На засіданні Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України 15 квітня 2015 року було розглянуто справу № 6-55цс15 про визнання недійсним договори оренди земельної ділянки, визнанні договору оренди земельної ділянки відновленим і зобов'язанні зробити дії з укладення додаткового договору.
ВСУ сформулював правову позицію відносно способу захисту порушеного права орендаря на відновлення договору оренди. Роз'яснено, що згідно з пунктом 2 частини 2 ст. 16 ГК одним із способів захисту громадянських прав і інтересів є визнання угоди недійсної. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, встановленим договором або законом (частина 2 ст. 16 ГК).
Звертаючись до суду з позовом про захист свого порушеного права на укладення договору оренди земельної ділянки на новий термін, позивач посилався на невизнання орендодавцем його права, передбаченого ст. 33 Закону "Про оренду землі", внаслідок чого останнім був укладений договір оренди цієї самої земельної ділянки з іншим орендарем.
По сенсу ст. 33 Закони "Про оренду землі" після закінчення терміну, на який був укладений договір оренди землі, орендар, що належним чином виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий термін. Реалізація вказаного переважного права на відновлення договору оренди можлива тільки за умови дотримання встановлених цією нормою певної процедури і термінів.
Виходячи із загальних принципів цивільного законодавства і судочинства, права людини на захист в суді порушених або невизнаних прав, рівність процесуальних прав і обов'язків сторін (ст.ст. 3, 12-15, 20 ГК, ст.ст. 3-5, 11, 15, 31 ГПК) ВСУ зробив висновок про те, що у разі невизнання орендодавцем права орендаря, передбаченого ст. 33 Закони "Про оренду землі", на укладення договору оренди земельної ділянки на новий термін, таке право підлягає захисту судом за позовом орендаря шляхом визнання недійсним договори оренди цієї ж земельної ділянки, ув'язненої орендодавцем з іншим орендаремна підставі пункту 2 частини 2 ст. 16 ГК.
Таким чином, визнаний незаконним висновок ВССУ про те, що згідно частини 1 ст. 3, ст.ст. 4, 16 ГПК і ст.ст. 203, 215 ГК порушення вказаного переважного права орендаря не є певним законом основою для визнання недійсним договору оренди, стороною якого він не є, а отже, такий спосіб захисту є неналежним, і відновлення порушеного права позивача можливе шляхом перекладу на нього відповідних прав і обов'язків за договором оренди, ув'язненим між відповідач.
Усі рішення судів Ви можете легко знайти в Системі аналізу судових рішень VERDICTUMствореною для аналітичної роботи з багатомільйонним масивом судових рішень. Якщо Ви ще не користуєтеся системою, замовте тестовий доступ чи придбайте VERDICTUM.
