Після бійки кулаками не махають. «Суд знає закон» - так зазначено в численних рішеннях ЄСПЛ. І якщо суд вирішив так, а не інакше, значить так воно і має бути. Але проблема в іншому. На сьогодні в рішеннях національних судів, практично в кожному, використовуються численні рішення ЄСПЛ. На відміну від норми Закону, рішення прив’язані до певних подій, чітко визначених обставин, тому використовувати їх потрібно дуже обережно, ретельно звіряючи обставини справ, щоб не допустити прикрої помилки.
Так сталося, що в одному із засідань суд послався на рішення ЄСПЛ «Берлізев проти України». Справа в тому, що в апеляції на ухвалу про відмову в скасуванні повідомлення про підозру захист посилався на відсутність достатніх доказів, вказуючи на їх очевидну недопустимість, та на можливу провокацію злочину, що підтверджувалась численними порушеннями з боку сторони обвинувачення, спотворенням інформації, та тим, що докази містять ознаки провокативної, штучно створеної версії подій, яких насправді не було.
Суддя зазначив, що на його погляд захист протирічить сам собі, коли одночасно стверджує, що докази є очевидно недопустимими, та відбувалась провокація злочину. В обґрунтування своєї думки суддя навів рішення ЄСПЛ «Берлізев проти України». Ми звикли до того, що нашим опонентом є суд, а не сторона обвинувачення. J
Зрозуміло, що в судовому процесі захист не має повноцінної можливості для дискусії з судом. Тому хочу продовжити діалог із судом цим дописом.
Я не погоджуюсь із думкою судді. Давайте детально розберемо згадану справу ЄСПЛ, так як, на мій погляд, вона говорить дещо про інше.
ГОЛОВНІ ВІДМІННОСТІ ТА ОСОБЛІВОСТІ:
1)
Рішення ЄСПЛ: «29. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту у зв’язку з цією скаргою, оскільки не порушував це питання (про НСРД без рішення суду) у судах першої або апеляційної інстанцій. Питання було належним чином порушено лише у касаційному суді, який мав обмежені повноваження щодо розгляду справи.»
Наша справа: Захист вказує про очевидну недопустимість доказів на досудовому слідстві (ст.87 КПК України).
Тим не менш, ЄСПЛ підтримав позицію Заявника в своїй справі, вказавши наступне:
34. «Отже, Суд вважає, що заявник обґрунтовано висунув цю скаргу у касаційному суді в межах кримінального провадження щодо нього…»
42. «Отже, було порушено статтю 8 Конвенції».
2)
Рішення ЄСПЛ: «45. Стосовно твердження заявника про підбурювання до одержання хабара Суд не переконаний, що відповідна ситуація підпадає під категорію «справ про провокацію злочину»... Хоча заявник сформулював свою скаргу, використавши термін «підбурювання», як вбачається, по суті, він скаржився, що його «підставили». Насправді, заявник ніколи фактично не визнавав вимагання або одержання хабара. Навпаки, як на національному рівні, так і у Суді, він послідовно стверджував, що Г. підкинув гроші до його кабінету, щоб заявника визнали винним у вчиненні злочину.
46. З точки зору фактів Суд вважає непослідовним заперечення заявником вчинення злочину та одночасне висунення ним скарги, що його спровокували його вчинити. Захист від провокації обов’язково передбачає, що обвинувачений визнає вчинення інкримінованих йому дій, але стверджує, що вони були наслідком незаконного підбурювання з боку працівників міліції. Однак, як вбачається з доводів заявника, він повністю заперечував свою причетність до злочину, що, на думку Суду, перешкодило йому висунути обґрунтовану скаргу на «таємного агента»».
Наша справа: Захист не висловлював тезу, що підзахисний ЗАПЕРЕЧУЄ ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ ТА СТВЕРЖУЄ ПРО ПРОВОКАЦІЮ ЗЛОЧІНУ. Захист стверджував про МОЖЛИВУ ПРОВОКАЦІЮ ЗЛОЧИНУ, СПОТВОРЕННЯ ІНФОРМАЦІЇ, ТА НА ТЕ, ЩО ДОКАЗИ МІСТЯТЬ ОЗНАКИ ПРОВОКАТИВНОЇ, ШТУЧНО СТВОРЕННОЇ ВЕРСІЇ ПОДІЙ, ЯКИХ НАСПРАВДІ НЕ БУЛО, ТА НА ОЧЕВИДНУ НЕДОПУСТИМІСТЬ ДОКАЗІВ. А це дещо інше. Зрозуміло, що не можна одночасно заперечувати вчинення злочину та стверджувати про його провокацію, тобто визнавати факт події. Для цього не потрібно навіть рішення ЄСПЛ. J Про що йде мова у нас. Наприклад, сторона обвинувачення отримала кошти для свого таємного агента раніше, ніж підозрюваний нібито висловив прохання їх отримати. Це, зрозуміло, ознака провокації злочину. Сторона обвинувачення довільно на свій розсуд трактує висловлювання підозрюваного. Це ознаки штучно створеної версії подій. Обшук, на погляд захисту, без законних підстав проведено без ухвали слідчого судді. Це, в свою чергу, очевидно недопустимий доказ.
Резюме: Є суттєва різниця між тим, щоб одночасно заперечувати злочин та скаржитись на провокацію, - це дійсно неможливо та з цим саме погодився ЄСПЛ, і просити визнати докази очевидно недопустимими та стверджувати про можливу провокацію та штучно створену версію подій – про цей випадок в даному рішенні ЄСПЛ ні слова, та, на мій погляд, тут немає ні якої суперечності.
