Безсумнівно, зміни в кримінальному процесі в першу чергу мають бути спрямовані на:
- забезпечення змагальності сторін;
- усунення домінуючого впливу обвинувачення на хід і результат процесу;
- надання захисту реальних можливостей законними шляхами вплинути на остаточне судове рішення.
Обвинувальний ухил вітчизняного кримінального процесу походить від його високої заформалізованості, особливо - на досудових стадіях. Працівники внутрішніх органів, слідчий, прокурор повинні повністю сформувати доказову базу у виді офіційних процесуальних документів, яка потім майже без змін лягає в основу обвинувального ж вироку. Враховуючи, що процесуальними документами має доводитись перш за все винуватість обвинуваченого, то і вся діяльність слідчого набуває обвинувального характеру.
ПЕРЕЖИТКИ СТАРОЇ СИСТЕМИ
Однак обвинувальний ухил спричинений не тільки нормами КПК, які в принципі наділяють слідчого достатньою самостійністю та дають можливість провести розслідування в інтересах істини. Але законодавчі гарантії самостійності слідчого не підкріплені гарантіями організаційними. Йдеться про підпорядкованість слідчих органам МВС, податковій міліції (органам дізнання), СБУ, прокуратурі, що призводить до негативного впливу з боку керівника на неупередженість слідчого, робить для нього першочерговими відомчі інтереси.
Тому правильною є спроба Проекту не лише змінити порядок досудового розслідування, але й вирішити давнє питання про організацію слідчого апарату, зокрема, - наявність слідчих в системі органів прокуратури.
Але внаслідок позбавлення прокуратури власних слідчих більшість злочинів опиняються в підслідності МВС, де слідчі з їх теперішніми повноваженнями залишаються небезпечною зброєю в руках обвинувачення.
Чому принциповим є питання повноважень саме слідчого? Тому що процесуальність досудового слідства фактично означає, що слідчий фіксує докази не для себе, а для суду, від якого вимагається лише доповнити справу вироком. Зрозуміло, що за такої системи слідство має бути виключно якісним, щоб зроблені висновки ні в кого не викликали жодного сумніву. Добре, якщо справа порушена небезпідставно, слідство проведено добросовісно, і вина особи справді підтверджена матеріалами справи.
Найцікавіше починається, коли справа, скажімо так, викликає сумніви. Не дивлячись на морально-юридичні знаки питання судова процедура все одно дає «зелене світло» численним томам «паперових» доказів, навіть якщо вони ніяк не доводять вчинення підсудним злочину. Суддя може не перейматись обґрунтуванням винуватості підсудного, бо в обвинувальному висновку вже стверджено, що вина доказана, і вказано з яких матеріалів справи це має бути видно. Радянські законодавці своє завдання розуміли чітко. Все, що вимагалось від процесуального кодексу - виписати норми про демократичний й незалежний суд, приховавши визначальну його залежність від досудового слідства, куди стороннім входу не було.
Діючий порядок досудового розслідування відторгає захисника як активного учасника провадження, робить його роль фіктивною, зводить його повноваження до контролю за дотриманням процедури розслідування. |
Протоколи слідчих дій вже є офіційними доказами, рівнозначними із протоколом судового засідання та вироком суду. А якщо підсудний погодиться ще й на скорочений розгляд справи відповідно до ч. 3 ст. 299 КПК, то в результаті маємо рішення суду, підкріплене лише протоколами слідчого, постановлене без допиту свідків, без глибокого вникання в сутність справи. Чим не інквізиція? Можна взагалі, не допитуючи підсудного, закрити справу з нереабілітуючих підстав. І це - не прояв гуманності, а максимум, що суддя може собі дозволити, якщо справа відверто неякісна. Але ж не псувати відносини з прокурором через таке непорозуміння?
Тобто долю особи часто вирішує не суд, а слідчий. Очевидно, саме через це найкращою тактикою для підзахисних адвокати вважають якнайменше відповідати на запитання слідчого по суті, чи взагалі мовчати, а повні показання надавати лише безпосередньо судді. Тоді в обвинувачення буде менше часу й можливості цими показаннями маніпулювати, щоб повернути їх проти самого підсудного.
Захисник в цій системі непотрібен, бо захищатись нема від чого, - слідчі відповідно до ст. 22 КПК шукають як викриваючі, так і виправдовуючі обставини. Діючий порядок досудового розслідування відторгає захисника як активного учасника провадження, робить його роль фіктивною, зводить його повноваження до контролю за дотриманням процедури розслідування. Захисник в класичному розумінні - це сторона в судовому спорі, а наш КПК робить з нього апелянта та скаржника на неправомірні дії слідчого.
Без докорінного реформування кримінального процесу будь-які спроби додати прав захиснику не матимуть успіху, а призведуть лише до затягування провадження в праві. В останні роки якість досудового слідства настільки знизилась, що захисник може добитись чого завгодно - скасування постанови про порушення кримінальної справи, направлення справи на додаткове розслідування, - крім розгляду справи по суті з постановленням виправдувального вироку.
В чому має полягати змагальність в ході пред'явлення слідчим обвинувачення і де тут місце для захисника, якщо слідчий вже переконаний в своїй правоті й вважає свою постанову про притягнення як обвинуваченого обґрунтованою і законною? Переконаність суду у винуватості чи невинуватості особи має забезпечувати в судовому розгляді прокурор чи адвокат. Слідчий же впевнений лише в тому, що справу треба направити до суду, тому спілкування зі слідчим, як правило, краще обмежити невизнанням вини, аби не полегшувати роботу прокурору та судді.
ПОЗИТИВНІ РИСИ КОДЕКСУ
За такого стану речей заслуговують на схвалення відміна Проектом інститутів порушення кримінальної справи, пред'явлення особі обвинувачення на досудовому слідстві, а також ідея про те, що в суд слідчий має направляти лише обвинувальний акт з одним тільки викладом фактичних обставин без вказівки на підтверджуючі їх докази. Чим менше буде документів, в яких говориться про винуватість особи, тим важче буде прокурору обґрунтувати цю винуватість перед судом. В ідеалі суд не повинен бачити матеріали досудового розслідування ні до, ні після розгляду справи, тому що тільки так можна наблизитись до повної неупередженості в оцінці доказів і до повноцінної змагальності сторін.
Суть такого вирішення проблеми - в чіткому розподілі на непроцесуальну (досудову) та процесуальну (судову) частини провадження. Розуміється під цим, перш за все, відсутність у судді можливості ознайомитися з матеріалами досудового розслідування до того, як він прочитає обвинувальний акт та вислухає обидві сторони. Коли ж суддя відповідно до чинного КПК знайомиться з усією справою ще до судового розгляду, він підсвідомо налаштовується на першочергове сприйняття позиції обвинувачення і саме їй надає перевагу.
Через це правильною є пропозиція ст. 94 Проекту, про введення такої норми: суд може ґрунтувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання; суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.
Радянські законодавці своє завдання розуміли чітко. Все, що вимагалось від процесуального кодексу - виписати норми про демократичний й незалежний суд, приховавши визначальну його залежність від досудового слідства, куди стороннім входу не було. |
На нашу думку, це, окрім іншого, слід розуміти і як заборону для суду та прокурора з'ясовувати в підсудного, чому він змінює свої показання, порівняно з тими, які зафіксовані в протоколах слідчого. Також доцільно вказати, що суд в кінці судового розгляду має право - ст. 351 Проекту - оголошувати протоколи лише тих, досудових слідчих дій, які не пов'язані з допитами підозрюваного, свідків та ін., а фіксують певні дії слідчого - огляд, слідчий експеримент тощо.
Також Проект має на меті забезпечити рівні можливості обвинувачення й захисту передовсім для виклику в суд свідків, подання документів, речових та інших доказів. Характерно, що визначаючи процесуальні джерела доказів, ст. 84 Проекту вже не вживає слова «протокол», тобто значення мають докази як об'єктивне явище, а не їх процесуальна форма. Якщо суддя буде керуватись такими нормами, можливо, і вдасться зробити кримінальне судочинство більш змагальним.
НЕДОЛІКИ ПРОЕКТУ
Одночасно із цими позитивними рисами Проекту позначимо такі недоліки.
В ст. 298 пропонується надати прокурору право звертатись до суду із клопотанням про розгляд справи в спрощеному провадженні, навіть без участі обвинуваченого. І хоча ця стаття стосується не злочинів, а кримінальних проступків, ще невідомо, які саме діяння будуть віднесені до проступків - можливо, й деякі з тих, які зараз є злочинами. І наврядчи в умовах недовіри до судової системи варто допускати обмеження права на участь в розгляді навіть за бажанням самого обвинуваченого.
Зберігається в Проекті (ст. 282) і процедура звільнення від кримінальної відповідальності: прокурор складає відповідне клопотання та без досудового розслідування у повному обсязі надсилає його до суду. Найкраще було б вказати, що розслідування в будь-якому випадку проводиться за загальними правилами, бо й надалі залишиться практика звільнення від відповідальності за діяння, яке слідством належним чином не доведено.
З точки зору доведеності винуватості викликає також занепокоєння відсутність в Проекті норм про те, що показання підозрюваного й обвинуваченого про визнання ними своєї вини підлягають перевірці, і можуть бути покладені в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є в справі (ст. ст. 73, 74 КПК). Варто залишити ці положення в новому кодексі як додаткові гарантії від засудження особи на основі самовикриття.
Таким чином, змагальність та повноцінна участь захисника в судовому засіданні неможлива з одночасним збереженням процесуальності досудового розслідування, адже виходить, що справа, сформована слідчим на досудовій стадії, вже не потребує розгляду судом, бо сама по собі є доказом винуватості особи. Суд має розглядати висунуте особі обвинувачення і докази сторін, а не матеріали, які це обвинувачення підтверджують.
Публікується мовою оригіналу.
Олег Шеховцов, юрист АО «Волков і Партнери»
