Верховний Суд України в листі від 1 квітня 2014 року проаналізував практику застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу про способи захисту законних прав і інтересів.
Суд дійшов висновку, що вимоги ст. 16 ГК і ст. 4 ГПК відносно можливості захисту прав і інтересів тільки способами, передбаченими законом або договором, призводять до відмови в захисті цих прав і інтересів в правовідносинах, для яких законом або договором не встановлений спосіб захисту. Положення цих статей не узгоджуються із ст. ст. 55, 124 Конституціїнорми яких поширюються на усі без виключення правовідносини, що виникають в державі, загальними принципами ст. 3 ГК про право звернення до суду за захистом і не відповідає Конвенції про захист прав людини і основних свободвиконання вимог якої є обов'язковим для України. Згідно ст. 6 Конвенцій людина має невід'ємне право на доступ до правосуддя, а ст. 13 декларує право ефективний спосіб захисту, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яке відповідає змісту порушеного права і характеру правопорушення. Пряма або непряма заборона законом на захист певного цивільного права або інтересу не може бути виправданим.
Тому ВСУ вважає, що не можна погодитися з практикою судів, які відмовляють в позові у зв'язку з тим, що позивач, звертаючись до суду, вибрав спосіб захисту, не встановлений законом або договором для захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права або інтересу. У таких випадках слід виходити із загальних принципів захисту прав, свобод і інтересів, визначених Конституцією і Конвенцією про захист прав людини і основних свобод.
Саме такий концептуальний підхід до застосування судами положень ст. 16 ГК знайшов своє втілення в постанові Верховного Суду України від 21 травня 2012 року у справі № 6-20цс11. Оскільки ця постанова була прийнята за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення за мотивами неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих же норм матеріального права в подібних правовідносинах, воно відповідно до процесуального законодавства є обов'язковим для усіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить вказану норму права, і для усіх судів України, а також зумовлює обов'язок останніх привести свою судовий практику у відповідність з рішення ВСУ.
