Перше півріччя складного 2014 року принесло відносно невелику кількість корпоративних спорів, які вирішувалися у судовому порядку в Україні. На нашу думку, це аж ніяк не є свідченням вдалого та чіткого механізму правового регулювання, а навпаки, застою у корпоративній сфері. Не секрет, що надмірна ригідність правових інструментів для корпоративних відносин у поєднанні з неавторитетністю судової системи є головною причиною того, що величезна кількість проектів інвестування в капітал українських компаній реалізуються не на пряму. Подалі від берегів України для цього використовуються іноземні компанії, і саме на рівні іноземних компаній власники регулюють свої корпоративні взаємовідносини.
Однак, навіть не зважаючи на цю не дуже оптимістичну картину, хочеться думати, що так буде не завжди. І в жодному разі ми не повинні взагалі не зважати на розвиток практики правозастосування у сфері корпоративних відносин, не важливо наскільки обмежене поле для маневрів. У цій статті ми намагаємося звернути увагу на деякі висновки судів, які ми вважаємо цікавими з точки зору еволюції правозастосування або фіксації атавістичних явищ, які всупереч логіці до сих пір зустрічаються в практиці. Просимо не розглядати цей текст як спробу виявити закономірності або підходи, що домінують, у судової практиці. Для цього потрібно щонайменше проаналізувати значний масив даних. Наша ж мета - навести деякі приклади.
Спочатку зазначимо, що орієнтиром у практиці господарських судів під час вирішення корпоративних спорів досі залишаються постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року № 13 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» та рекомендацій Президії Вищого господарського суду України від 28 грудня 2007 року № 04-5/14 «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин». Посилання на ці документи найчастіше зустрічаються нам у мотивувальних частинах судових рішень. Одним з таких судових рішень є постанова Київського апеляційного господарського суду від 22 січня 2014 року у справі № 910/16948/13.
Суд не погодився з доводами сторони про те, що рішення прийняті на загальних зборах учасників товариства є дійсними, оскільки приймалися 90 відсотками голосів (учасник з 10% голосів не був належним чином повідомлений про загальні збори). У цій справі розглядається питання оцінки впливу процедурних порушень під час скликання і проведення загальних зборів на дійсність рішень таких зборів. Нагадаємо, що пункт 2.16 рекомендацій Президії Вищого господарського суду України (ВГСУ) від 28 грудня 2007 року № 04-5/14 передбачає, що у таких випадках «необхідно давати оцінку всіх обставин справи в їх сукупності та з'ясовувати, чи порушує оспорюване рішення права та охоронювані законом інтереси позивача». При цьому, позивачеві не може бути відмовлено в задоволенні відповідних вимог «тільки з мотивів недостатності його голосів для зміни результатів голосування з прийнятих загальними зборами» рішень, оскільки «вплив акціонера» на прийняття загальними зборами рішень не вичерпується лише голосуванням. Тобто суд, вирішуючи спір, повинен зважати на один більш-менш об'єктивний критерій - кількість голосів - та на широке коло інших цілком суб'єктивних критеріїв, які, вочевидь, групуються довкола інших видів «впливу» учасника (акціонера) на прийняття рішень загальними зборами.
Все ж таки для вищого спеціалізованого суду було б корисніше більш детально розкрити критерій «іншого впливу», а не тільки поверхнево його торкнутися. Інакше для судів нижчої інстанції ці рекомендації не будуть у повній мірі дороговказом. Суд може вирішити, що, наприклад, міноритарний учасник з часткою 0,1% відсоток, маючи великий досвід у застосуванні гіпнозу, може здійснювати значний вплив на іншого учасника з часткою 99,9% під час прийняття рішень на загальних зборах. Тому не повідомлення цього міноритарного учасника про загальні збори в будь-якому разі свідчить про недійсність рішень таких зборів. Висновок абсурдний, але формально не йде врозріз із вказаними рекомендаціями ВГСУ.
У зазначеній вище справі суд під «іншим впливом» розуміє можливість учасника (акціонера) брати участь в «обговоренні питань які вирішувались на зборах, що могло б суттєво вплинути на позицію іншого учасника». В цьому висновку цікавим є посилання на вірогідність («могло») та на істотність впливу («суттєво»). Жодної аргументації на підтримку високого ступеню вірогідності або на підтримку істотності можливого впливу не наводиться. Наприклад, якщо заплановане рішення мажоритарного учасника (90%) ґрунтується на економічному розрахунку, а у міноритарного учасника (10%) немає економічних контраргументів, то очевидним є те, що під час «обговорення» міноритарний учасник не може істотно вплинути на остаточне рішення. Поверхневість висновків судів у їх рішеннях, нажаль, залишається вагомим дефектом (особливо якщо порівнювати з чіткими текстами судових рішень, наприклад, англійських судів). Не може бути досягнуто значного прогресу у практиці правозастосування, в уніфікації підходів, коли логічна послідовність аргументів або не існує взагалі, або залишається тільки в голові судді та не відображається у письмовому вигляді.
Інша справа привертає до себе увагу завжди дуже конфліктною темою виключення зі складу учасників товариства з обмеженою відповідальністю та застосуванням різних способів повідомлень учасників товариства про загальні збори. У справі позивачка стверджувала, що рішення, прийняті на п'ятьох загальних зборах товариства, в якому вона була учасником, (в тому числі рішення про виключення її зі складу учасників) повинні бути визнані недійсними через неналежне повідомлення її (учасницю, яка має частку приблизно 24%) про ці збори.
Цікавим є те, що чотири з вказаних загальних зборів (включаючи збори, на яких було прийнято рішення про виключення зі складу учасників) проводилися більш ніж за три роки до дати подання позову. Рішення про виключення зі складу учасників обґрунтовувалось тим, що позивачка ігнорувала участь у загальних зборах, не бажала виконувати їх рішення, чим свідомо перешкоджала досягненню цілей товариства.
Проблема полягала у тому, що повідомлення про загальні збори позивачки проводилося шляхом особистого вручення їй листів директором товариства. Цей спосіб був передбачений статутом товариства. Оригінали листів не збереглися, були тільки їх копії і найголовніший доказ - нотаріальна заява директора (такий собі афідевіт) про те, що він вручав належні повідомлення позивачці. Суд першої інстанції став на сторони відповідачів, вважаючи доведеним факт повідомлення про загальні збори. Апеляційним судом навпаки була підтримана позиція позивачки (постанова Київського апеляційного господарського суду від 22 січня 2014 року у справі № 910/6055/13).
ВГСУ підтвердив правильність рішення суду першої інстанції. Таким чином, у ситуації, коли суд першої інстанції приймає як доказ обставини заяву колишньої посадової особи товариства (яка за суттю більш схожа на письмові показання свідка ніж на письмовий доказ, як вказав суд), але не пояснює, чому він відкидає спростування цієї обставини з боку позивачки, немає процесуальних порушень.
Класична проблема «слово одного проти слова іншого» вирішується незрозумілим чином, якщо дивитися на тексти судових рішень. Ми стикаємося вже вдруге у справах, що дійшли до касаційної інстанції, із ситуацією, коли наявність повідомлення учасників про загальні збори підтверджується тільки словами фізичних осіб.
|
Дмитро Сіманов |
В іншій справі ВГСУ вказав: «судами встановлено, що голова товариства ... повідомила в усній формі по телефону всіх учасників товариства про проведення ... чергових загальних зборів, що підтверджується письмовими поясненнями голови товариства» (постанова ВГСУ від 12 грудня 2012 року у справі № К17/008-12). Ми розуміємо, що ВГСУ, зважаючи на процесуальні обмеження, не бере участі в оцінці доказів, але ж просто спостерігати за такою діяльністю судів нижчих інстанцій неправильно.
У постанові ВГСУ у цій справі, крім іншого, міститься, на нашу думку, дуже важлива фраза, яка стосується основ процесу. Суд вказав, що «із встановлених судами обставин вбачається, що позивач не довів неповідомлення його про проведення оспорюваних загальних зборів». Це помилковий погляд. Жодна сторона не повинна доводити відсутність обставин! Сторони доводять тільки наявні обставини, на які вони посилаються. Це зрозуміло було ще у Стародавньому Римі: «Ei incumbit probatio, qui dicit, non qui negat» (тягар доказів лягає на того, хто стверджує, а не на того, хто заперечує). Інакше може дійти до ситуації з відомим чайником Рассела. До того ж Господарський процесуальний кодекс України хоча і передбачає, що «суд ... встановлює наявність чи відсутність обставин» (частина перша статті 32), однак накладає на кожну сторону обов'язок доведення тільки наявності «обставин, на які вона посилається» (частина перша статті 33). Саме тлумачення слова: «обставина - явище, подія, факт і т. ін», зважаючи, що «факт» - це «дійсна, не вигадана подія, дійсне явище; те, що сталося, відбулося насправді», підтверджує, що на сторону покладено обов'язок доведення тільки реальних, тих, що відбулись, явищ, подій тощо. Якщо хтось не згодний з таким висновком, можемо запропонувати уявний експеримент: спробувати сформувати коло доказів, якими б можна довести, що позивачку у справі було не повідомлено.
Крім того, касаційна інстанція у справі, що розглядається, зупинилася на неправильній, з її точки зору, позиції апеляційного суду. Ця позиція апеляційного суду полягала у тому, що право учасника на звернення до суду із позовом про визнання недійсними рішень загальних зборів з підстав порушення його права на участь в управлінні справами товариства відноситься до особистих немайнових прав, на які не поширюється позовна давність. ВГСУ чітко вказав, що «право участі у товаристві», яке є особистим немайновим правом (стаття 100 Цивільного кодексу України), не є поняттям, тотожним поняттю «право участі в управлінні справами товариства», яке має для учасника товариства економічний зміст (частина друга статті 269 Цивільного кодексу України).
Наостанок наведемо позицію судів з двох питань, які мають практичне значення. У одній зі справ суди фактично підтвердили, що рішення загальних зборів про зміну складу учасників набуває чинності незалежно від здійснення відповідних реєстраційних дій (рішення господарського суду Дніпропетровської області від 22 листопада 2013 року та постанова Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 27 січня 2014 року у справі № 904/3277/13).
В іншій справі розглядалася правомірність положень статуту товариства, згідно з якими рішення загальних зборів з питань виключення зі складу учасників повинні прийматися 100% голосів учасників, а загальні збори вважаються правомочними, якщо в них беруть участь 100% учасників. ВГСУ висловив думку, що такими статутними положеннями порушуються імперативні норми статей 41, 59 та 60 Закону України «Про господарські товариства» (постанова ВГСУ від 12 лютого 2014 року у справі № 922/3812/13).
В останньому випадку, нажаль, доводиться констатувати, що учасники товариства занадто обмежені законодавством у своїх можливостях інакше врегулювати питання управління товариством. І це є головною рисою механізму регулювання корпоративних відносин в Україні в цілому.
Дмитро Сіманов, радник ЮФ Cai&Lenard
