Вищий спеціалізований суд України по розгляду цивільних і карних справ в листі від 1 лютого 2015 року розповів про практику застосування судами першої і апеляційної інстанцій процесуального законодавства відносно обрання, продовження запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою.
За результатами аналізу судової практики встановлено, що порушення розумних термінів в карному виробництві з причин неналежного здійснення судом своїх повноважень торкається, передусім, випадків призначення підготовчих судових засідань з порушенням термінів, визначених КПКі надмірній тривалості перерв між судовими засіданнями в таких виробництвах. Також встановлені випадки, коли судом першої інстанції у виробництві неодноразово допускалися істотні порушення вимог КПК, що призводило до відміни судами вищих інстанцій судового рішення з призначенням нового розгляду. При цьому до обвинувачених застосовувався запобіжний захід у вигляді утримання під вартою впродовж тривалого часу.
Для дотримання розумних термінів розгляди карних виробництв, в яких відносно обвинуваченого застосований запобіжний захід у вигляді утримання під вартою, суд зобов'язаний реагувати у порядку, певному ст.ст. 139, 140 КПК на випадки невиконання процесуальних обов'язків учасниками карного виробництва. Так, суду в кожному випадку необхідно встановлювати дотримання порядку виклику учасника карного виробництва шляхом перевірки наявності підтвердження отримання ним повістки про виклик або ознайомлення з її змістом іншим шляхом. За наявності такого підтвердження суду необхідно з'ясовувати питання про наявність відомостей, які б давали можливість встановити причини нез'явлення, оскільки при нез'явленні без поважних причин або неповідомленні про причини свого неприбуття, суд зобов'язаний накласти на учасника карного судочинства грошове стягнення.
Незначне використання судами в ході судочинства процесуального механізму дистанційного судочинства обумовлено відсутністю повноважень у суду прийняти рішення про здійснення такого виробництва, в якому за межами будівлі суду (у СІЗО) знаходиться обвинувачений, якщо він проти цього заперечує. В той же час, враховуючи те, що рішення про здійснення дистанційного судочинства може бути прийняте судом за власною ініціативою (ч. 2 ст. 336 КПК), суду у кожному конкретному випадку, за наявності обставин, передбачених ч. 1 ст. 336 КПК, необхідно з'ясовувати думку обвинуваченого про можливість здійснення дистанційного судочинства.
За результатами аналізу також встановлено, що в багатоепізодних справах (виробництвах) найчастіше відбувається "нашарування" різних причин відкладення судових засідань, що призводить до порушення розумних термінів розгляду. У таких виробництвах суд зобов'язаний невідкладно реагувати на неналежне виконання процесуальних обов'язків учасниками судочинства. Слід визнати обгрунтованою практикові тих суддівякі визначаючи дату чергового судового засідання з'ясовують думку сторін карного виробництва і не призначають судові засідання в дні, в які явка сторін карного виробництва свідомо буде неможливою або ускладненою.
Судам при застосуванні положень ч. 3 ст. 315 КПК необхідно враховувати практикові ЕСПЧ, згідно якої одночасно з визначеннями законних випадків змісту особи під вартою і процесуальних гарантій обрання і продовження застосування таких заходів однозначно визнається неправильним "автоматичне" продовження застосування запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою. Тому за відсутності відповідних клопотань сторін суд під час підготовчого судового засідання уповноважений поставити перед сторонами виробництва питання про запобіжний (для якого КПК передбачений обмежений термін дії) захід, оскільки суд на цій стадії процесу відповідає за дотримання розумних термінів розгляду.
Ч. 1 ст. 197 КПК визначено, що термін дії постанови слідчого судді, судна про утримання під вартою або продовження терміну утримання під вартою не може перевищувати 60 днів. Судам при визначенні терміну закінчення дії визначення про продовження застосування запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою слід враховувати, що у разі продовження утримання під вартою попереднє визначення втрачає свою силу. Такий підхід відповідає загальному принципу законності карного виробництва і виключає випадки визначення у визначенні терміну утримання під вартою понад 60 днів.
У разі представлення прокурором клопотання про продовження терміну утримання під вартою відносно декількох обвинувачених суд повинен враховувати, що відповідне клопотання подається прокурором окремо по кожному з них (на підставі ч. 4 ст. 184 КПК). У випадках розгляду судами таких клопотань по усіх обвинувачених разом порушуються вимоги дотримання законності в частині обмеження права на свободу в карному виробництві і не враховуються обов'язкові вимоги ст. 178 КПК. Суд зобов'язаний враховувати обставини індивідуального характеруперелік яких передбачений ст. 178 КПК для оцінки ризиків, які можуть служити разом з підставами, визначеними ст. 177 КПК, загальною основою для продовження терміну утримання під вартою. При таких обставинах суд зобов'язаний розглядати питання про продовження застосування запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою окремо по кожному з обвинувачених.
Положення ст. 331 КПК тільки вказують на обов'язок суду ініціювати розгляд питання про доцільність подальшого утримання під вартою звинувачуваного за відсутності клопотання прокурора. Розгляд цього питання повинен відбуватися по нормах глави 18 КПК з обгрунтуванням наявності ризиків в карному виробництві і необхідності подальшого застосування запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою. Відсутність мотивувальної частини відповідного судового рішення є порушенням як загальних принципів карного виробництва, так і ст. 5 Конвенції.
Не дотримуються вимоги КПК у випадках, коли судді обгрунтовують застосування утримання під вартою обвинуваченого тим, що ще не допитані усі свідки, але не застосовують визначених в КПК механізмів для забезпечення прибуття такого свідка (свідків) в судове засідання. Суди в таких випадках, як правило, застосовували примусовий привід кілька разів, і при цьому не накладали грошового стягнення на свідків за невиконання ними своїх процесуальних обов'язків. Така практика не відповідає вимогам ст. 6 Конвенцій, практику ЕСПЧ і свідчить про невиконання судом покладених на нього ст. 28 КПК обов'язків. Тому, наслідуючи розумні терміни судочинства, коли обвинувачені містяться під вартою, суд зобов'язаний обов'язково керуватися положеннями глав 11, 12 КПК по застосуванню примусового приводу свідків і накладення на них грошового стягнення.
Періодичний судовий контроль (в порядку ст. 331 КПК) забезпечує дотримання прав обвинуваченого по ст. 5 Конвенцій (у частині реалізації права на забезпечення періодичного контролю за законністю застосування запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою) в судочинстві. Виходячи з приведеного, рішення про обрання, продовження, зміну або відміну запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою в судочинстві не підлягають оскарженню в апеляційному порядку.
Встановлення в КПК порядку забезпечення контролю за доцільністю і обгрунтованістю застосування запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою в ході судочинства обумовлено необхідністю надання суду процесуальних механізмів для оперативного вирішення виробництва і заборони довільного обмеження права людини на свободу шляхом застосування запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою без визначення терміну його застосування. При прийнятті звинувачувального вироку суд має право застосувати запобіжний захід у вигляді утримання під вартою відносно обвинуваченого до вступу цим вироку в законну силу. Суд застосовує запобіжний захід у вигляді утримання під вартою у такому разі в цілях забезпечення виконання остаточного судового рішення.
При цьому, якщо питання про доцільність і обгрунтованість змісту засудженого під вартою виникає на стадії апеляційного оскарження і апеляційного виробництва, суд апеляційної інстанції може переглянути доцільність подальшого застосування запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою.
Якщо за результатами апеляційного виробництва суд апеляційної інстанції відміняє вирокпризначаючи розгляд справи, він повинен вирішити питання про подальше застосування запобіжного заходу для напряму матеріалів до суду першої інстанції. У судочинстві в суді першої інстанції застосовується періодичний судовий контроль за доцільністю застосування цього заходу припинення і встановлюється конкретний термін її застосування.
