не більше ніж вихідними точками. Суд вважає, що поняття «зібрання», як і поняття «об'єднання», має автономне значення, яке слугує інтересам захисту цього права від неправильної класифікації у національному законодавстві. На думку Суду, при кваліфікації скупчення декількох людей як зібрання до уваги повинно братись те, що зібрання є специфічною формою обміну ідеями, коли невизначене число осіб зі спільними чіткими намірами є частиною процесу інтенсивного обміну ідеями. Як вказано у рішенні, підтримка певних поглядів виражається самою присутністю групи людей у певному громадському місці. Більше того, зібрання може слугувати обміном ідеями між промовцями та присутніми учасниками.
У демократичному суспільстві, де діє верховенство права, повинна існувати можливість поширення політичних ідей, які ставлять під сумнів існуючий порядок, але які реалізовуються мирним шляхом. Поширення таких поглядів здійснюється через реалізацію права на мирні зібрання та іншими законними способами.
Як видно із рішення Європейського суду у справі «Алєксєєв проти Росії», визначаючи критерії «демократичного суспільства», Суд приділяє особливу увагу плюралізму і толерантності. І хоча у цьому контексті інтереси окремих осіб повинні узгоджуватись з інтересами певної групи, демократія не означає, що інтереси більшості завжди переважають: має бути досягнутий баланс, який би забезпечував належний та справедливий захист інтересів меншості та унеможливлював будь-яке зловживання переважаючою позицією. Раніше, у рішенні в справі «Інформацьйонсферайн Лентіа та інші проти Австрії», Суд вказав, що держава є єдиним гарантом принципу плюралізму. Справжня та ефективна повага до свободи зібрань не може бути зведена лише до обов'язку держави не втручатись; така негативна концепція не відповідала б ні цілям статті 11, ні Конвенції загалом. Тому, наголошує Європейський суд, повинні виконуватись позитивні зобов'язання держави, аби забезпечити ефективне використання цих свобод.
У зв'язку з цим у рішенні в справі «Оураніо Токсо та інші проти Греції» Суд зазначив, що саме на органи державної влади покладено обов'язок гарантувати належне функціонування об'єднання чи партії, навіть якщо вони не подобаються певним особам через погляди, які відстоюють. Їхні члени повинні мати можливість організовувати збори/мітинги, не боячись насильства зі сторони опонентів.
Як наголосив Суд у рішенні в справі «Бразільє проти Франції», особливого значення свобода вираження поглядів, гарантована статтею 10 Конвенції, набуває в контексті політичних дебатів. Тому, на думку Суду, політичні коментарі не можуть обмежуватися без винятково вагомих на те підстав. У цій справі йшлося про втручання у свободу вираження поглядів члена парламентської опозиції, «котрий був представником своїх виборців, тобто виражав їхні турботи та захищав їх інтереси». А це означало, що для оцінки такого втручання Суд мав застосувати суворіший стандарт, ніж зазвичай. Суд нагадав, що в умовах передвиборної конкуренції особа, котра опонує офіційній позиції, повинна мати можливість вільно висловлюватися щодо законності виборів. Окрім того, за обставин передвиборної боротьби слід допускати підвищену гостроту коментарів, порівняно з тією, яку можна дозволити за інших обставин.
Іноді під час виборчого процесу може виникнути конфлікт права на вибори та права на свободу вираження поглядів. У такому випадку, як зазначено в рішенні Суду у справі «Боуман проти Об'єднаного Королівства», необхідно розглядати право на свободу вираження поглядів, гарантоване статтею 10 Конвенції, у світлі права на вільні вибори, захищеного статтею 3 Протоколу № 1 до Конвенції.
Вільні вибори та свобода вираження поглядів, особливо свобода політичних дебатів, як підкреслено у рішенні Європейського суду у справі «Компанія «ТВ вест АС» і Ругаланн пенсьоністпарті проти Норвегії», разом формують основу будь-якої демократичної системи. Обидва права є взаємопов'язаними і підсилюють одне одного: наприклад, як досліджено Судом раніше, свобода вираження поглядів є однією із необхідних умов забезпечення свободи волевиявлення народу при виборі законодавчого органу. Відтак у період виборчого процесу особливо важливо, щоб думки та різного роду інформація могли бути вільно поширені. Проте, зазначив Суд, за певних обставин може виникнути конфлікт цих прав, у такому випадку необхідно, особливо під час виборчого процесу, встановити певні виняткові обмеження свободи вираження поглядів «лише з метою забезпечення вільного волевиявлення народу при виборі законодавчого органу». При цьому Суд визнає, що при встановленні балансу між цими правами Договірні Держави користуються широкою свободою розсуду, як і загалом при виборі виборчої системи.
Взагалі Європейський суд каже, що додержання у державі таких статей, як 10 (право на свободу вираження поглядів), 11 (право на мирні зібрання), 3 Протоколу № 1 (право на вільні вибори), є «лакмусовим папірцем демократичності держави». Суд погоджується з тим, що виникнення напруги та конфліктів - один із наслідків плюралізму, якого не уникнути, який власне і є вільним обговоренням політичних ідей. За таких обставин роль держави полягає не в тому, щоб усунути причину напруги, а з нею і плюралізм, а в тому, щоб забезпечити толерантність між різними політичними силами. Відтак, підкреслив Суд у згадуваному рішенні у справі «Алєксєєв проти Росії», свобода зібрань, закріплена статтею 11 Конвенції, захищає також демонстрацію, яка може дратувати чи ображати тих, хто виступає проти ідей чи вимог, на підтримку яких вона проводиться. При цьому у випадку, коли існує серйозна загроза насильницької контрдемонстрації, Суд надає урядам широкі можливості вибору засобів для мирного проведення таких заходів. Лише однієї вірогідності порушення порядку недостатньо для заборони заходу: аналізуючи ситуацію, влада повинна оцінити потенційний масштаб загрози для того, щоб застосувати ресурси, необхідні для врегулювання небезпеки. Інакше, вважає Суд, якби кожна вірогідність напруги між опозиційними групами під час демонстрацій була підставою заборонити такі демонстрації, суспільство було б позбавлене можливості чути різні думки щодо певних питань.
У рішенні у справі «Бічікі проти Туреччини» Європейський суд наголосив, що держава зобов'язана не лише захистити право на мирні зібрання, але також повинна утриматись від безпідставного непрямого обмеження цього права. Також Суд підкреслив, що обмеження права на мирі зібрання буде безпідставним, допоки воно не є «передбаченим законом», не переслідує одну чи більше легітимних цілей і не є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення таких цілей.
У своїй прецедентній практиці Європейський суд неодноразово підкреслював, що будь-яке рішення, яке забороняє мирне зібрання, повинно ґрунтуватись на прийнятній оцінці відповідних фактів. Так, зокрема, у рішенні в справі «Християнська Демократична Народна партія проти Молдови» Суд зазначив, що при дослідженні дотримання вимог статті 11 завданням Суду не є підміна відповідних державних органів влади, а перевірка того, чи їхні рішення, прийняті в межах наданих їм повноважень, відповідають приписам статті 11. Це означає, що Суд визначає, чи втручання, яке мало місце у конкретній справі, було «пропорційним легітимним цілям, які переслідувались», а також чи підстави, на які послався орган державної влади, є «відповідними та достатніми». Для цього Суд повинен пересвідчитись, що органи державної влади застосували стандарти, які відповідають принципам, закріпленим статтею 11, і що важливіше - чи ґрунтується їхнє рішення на прийнятній оцінці відповідних фактів.
З огляду на викладене варто зауважити, що, незважаючи на посилання у згаданих вище рішеннях адміністративних судів на статтю 11 Конвенції та відповідну практику Європейського суду, суди не здійснювали оцінку відповідних фактів та не досліджували питання відповідності цих фактів критеріям, закріпленим статтею 11 Конвенції. Достатньою підставою для задоволення вимог позивача у даній категорії адміністративних спорів розглядалось «обґрунтоване припущення про існування ймовірності виникнення небезпеки заворушень, виникнення небезпеки злочинів, виникнення загрози життю або здоров'ю громадян, виникнення загрози правам і свободам людей».
Враховуючи викладене та беручи до уваги те, що виборчий процес набирає обертів, нагадаємо, що у рішенні Європейського суду в справі «Християнська Демократична Народна партія проти Молдови» підкреслено, що політичні партії відрізняються від інших об'єднань, представлених на політичній арені. З огляду на їхню роль будь-які заходи, застосовані щодо них, мають вплив на свободу об'єднань, а відтак і на стан демократії у відповідній країні. У той час як свобода вираження поглядів важлива для кожного, особливу вагу вона має для обраного народного представника. Він представляє свій електорат, привертає увагу до проблем своїх виборців та захищає їхні інтереси. Відповідно втручання у свободу вираження поглядів члена парламенту досліджується Судом з особливою увагою.
В останні місяці автори неодноразово висловлювати позицію стосовно існуючої практики масштабного порушення в Україні прав, закріплених та захищених статтями 6, 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, статей 1, 3 Протоколу № 1 до цієї Конвенції. Значною мірою, на нашу думку, ті порушення обумовлювались результатами нормотворчої діяльності парламенту, Кабінету Міністрів, інших державних органів, результатами офіційного тлумачення норм Конституційним Судом. У свою чергу, така практика мала наслідком масові звернення заінтересованих осіб до Європейського суду з прав людини.
У цьому матеріалі ми наголошуємо на ключовій ролі адміністративних судів як гаранта захисту конвенційних прав і свобод. Відтак лишається висловити сподівання, що зростання кількості справ про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання в судах не матиме наслідком зростання масиву звернень до Європейського суду щодо порушення цього права з боку України.
Вадим ГАЛАЙЧУК,
керуючий партнер
Сергій КАЛЬЧЕНКО,
партнер
Тетяна КАНАК,
юрист адвокатської компанії «Моор & партнери»
