Материал публикуется на языке оригинала
В практиці зустрічаються випадки, коли під час досудового розслідування в певному кримінальному провадженні, особи, які займають керівні посади в правоохоронних органах та інші політичні діячі, поширюють коментарі, заяви щодо обставин певного кримінального провадження. Зокрема, щодо підозрюваного, обвинуваченого, власників вилученого майна, компаній та інших осіб, які в силу різних причин потрапили під "пильне око" правоохоронців.
З урахуванням того факту, що інформація має властивість поширюватись серед необмеженого кола осіб і за досить короткий проміжок часу, подібні заяви, повідомлення коментарі, в більшості випадків, негативно впивають на ділову репутацію, нерідко порушують право на честь та гідність.
Не секрет, що ділова репутація вибудовується роками, а її відновлення досить часто має суттєве значення. На мою думку, особа, права якої порушені під час досудового розслідування в певному кримінальному провадженні та з урахуванням її статусу - комплексом процесуальних прав, має право звернутись за захистом порушених прав на честь, гідність та ділову репутацію в:
· порядку визначеному цивільним процесуальним законом (ЦПК України) і/або
· порядку визначеному кримінальним процесуальним законом (КПК України).
|
Георгій Тігішвілі |
Звертаю увагу на наступні положення національного законодавства та судову практику, пов'язані із захистом права на честь, гідність та ділову репутацію.
За змістом ст. 32 Конституції України, ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, ст. ст. 94, 277 Цивільного кодексу України (ЦК України) кожному, гарантується право на захист честі, гідності та ділової репутації, а також спростування недостовірної інформації особою, яка поширила таку інформацію.
Згідно з ч. 1 ст. 200 ЦК України інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі.
У п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 "Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи" судам роз'яснено, що при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин:
(1) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб;
(2) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача;
(3) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності;
(4) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
У п. 18 вказаної постанови Пленуму Верховного Суду України також роз'яснено, що позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.
Під поширенням інформації слід розуміти:
(1) опублікування її у пресі;
(2) передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації;
(3) поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку;
(4) викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам;
(5) повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.
Окремо слід звернути увагу, що зроблені заяви та поширені коментарі щодо обставин кримінального провадження, які зроблені під час досудового розслідування особами, які займають керівні посади в правоохоронних органах, нерідко порушують презумпцію невинуватості. Правова позиція з цього приводу висловлена Верховним Судом України у постанові від 29 листопада 2017 року у справі № 6-639цс17 наведена нижче.
У разі якщо позивач є публічною особою, то суд, розглядаючи і вирішуючи справу про захист його гідності, честі чи ділової репутації, повинен ураховувати положення Декларації, а також рекомендації, що містяться у Резолюції № 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканність особистого життя (далі - Резолюція).
У Резолюції зазначається, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі).
У статтях 3, 4, 6 Декларації вказується, що оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися "виставити" себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами. У зв'язку із цим межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати.
Проте, ухвалюючи рішення в справі про захист гідності, честі чи ділової репутації публічної особи, суд також повинен дотримуватись основоположних принципів права, зокрема презумпції невинуватості.
Частиною 2 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ч. 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ч. 1 ст. 11 Загальної декларації прав людини кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
В національному законодавстві України презумпцію невинуватості як один з основоположних конституційних принципів судочинства відображено в ч. 1 ст. 62 Конституції України, ч. 1 ст. 17 КПК України, відповідно до яких особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.
· Презумпція невинуватості, яка розглядається як процесуальна гарантія в контексті самого кримінального провадження, накладає вимоги в тому числі щодо передчасних висловлювань суду або інших представників держави про вину обвинувачуваної особи.
· Презумпція невинуватості порушена, якщо твердження посадової особи щодо особи, обвинуваченої у вчиненні злочину, відображає думку, що особа винна, коли цього не було встановлено відповідно до закону - пункт 42 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Грабчук проти України".
· Презумпція невинуватості може виявлятися порушеною не лише суддею або судом, а й іншими державними органами влади - Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Дактарас проти Литви" (Dactaras v.Lithuania).
Зазначені висновки відображено в постановах ВС від 03.05.2018 року у справі № 522/11609/14-к, від 26.04.2018 у справі № 357/12424/15-к, від 19.06.2018 року у справі 757/26602/15-к, зміст яких наводиться нижче:
· До того моменту, коли обвинувальний вирок суду набере законної сили, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, а тому відповідні державні органи повинні поводитися з нею як невинуватою особою (Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Аллене де Рібемон проти Франції"). Презумпція невинуватості буде порушена, якщо посадова особа висловлює думку про винність особи, обвинуваченої у вчиненні злочину, коли цього не було доведено відповідно до закону. Чи порушує твердження посадової особи про винність обвинуваченого принцип презумпції невинуватості, має бути з'ясовано в контексті тих фактичних обставин, у яких цей висновок було зроблено (Рішення Європейського суду з прав людини у справі у справі "Грабчук проти України") - Постанова ВС від 03.05.2018 року у справі № 522/11609/14-к.
· Загальною засадою кримінального провадження - презумпцією невинуватості та забезпечення доведеності вини, встановленою в ст. 17 ч. 1 КПК України, передбачено, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Відповідно до частини 5 зазначеної статті поводження з особою, вина якої у вчиненні кримінального правопорушення не встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, має відповідати поводженню з невинуватою особою. Зазначені положення національного законодавства відповідають практиці Європейського суду з прав людини у рішеннях у справі "Аллене де Рібемон проти Франції" та у справі "Грабчук проти України" - Постанова ВС від 26.04.2018 року у справі № 357/12424/15-к.
· Водночас відповідно до практики Європейського суду з прав людини порушення принципу презумпції невинуватості може також статися в разі певних процесуальних припущень, через які особа вважається винною без установлення її вини в загальному процесі та відповідно до певного стандарту доведення ("Клуві проти Франції", п. 42 - 54). Як і більшість обмежень статті 6 Конвенції, принцип презумпції невинуватості можна захистити на національному рівні, якщо органи влади вживатимуть належних заходів до прийняття судового рішення з метою уникнути негативних наслідків руйнівних заяв ("Арріго та Велла проти Мальти").
Усупереч пункту 1 статті 6 Конвенції порушення принципу презумпції невинуватості оцінюють не на фоні провадження в цілому, а радше як окремий процесуальний недолік. Спірну фразу аналізують на основі кумулятивного аналізу трьох таких елементів: а) процесуального етапу та контексту, у якому зроблено заяву; б) її формулювання; в) її значення ("Дактарас проти Литви", п.42 - 45) - Постанова ВС від 19 червня 2018 року у справі 757/26602/15-к.
Наостанок, вважаю доцільним зазначити про спосіб захисту честі гідності та ділової репутації та юридичну відповідальність.
· Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків має право на справедливий судовий розгляд.
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує наявність у національному праві засобу правового захисту для забезпечення прав і свобод, викладених у Конвенції.
У п. 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
· У ст. 201 ЦК України передбачено, що особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є, зокрема, честь, гідність і ділова репутація.
Частина 1 ст. 277 ЦК України диспозиція даної норми передбачає право вибору особою одного із способів захисту свого особистого немайнового права, в тому числі й шляхом спростування недостовірної інформації у судовому порядку.
Відповідно до ч. 7 ст. 277 ЦК України спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.
· В свою чергу, ч. 6. ст. 13 ЦК України, передбачає, що у разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.
Конституціє України передбачено (стаття 23), що кожна особа, має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, ділова репутація входить до обсягу прав, гарантованих статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (п. 52 рішення у справі "Frisk and Jensen проти Данії"). У п. 58 рішення Європейського суду з прав людини "Cicad проти Швейцарії" визначено, що будь-яка особа, яка здійснює своє право на свободу вираження поглядів, бере на себе і відповідальність за свої дії, межі якої залежать від конкретної ситуації.
Іншими словами, ніхто не може бути звільнений від відповідальності за необґрунтовані, безпідставні звинувачення інших осіб. Стаття 10 Конвенції, яка гарантує свободу вираження поглядів, захищає осіб від відповідальності тільки тоді, коли вони діють добросовісно.
Георгій Тігішвілі,
адвокат
Нагадуємо, що відслідковувати зміни у позиціях суді з певного питання найпростіше за допомогою функціоналу референтів, який вбудовано у систему аналізу та моніторингу судових рішень Verdictum. Якщо ви ще не є користувачем системи, замовьте тестовий доступ аби переконатися у перевагах Verdictum.
