Наприкінці жовтня - на початку листопада цього року парламент і країна очікують значимих подій - проекту змін до Конституції України в частині реформування правосуддя.
Проект цих змін вже вже внесений Президентом у Верховну Раду.
Законопроектом № 3524 на рівні Конституції запропоновано оновити державні механізми Конституційного судочинства та прокуратури, створити Вищу раду правосуддя, для надання професійної правової допомоги ввести адвокатську «монополію» на представництво в суді, продовжити судову реформу та посилити незалежність суддів у країні.
Цілком обґрунтовано, з цього приводу зазначив заступник Глави Адміністрації Президента та Секретар Конституційної Комісії Олексій Філатов: «Сьогодні зроблено важливий крок для реалізації повномасштабної судової реформи та оновлення суддівського корпусу, відновлення довіри громадян до судової гілки влади та забезпечення права кожного на справедливий суд».
Вказані анонсування змін до Конституції України лунали не лише з вуст профільних очільників реформи правосуддя. Так, Прем'єр-міністр Арсеній Яценюк виклав своє бачення реформування, в першу чергу, судової системи України, шляхом звільнення суддів. «Перший і базовий принцип судової реформи, яку пропонує Уряд - уся суддівська система і весь суддівський корпус повинен пройти перезавантаження - повну заміну суддівського корпусу, відкритий конкурс на посади за принципом набору до нової поліції, триланкову судову систему, усунення будь-якого політичного впливу при доборі суддів і притягненні їх до відповідальності. Чинна судова система є надто складною. Люди роками очікують остаточного рішення суду. Тому з так званої чотириланкової судової системи Уряд України пропонує залишити тільки три ланки».
Менш радикальні зміни висловив в одному з виступів на засіданні Конституційної Комісії Голова Верховної Ради України Володимир Гройсман, який вказав на можливість звільнення 547 суддів, які очікують безстрокового призначення, та проведення публічного конкурсу на ці посади.
Незмінно триває і полеміка відносно побудови (перебудови) саме судової системи у країні, дотримання принципів територіальності та спеціалізації. На думку О. Філатова, питання розмежування юрисдикції судів є важливим. «Якщо ми вже запропонували відійти від виключно суб'єктного принципу розподілу юрисдикції до принципу предметного, то там дійсно є багато питань, які потребують дуже ретельного підходу», - зазначив він.
А за словами голови Вищого адміністративного суду Олександра Нечитайла, при доопрацюванні проектів кодексів (які також розробляються з метою імплементації у законодавство запропонованих конституційних новел) треба приділяти особливу увагу зауваженням суддів. Зокрема, голова ВАСУ звернув увагу на положення, відповідно до якого господарські суди мають право розглядати спори щодо визнання недійсними актів державних та інших органів, крім спорів, віднесених до компетенції адміністративних судів. «Логічно далі було б продовжити, що господарські суди розглядають і кримінальні справи, пов'язані з господарською діяльністю суб'єктів господарювання, крім випадків, передбачених кримінальним судочинством. Або що адмінсуди мають право розглядати спори щодо укладання договорів, крім випадків, передбачених у господарському судочинстві», - пояснив свою позицію О. Нечитайло.
Всі перелічені думки та міркування дійсно є реформаторськими з великої букви - так би мовити, радикальними кроками до оновлення судової системи, проте, слід ретельно досліджувати, чи через призму права та чи у найвірніший спосіб? Оскільки з деяких позицій можна дійти висновку, що наслідками їх втілення у законодавстві може стати лише невиправданий перерозподіл судових юрисдикцій та затягування, з огляду на це, тривалості судових процесів і обмеження суспільства в доступі до правосуддя.
|
Володимир Мольченко |
Первісно полеміка ліквідації вищих спеціалізованих судів і злиття господарської та загальної юрисдикцій відповідних гілок судової влади відбулась ще підчас публічного обговорення наприкінці 2014 року та розгляду в парламенті навесні 2015 року Закону «Про забезпечення права на справедливий суд», яким, зокрема, викладено у новій редакції Закон «Про судоустрій і статус суддів».
На той час ідея кардинального реформування юрисдикцій судової влади через ліквідацію і злиття була висловлена представниками «Реанімаційного пакету реформ», проте зазнала жорсткої критики юридичної спільноти як на публічних заходах професійного обговорення так і в засобах масової інформації.
Так, у пояснювальній записці до законопроекту № 1497 (один з двох прийнятих парламентом навесні 2015 року за основу проектів змін до Закону «Про судоустрій і статус суддів») ліквідація господарських судів була мотивована складністю судової системи, що, на думку авторів, констатовано у Спільному висновку Венеційської комісії і Генерального директорату Ради Європи з прав людини і правових питань (CDL-AD (2010) 026). Також, відзначено економію коштів Державного бюджету України внаслідок ліквідації 9 апеляційних господарських судів та зменшення видатків держави на оплату поштових послуг.
Однак, під час широкого обговорення тез названого законопроекту «Реанімаційний пакет реформ» так і не зміг представити конкретних переконливих доводів чи гострої потреби здійснювати судову реформу в Україні таким, не боячись цього слова, деструктивним шляхом - саме звужуючи передбачену ст. 125 Конституції України спеціалізацію судів, без врахування історичного аспекту становлення та діяльності судів господарської спеціалізації в Україні.
Під питанням на той час перебував ефективний доступ певного прошарку суспільства - рушіїв економіки - до правосуддя, оскільки, не вдаючись в інше, ліквідація системного утворення у гілці судової влади України є кардинальним заходом, що, безсумнівно, призведе до часового колапсу при розгляді категорії господарських спорів, можливо на роки.
Насамперед, кидалось в очі те, що згідно пояснювальної записки до законопроекту № 1497, вимоги і рекомендації органів Ради Європи (в тому числі, Спільний висновок Венеційської комісії і Генерального директорату Ради Європи з прав людини і правових питань (CDL-AD (2010) 026) не містили жодних зауважень щодо ліквідації будь-яких спеціалізованих судів в Україні.
Певним чином підсумовуючи минулі дебати, представником «Реанімаційного пакету реформ» та одним з розробників законопроекту № 1497 було зазначено, що зовсім не ставиться в фундамент судової реформи ліквідація системи господарських судів України, оскільки головним є подолання корупції та незалежність судової влади.
Проте майбутнє (скажемо філософськи) завжди перетинається з минулим.
Згідно оприлюдненого Конституційною Комісією проекту змін до Конституції України в частині реформування правосуддя: «Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом» (запропонована редакція ч. 1 ст. 125 Конституції України); «Відповідно до закону можуть діяти вищі спеціалізовані суди», «З метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди» (проект ч. ч. 4, 5 змін до ст. 125 Конституції України).
Запропоновані зміни до Конституції України в статті 125 містять ніби й незначні новели в принципах побудови судової системи України, котрі чимось дублюють фактично утворену наразі систему судів - проте, лише на перший погляд. Такі зміни можуть штучно створити непритаманну конкуренцію в щаблях судової влади.
Так, запропонована редакція Конституційних змін декларує вирішення діяльності вищих спеціалізованих судів на рівні окремого закону (законів). Якщо нині діюча редакція ч. 1 ст. 125 Конституції України може бути використана як пряма норма у вирішенні певних суперечок щодо діяльності спеціалізованих юрисдикцій, то оприлюднена новела даної статті має відсилочний характер. Подальша частина новел ст. 125 Конституції України конкретизує зміст попередньої норми через встановлення характеру допуску до діяльності вищих спеціалізованих судів, на відміну від констатації наявності спеціалізованих юрисдикцій у чинній редакції Конституції України, а наостанок, ще й прямо визначає адміністративну спеціалізацію судів у сфері публічно-правових відносин, чим може вказувати, принаймні, на певну непослідовність у віднесенні закладеного в цій же статті регулювання вказаного питання до рівню закону.
Такий варіант проекту змін до ст. 125 Конституції України може призвести до нового етапу політизації судової влади, оскільки на порядку денному буде стояти вже не ліквідація конкретного суду, а припинення цілої системи судів окремої юрисдикції.
При цьому, до уваги слід взяти вже існуючи внутрішні суперечки в судовій системі, де Верховний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо утворення триланкової системи судів на чолі з ВСУ як судом касаційної інстанції, а питання тривалого розмежування компетенції адміністративних, господарських і загальних судів у певних сферах правовідносин є загальновідомим і вже давно не викликать жодного подиву.
Знову ж, не потребує зайвого доказування той факт, що відхід від виключно суб'єктного принципу розподілу юрисдикцій до принципу предметного відбувся вже давно, і не лише на доктринальному, а й на закріпленому певною мірою законодавчому рівні.
Історичний аспект такого розмежування юрисдикцій був закладений саме в господарсько-процесуальному законодавстві, коли поставало питання віднесення цілих категорій спорів з об'єктивних причин до господарської компетенції, в якій, первісно, дійсно був окреслений виключно суб'єктний принцип підвідомчості.
Такі новації у процесуальному законодавстві дали свої позитивні плоди, аж до того часу, коли постала проблематика на новому витку правовідносин - конкуренції інших юрисдикцій із адміністративними судами. Тоді Верховний Суд України не підтримав позицію судів адміністративної юстиції і визначив, знову ж, предметний критерій розмежування - спір приватноправового характеру (не зважаючи на участь у такому спорі суб'єкта владних повноважень).
Характер і тенденції розвитку процесуальних правовідносин, становлення і взаємодії спеціалізованих судових інституцій можливо і вказують на правильність предметного критерію спеціалізації, однак, не виключений тут і симбіоз, оскільки, все ж, економічна діяльність суб'єктів господарювання відбувається, у більшості випадків, на свій власний ризик і потребує більш швидкого, ефективного реагування, виходячи з потреби оборотності капіталу. Доцільними є й відмінності інституту доказів у господарському процесі у порівнянні з іншими процесуальними законами.
Правильність предметного розмежування юрисдикцій і необхідність існування щабля господарської юрисдикції хочеться проілюструвати одним яскравим прикладом з власної практики, який, на перший погляд, міг би претендувати на роль доволі рядового спору. Однак - лише на перший.
Суб'єкт господарювання (лізингова компанія) звернувся з позовом в загальний районний суд міста Києва з вимогою про стягнення лізингової плати та донарахованої через ріст курсу долара США лізингової комісії в той час, коли об'єкт лізингу вже був повернутий лізингодавцю, а договір лізингу був припинений за взаємною згодою сторін. Цей спір потрапив до загального суду, тому що відповідачем та поручителем за позовом були фізичні особи. Розгляд справи тривав чотири роки. Такий тривалий розгляд пов'язаний з декількома факторами, і першим з них є відмінність інстанційних повноважень і процедур (саме у зв'язку з суб'єктним складом) в ГПК та ЦПК.
Так, десь за рік розгляду справи місцевим судом було винесене заочне рішення, яке в подальшому було скасоване, а сам первісний позов залишений без розгляду за неявкою позивача. В задоволенні зустрічного позову було відмовлено. Апеляційна інстанція залишила без змін рішення по зустрічному позову, а первісний повернула для розгляду в місцевий суд, не зважаючи на певні протиріччя у судовій практиці з приводу належного повідомлення учасника цивільного судового процесу - позивача.
На другому колі справа в районному суді перебувала десь місяців з дев'ять. Доволі велику складність становило для місцевого суду, як при першому розгляді справи, так і при продовженні розгляду, подання позивачем за первісним позовом відносно великого об'єму ніби одних й тих самих поштових реєстрів, супровідних листів, чеків на відправку кореспонденції, що відрізнялись в копіях та оригіналах за своїм змістом, формою, типом заповнення; подання декілька разів копій одних й тих самих документів, що аналогічно різнились між собою; надання позивачем різноманітних суперечливих пояснень і довідок з цього приводу. Нарешті, коли місцевому суду урвався терпець (і не зважаючи на очевидні ознаки можливих посадових підробок та порушення Правил поштового зв'язку), в обох випадках судові рішення були прийняті на користь лізингової компанії повністю без окреслення проблемності поданих позивачем таких доказів, що були основоположними у стягненні більшої частини боргу.
Не слід приховувати, що велике занепокоєння викликало також комплексне застосування норм права у їх взаємозв'язку та конкуренції по обставинах даного спору.
Апеляційний суд по суті розглядав цю справу теж тривало: спочатку було нове рішення, яким було відхилено частину вимог у зв'язку із неналежністю доказів та внаслідок застосування практики ВСУ за переглядом (справа про необхідність погодження сторонами формули перерахунку розміру зобов'язань при прив'язці до курсу долару США); з другого звернення апеляційний суд також знайшов підстави для винесення додаткового рішення у справі; нарешті, внаслідок повторної апеляції було прийнято ще одне рішення апеляційного суду, яким відмовлено у задоволенні вимог до відповідача-поручителя.
Залишалося найскладніше у цій справі - застосування загальним судом рішення за переглядом судової палати у господарських справах ВСУ (справа про відсутність підстав для стягнення лізингової плати після повернення об'єкту лізингу) та вирішення конкуренції правових норм при розірванні сторонами договору лізингу - новація, залік або прощення.
І за таких обставин, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, розглядаючи справу колегією з п'яти суддів, прийняв феноменальне рішення - скасував у справі повністю як рішення місцевого суду, так і два рішення та додаткове рішення апеляційного суду і направив справу на новий розгляд. У своїй ухвалі ВССУ відзначив лише один істотний мотив по первісному позову - в прохальній частині позову була допущена математична помилка (десь гривень на 300 і лише в одній з декількох майнових вимог), що не перевірено судами нижчих інстанцій.
Внаслідок того, що загальний касаційний суд абсолютно не співставив необхідність скасування всіх судових рішень нижчих судів у повному обсязі через наявну арифметичну помилку лише в одній із матеріальних вимог позивача, та вже навіть не згадуючи про необхідність тлумачення вірної правової конструкції у наявних по справі правовідносинах сторін, як наслідок, були грубо порушені інтереси відповідачів по справі, котрі, нажаль, не змогли їх захистити при повторному розгляді спору місцевим судом через ліквідацію підприємства-позивача (лізингодавця) без визначення процесуального правонаступника.
І тепер, шановні колеги, уявіть, якщо без відповідної тривалої підготовки за спеціалізацією усі справи у лізингових правовідносинах передати загальним судам? Від цього потерпатимуть виключно учасники судового процесу (примітка: з практики скажу, що такого роду спір за складністю був би розглянутий в системі господарського судочинства протягом року).
Так, держава допустила фізичну особу у такі специфічні правовідносини як лізинг; та ще й контрагент виявився із аферистичним нахилом. Проте, це лише зайвий раз може вказувати на підтримання вірного куту нахилу до предметної підвідомчості (її симбіозу з суб'єктною шляхом допуску фізичних осіб до участі у господарському судочинстві при певних умовах). Проте, ніяк не на шлях руйнування ефективно діючих систем правосуддя - як докір суспільству, яке цього правосуддя вимагає.
Нарешті, саме специфіка правовідносин суб'єктів господарювання диктує відмінності процесуальних законів, що регулюють правосуддя у спорах між цими суб'єктами. І без належного доктринального дослідження і обґрунтування уніфікація процесуальних кодексів, введення інституту свідків в ГПК, розширення компетенції господарських судів на розгляд кримінальних справ в економічних правовідносинах виглядає лише як непосильний тягар, котрий може «породити» неефективний та неспроможний гібрид, що ускладнить доступ до правосуддя на довгі роки.
У висновку №803/2015 від 26.10.2015 року (CDL-AD(2015)027) Венеціанська комісія повторює свою наполегливу рекомендацію щодо скасування вищих спеціалізованих судів у процесі впровадження змін, залишаючи при цьому автономність адміністративних судів (п.11 Висновку).
На думку тут приходять слова славетного поета: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь».
Наприкінці зазначу, на мій погляд, з дуже великою обережністю слід обіцяти суспільству нову судову систему за аналогією з новою поліцією. Все ж таки, зовсім інший і рівень, і тривалість підготовки кадрів для цих двох системних утворень.
Пригадую, нещодавно сталось ДТП, в якому водій напідпитку, без прав, без документів на машину, зіткнувся з авто мого друга. Друг викликав мене допомогти юридичною порадою в такій ситуації. Зважаючи на обставини, десь до другої ночі ми на місці події приймали участь в оформленні ДТП (оскільки навіть не було відомо, хто є другим учасником). На схемі ДТП працівник поліції зобразив авто мого товариша майже посередині перехрестя, а не близько лінії виїзду на це перехрестя, як воно насправді було розташоване. На моє зауваження працівник поліції певний час пояснював свою правоту, аж допоки я не сказав, що суддя, розглядаючи таку схему, буде мати сумніви в тому, чи не здійснював даний учасник ДТП проїзд перехрестя в порушення вимог ПДР, коли, насправді, його авто після пригоди перебувало фактично перед лінією перехрестя. Мій товариш відповів мені, що віднесеться до цього з розумінням, адже поліція зовсім нова і навчається. На його міркування я сказав приблизно так: «А ти переконаний, що нова поліція повинна навчатись на тобі?»
Для людини головне, аби справа щодо її прав, обов'язків або інтересів була вирішена судом в розумний строк та справедливо. Остаточним рішення суду стає, якщо його не оскаржено, або якщо воно пройшло касаційний перегляд.
Тож, будемо мати надію, що внесені в парламент зміни до Конституції України в частині правосуддя нарешті зможуть повною мірою донести Правосуддя до суспільства, а не стануть новим інструментом виправдання бездієвості та ускладненням судових процедур.
Володимир Мольченко,
адвокат
