17 жовтня 2018 року Велика палата Верховного Суду розгляне справу № 904/7326/17, рішення якої матиме неабиякий вплив не тільки на конкуренцію між інститутом приватних виконавців і органами державної виконавчої служби (ДВС), але й на «виконуваність» судових рішень у цілому.
На вирішення суду винесено справу за скаргою незадоволеного боржника на дії приватного виконавця, який виконав судове рішення за наявності зведеного виконавчого провадження зі стягнення коштів з цього ж боржника на користь інших кредиторів, яке тривалий час перебуває на виконанні в органі державної виконавчої служби.
Як зазначив ВС, правова проблема у даній справі зумовлена відсутністю законодавчого припису щодо обов'язку приватних виконавців передавати справи державному виконавцю, який відкрив виконавче провадження першим, оскільки згідно зі статтею 30 Закону № 1404-VIII «Про виконавче провадження» окремі зведені виконавчі провадження можуть перебувати на виконанні як в органах державної виконавчої служби, так і у приватних виконавців, однак виконавчі дії у такому разі вчиняються виключно на рівні окремих суб'єктів виконання - державних чи приватних.
Пікантність даній справі додає те, що на виконавця скаржився не ображений стягувач чи інші стягувачі, а боржник, права якого, на думку суду нижчої інстанції, порушив виконавець. Попри те, що судові рішення на користь усіх інших стягувачів тривалий час не виконувались органом ДВС з мотивів існування черги кредиторів, боржник, як виявляється, «мав законні сподівання на вчинення щодо нього дій державним чи приватним виконавцем у відповідності до законодавства та погашення заборгованості в порядку черговості її виникнення відповідно до положень Закону».
Спробуємо більш детально розібратися у цій правовій проблемі.
|
Андрій Авторгов |
Обираючи між державним та приватним виконанням
Положення Конституції України, з якими кореспондуються норми усіх процесуальних кодексів, проголошують, що cудові рішення, які набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
|
Андрій Волков |
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував, що виконання рішення, ухваленого тим чи іншим судом, треба розглядати як невід'ємну складову судового розгляду, як цього вимагає положення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у якій ідеться про необхідність забезпечення справедливого судового процесу («Бурдов проти Росії», «Горнсбі проти Греції»).
В рішенні у справі «Шмалько проти України» від 20.07.2004 р. Європейський суд з прав людини зазначив, що передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін.
За загальним правилом для примусового виконання судового рішення необхідно, щоб воно набуло законної сили, і щоб особа, на користь якої щось присуджено судом («стягувач»), попросила суд посприяти у примусовому виконанні присудженого. Для цього вона повинна звернутися до суду, який постановив рішення, із заявою (клопотанням) про видачу так званого «виконавчого документа» (виконавчого листа, наказу, ордеру тощо). Далі з цим виконавчим документом стягувач має звернутися до конкретного виконавця (судового пристава, бейліфа, маршала, державного, присяжного, приватного виконавця тощо), який є носієм державної влади і який безпосередньо звертає рішення до виконання, застосовує до боржника або до належного йому майна заходи, що дозволяють виконати за боржника його зобов'язання перед стягувачем.
Порядок примусового виконання за боржника його зобов'язань перед стягувачем (або примусового виконання судового рішення) отримав назву «виконавче провадження».
В Україні статтею 1 Закону «Про виконавче провадження» виконавче провадження визначено як завершальну стадію судового провадження, яка полягає у сукупності дій уповноважених органів та осіб, що спрямовані на примусове виконання (судових) рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону.
Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження здійснюється з дотриманням, зокрема, таких засад: верховенства права; обов'язковості виконання рішень; диспозитивності тощо (ст. 2 Закону № 1404-VIII), які кореспондуються з статтею 4 Закону № 1403-VIII «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (далі - Закон № № 1403-VIII), а також з основними засадами (принципами) здійснення судочинства судами загальної юрисдикції, що передбачені у відповідних процесуальних законах.
Закон «Про виконавче провадження» не розкриває терміну «диспозитивність», але його значення розкривається у відповідних статтях усіх процесуальних кодексів (ст. 14 ГПК, ст. 13 ЦПК, ст. 9 КАС), положеннями яких передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог… Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
У теорії правової науки принцип диспозитивності (від латинського dispositivus - той що розпоряджається, або від латинського dispono - розташовую, владную) розкриваються такими афоризмами:
«ніхто не може бути примушений до пред'явлення позову проти своєї волі» (nemo invitus agere cogitur); «немає судді без позивача» (nemo judex sine actore).
Суд не може приступати до розгляду справи за відсутності звернення до нього особи, якої ця справа стосується.
Державі байдуже, чи стягне кредитор з боржника всю суму боргу або лише його частину, адже кредитор взагалі може не вимагати його сплати. Звідси походить сталий афоризм: «суд не повинен виходити за межі вимог сторін» (judex ne eat ultra petita partium, ultra petita non соgnoscitur); «суд не має права ані постановляти рішення про ті предмети, про які не було пред'явлено вимог, ані присуджувати більше того, ніж вимагали сторони».
Зрештою, якщо від особи, якій належить право, залежить вимагати захисту цього права шляхом судового процесу, то вона має на власний розсуд користуватися й усіма процесуальними можливостями, які ведуть до досягнення цієї мети. Відповідно, дії цієї особи й зумовлюють процесуальну діяльність суду.
Прийняттям у червні 2016 року Закону № 1403-VIII «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» в Україні було започатковано реформу системи виконання судових рішень, що полягала у запровадженні альтернативних форм виконання рішень як органами державної виконавчої служби, так і приватними виконавцями.
Так, відповідно до статті 1 вказаного Закону примусове виконання судових рішень покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом «Про виконавче провадження» випадках - на приватних виконавців.
Відповідно до статті 19 Конституції органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, у тому числі й суд, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Абзацом другим частини першої статті 19 Закону «Про виконавче провадження» передбачено, що право вибору пред'явлення виконавчого документа для примусового виконання до органу державної виконавчої служби або до приватного виконавця, якщо виконання рішення віднесено до компетенції і тих і інших, належить стягувачу.
Приписами статті 27 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» також передбачено, що фізичні або юридичні особи мають право вільного вибору приватного виконавця з числа тих, відомості про яких внесено до Єдиного реєстру приватних виконавців України, з урахуванням суми стягнення та місця виконання рішення, визначеного Законом «Про виконавче провадження».
Так, відповідно до частини другої статті 24 Закону «Про виконавче провадження» приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи, зокрема, за місцезнаходженням боржника - юридичної особи або за місцезнаходженням майна боржника. Виконавчі дії у виконавчих провадженнях, відкритих приватним виконавцем у виконавчому окрузі, можуть вчинятися ним на всій території України.
Згідно з частиною першою статті 26 Закону «Про виконавче провадження» виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення і в силу приписів статті 18 цього Закону зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Частиною п'ятою статті 5 Закону «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавчий документ може бути передано від одного приватного виконавця іншому або відповідному органу державної виконавчої служби, або від органу державної виконавчої служби - приватному виконавцю лише за заявою стягувача.
Положеннями частини п'ятої статті 431 Цивільного процесуального кодексу України, частини п'ятої статті 327 Господарського процесуального кодексу, частини третьої статті 373 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено загальне універсальне правило: якщо судове рішення прийнято на користь декількох позивачів або проти декількох відповідачів, або якщо виконання повинно бути проведено в різних місцях чи рішенням передбачено вчинення кількох дій, видаються декілька виконавчих документів (наказів), у яких зазначаються один стягувач та один боржник, а також визначається, в якій частині необхідно виконати судове рішення, або зазначається, що обов'язок чи право стягнення є солідарним.
Тобто за правилами примусове виконання судового рішення здійснюється індивідуально за кожним виконавчим документом.
У той же час, Закон «Про виконавче провадження» допускає спільне виконання кількох рішень у разі надходження на виконання кількох виконавчих документів щодо одного боржника (об'єднання виконавчих проваджень). Так, відповідно до частини першої статті 30 Закону виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється державним виконавцем, який відкрив перше виконавче провадження щодо такого боржника, у рамках зведеного виконавчого провадження.
Щодо приватних виконавців частиною другою статті 30 Закону передбачено інше правило, згідно з яким виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється приватним виконавцем у рамках зведеного виконавчого провадження.
Системний аналіз положень статті 30 у взаємозв'язку з положеннями статей 1, 2, 19, 24 Закону «Про виконавче провадження», статей 4, 27 Закону «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», статті 431 ЦПК, статті 327 ГПК, статті 373 КАС надає підстави для висновку, що об'єднання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника у зведене виконавче провадження не є абсолютним імперативним правилом і може здійснюватися лише за заявою (зі згоди) стягувача, адже приймаючи таке рішення виконавець має керуватися принципом диспозитивності і забезпечити стягувачу усі можливості вільно розпорядження предметом спору, користуватися усіма процесуальними можливостями, у тому числі й гарантованим законом правом вибору пред'явлення виконавчого документа для примусового виконання до органу державної виконавчої служби або до приватного виконавця.
Оскільки державі байдуже, чи стягне кредитор з боржника всю суму боргу або лише його частину, або взагалі не буде вимагати його сплати, саме кредитору має належати право вибору того, хто має виконувати рішення суду - орган державної виконавчої служби або приватний виконавець (окрім передбачених законом виключень, як-то відібрання і передання дитини, стягнення з держави або на користь держави тощо).
Саме такий підхід і закладався в основу реформи системи виконання судових рішень в Україні і створення альтернативної системи виконання судових рішень.
Забезпечення монополії державної виконавчої служби на виконання судових рішень, у тому числі й за рахунок невиправданих переваг у зведених виконавчих провадженнях, ігнорування волі стягувачів при обранні виконавця за своїм виконавчим документом спотворює зміст реформ і викривляє зміст закону.
Що робити з черговістю
Правова наука розрізняє два порядки примусового виконання зобов'язань боржника перед стягувачами: звичайне виконавче провадження (загальний порядок) і його особливий вид - конкурсне провадження (провадження у справах про банкрутство), який використовується для справедливого і рівномірного задоволення вимог не одного, як у виконавчому процесі, а усіх кредиторів боржника, в умовах, коли є достатні підстави вважати, що майна для повного задоволення всіх вимог не вистачить.
Питання про природу провадження у справі про банкрутство та його співвідношення з виконавчим провадженням обговорювалося ще дореволюційними юристами. Так, наприкінці XIX століття видатний російський цивіліст Шершеневич Г.Ф. зазначав, що у зв'язку з відкриттям виконавчого провадження стягнення звертається на майно боржника, яке продається у скорочені строки для швидшого задоволення вимог стягувача. У зв'язку із швидким продажем майно, як правило, значно втрачає свою цінність, господарство боржника, якщо не розорюється зовсім, то розладнується. Інші кредитори, які спізнилися зі своїми вимогами, наражаються на небезпеку знайти лише розорене господарство, не спроможне покрити борг. Кредитор, який завдяки щасливій випадковості розпочав процес стягнення першим, знаходиться ближче до боржника, перебуває з ним у близьких відносинах намагатиметься отримати повне задоволення своїх вимог, анітрохи не переймаючись долею інших кредиторів. Заради попередження таких переваг на боці стягувача, який приступив до стягнення першим, виникла потреба встановити особливий порядок якомога більш рівномірного та справедливого розподілу активів боржника між усіма його кредиторами. Природно, що такий порядок розподілу може мати місце лише у тому випадку, якщо наявні достатні підстави побоюватись, що майна боржника не вистачить для задоволення усіх вимог кредиторів, як тих, що вже пред'явлені боржнику, так і тих, пред'явлення яких лише очікується. Стан майна, який встановлюється у судовому порядку, і дає підстави вважати, що майна недостатньо для задоволення усіх вимог кредиторів, називається неспроможністю. Неспроможність боржника є підставою для відкриття конкурсного провадження (від лат. Concursus - порядок заявлення та задоволення вимог, що пред'являються кредиторами до неспроможного боржника), тобто порядку рівномірного розподілу майна боржника між усіма його кредиторами.
Отже, метою конкурсного провадження (провадження у справах про банкрутство) є усунення випадкових переваг одного кредитора перед іншими та рівномірне задоволення вимог усіх кредиторів боржника. Для цього запроваджено низку спеціальних інститутів: заборона індивідуального виконання (мораторій на задоволенні вимог кредиторів), оприлюднення оголошення і виявлення усіх кредиторів, заборона нарахування штрафів і пені, призначення арбітражного керуючого який здійснює нагляд і управління майном, формування конкурсної маси (процедура охоплює усе майно боржника), і зрештою - черговість задоволення вимог кредиторів, яка покликана забезпечити рівномірне і справедливе задоволення вимог кредиторів.
При врегулюванні виконавчого провадження законодавець припустився системної помилки - невірно визначив мету виконавчого провадження як форму індивідуального задоволення вимог кредиторів. Внаслідок цього не було досягнуто розмежування цих процесуальних порядків: виконавчого провадження і провадження у справах про банкрутство. У той же час відбулося невиправдане і безсистемне запровадження у законодавство про виконавче провадження окремих інститутів, які є притаманними конкурсному провадженню і забезпечують колективне задоволення вимог кредиторів (зведені виконавчі провадження, черговість задоволення вимог тощо).
Виходом з ситуації, що виникла внаслідок недоліків у правовому регулюванні, може бути або удосконалення законодавства або лише доктринальне тлумачення виконавчого провадження як завершальної форми судового процесу, що базується на повазі до права особи вільно і на власний розсуд розпоряджатися не тільки своїм майном (автономія волі), а й процесуальними засобами (диспозитивність), що забезпечують примусове виконання ухваленого на її користь судового рішення. Іншим аспектом такого тлумачення є розуміння виконавчого провадження як форми індивідуального задоволення вимог кредиторів і його співвідношення з конкурсним процесом (провадження у справах про банкрутство) як формою колективного задоволення вимог кредиторів.
Тож від правової позиції Великої Палати Верховного Суду залежить не тільки доля конкретної справи, але й результат реформ у сфері системи виконання судових рішень і напрям розвитку законодавства.
Андрій Волков, керівник Центру комерційного права, адвокат
Андрій Авторгов, приватний виконавець, к.ю.н.
Все решения судов вы можете легко найти в Системе анализа судебных решений VERDICTUM, созданной для аналитической работы с многомиллионным массивом судебных решений. Если вы еще не пользуетесь системой, то рекомендуем заказать тестовый доступ или приобрести VERDICTUM.
