Чужі знання — лише початок.
Мало означає у житті той,
Хто багатий лише чужим досвідом
Життя — бісова штука. Я якось поступово звик до такого стану речей. У людей багато подій у житті відбуваються самі собою, з точністю автомата з продажу газованої води. Був такий у СРСР. Кинеш туди 3 копійки — і отримуй склянку солодкої шипучки. Я ж, каюся, як в анекдоті про літак: або свисток не покладуть, або глуха акула трапиться. Частково щоб зламати хребет своїм невдачам, вступив у 1988 р. до Київського Вищого військового авіаційного інженерного училища (КВВАІУ) на спеціальність інженер-математик (так називали перших програмістів у СРСР), де з першого курсу спостерігав величезний недобуд за адресою вул. Солом'янська, 2а. Юристи, звичайно ж, відразу зрозуміють, що йдеться про сьогоднішню адресу Київського апеляційного суду. А тоді майор Ковальов (перший курсовий офіцер) розповів нам, жовторотим курсантам, про сакральне значення цієї незавершеної будівлі: «Вона стояла недобудовою при мені, не буде добудована і при вас. І ваші діти, майбутні курсанти, також споглядатимуть цей багатоповерховий недобуд. У цьому ми бачимо стійкість і постійність нашої радянської батьківщини». Щось нагадало: «Ленін жив, Ленін живий, Ленін житиме».
Крокуючи до Київського апеляційного суду, я думав про мінливість долі. 5 років навчання мені доводилося дивитись на цю будівлю з території училища, а тепер я дивлюся на КВВАІУ з будівлі суду. «Пам'ятаєте Фіму, що жив навпроти в'язниці? Тепер він живе навпроти свого будинку», — згадав я старий анекдот і пішов до ліфтів.
До речі, справу, в якій я виступав захисником, розслідувала військова прокуратура. Уявіть собі моє здивування, коли я дізнався адресу цього закладу: вулиця Авіаконструктора Антонова, 2а! Тобто військова прокуратура зайняла один з колишніх корпусів КВВАІУ! Саме час поговорити про випадковості та ймовірності. Через десятки років минуле підкралося і лагідно обійняло за плечі: мовляв, привіт, я тут. Тільки КВВАІУ не дожило до цих часів. Блискучі реформатори закрили училище, щоб порізати його територію в центрі Києва під забудову. А тепер ці люди сумують з екранів телевізорів: «А що ж наша армія? А де ж наша армія?» Ех! Та й я через непотрібність у військово-інженерній галузі вивчився на юриста у Міжнародному науково-технічному університеті ім. академіка Юрія Бугая (МНТУ).
Весь у роздумах про теорію ймовірностей, я піднімався ліфтами суду. Ось, думаю, професор Кондратьєв, єдиний цивільний викладач у військовій альма-матер (крім викладачів англійської мови), який читав нам вищу математику, здивувався б. Як кажуть, у Ленінграді в роки Великої Вітчизняної Війни був лише один слон, але саме в нього влучила бомба.
Виходжу з ліфта. Під кабінетом ходить прокурор. Прізвища не пам'ятаю, щупленький такий, як курсант-первісток. Навпроти стоїть «група підтримки» клієнта — народний депутат та інші збуджено-зацікавлені особи. «Зараз проллється чиясь кров», — тихенько подумав я й завмер у приємній млості. Як-не-як, перше засідання! «Люди добрі, це мій дебют на базарі!» (з фільму «Вокзал для двох»).
Забігаючи наперед, скажу, що в цій справі було два захисники — досвідчений і знаменитий колишній прокурорський працівник, який знав юриспруденцію, як 5 своїх пальців, і я. Досвідчений був зайнятий, і після короткого інструктажу я, сповнений почуттям важливості, був відправлений сам. Районний суд Києва, де справа слухалася під час досудового слідства, вичерпав запас суддів і не міг сформувати колегію для судового слідства. Апеляційний же мав визначити новий районний суд.
Народний депутат з групи підтримки побачив журналістів, які входили до коридору, і зробив рішучий крок уперед, опинившись прямо перед прокурором. На обличчі обранця читалася невгамовна рішучість, помножена на театральну одухотвореність. Він міркував, як розпочати промову. «Люб’язний, — мовив обранець ласкаво, як удав, заглядаючи у вічі. — Сьогодні випустять нашого шановного, чесного, коханого Петра Петровича?» Загули камери, спалахнули софіти. Навіть мухи не дзижчали, передчуваючи гірку розв'язку. «Ні», — сказав засмучений прокурор. Обранець, тикаючи пальцем у правоохоронні груди, як б'ється в броню танка кумулятивний снаряд, продовжив імпровізований допит. З єзуїтською чуттєвістю, повернувшись трохи боком, щоб не стояти спиною до журналістів, він рубанув з плеча: «А звідки вам знати, як закінчиться судове засідання? А! Прокуратура та суд загрузли у непроцесуальному спілкуванні! Корупція, франко-вагони, європейські цінності, нульова толерантність…» Вчені слова сипалися, як з рогу достатку. Особливо прокурор був вражений словами «зелений колобок». Він був зелений, це правда, але м'який та рум'яний колобок серед прокурорської рідні явно присутній не був. Обранець вимагав суд Лінча, дибу та ганебний стовп.Потім стомлено осів і махнув рукою в мій бік.
