МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА БЕЗОПЛАТНУ ПРИВАТИЗАЦІЮ ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК ПО УКРАЇНСЬКІ (Ч.2/3)
Отже, в будь-якому разі органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність, зобов’язані на запит громадянина надавати інформацію про вільні земельні ділянки, а тому не отримавши відповіді на свій запит, належним та ефективним способом захисту своїх прав на даному етапі, буде звернення до суду з позовом про зобов’язання суб’єкта владних повноважень надати інформацію щодо наявних вільних земельних ділянок, за допомогою яких громадянин може реалізувати своє право на безоплатну приватизацію в межах норм, встановлених у статті 121 Земельного кодексу України.
Наступним етапом процедури безоплатної приватизації, на якому в зацікавленої особи також можуть виникати труднощі, - це отримання від органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
На даному етапі суб’єкти владних повноважень можуть відмовляти в наданні дозволу з різних підстав, наприклад через те, що відповідна земельна ділянка вже обтяжена правом третьої особи на постійне користування. Однак тут слід враховувати, що згідно правової позиції Верховного Суду, Земельний кодекс України визначає вичерпний перелік підстав для відмови в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, це зокрема: невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 Земельного кодексу України.
Відтак, відмова в наданні дозволу з підстав, що не передбачені статтею 118 Земельного кодексу України, в розумінні Верховного Суду, є незаконною, а тому належним та ефективним способом захисту своїх прав на даному етапі, буде оскарження такого рішення в судовому порядку із одночасним заявленням вимоги про зобов’язання суб’єкта владних повноважень надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
При цьому, такий спосіб захисту порушених прав, як зобов’язання суб’єкта владних повноважень надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, не буде розцінюватись судом як втручання у дискреційні повноваження суб’єкта владних повноважень, оскільки умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, конкретно визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен прийняти відповідне рішення про надання дозволу. Тобто, ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу – надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою або відмовити в наданні такого дозволу, якщо для цього є законні підстави. За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями, а тому зазначені повноваження не є дискреційними, і відповідно покладення судом на суб’єкта владних повноважень обов’язку надати відповідний дозвіл не буде втручанням у його дискреційні повноваження.
Завершальним етапом визначеної Земельним кодексом України процедури безоплатної приватизації земельних ділянок є затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передача її у власність, яка як показує практика, також відбувається не без ускладнень. Доволі часто так буває, що відповідний орган або безпідставно відмовляє в затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, або взагалі ухиляється від розгляду цього питання.
Якщо проаналізувати правові позиції Верховного Суду з цього питання, можна дійти висновку, що підставою для відмови в затвердженні проекту землеустрою може бути лише те, що проект землеустрою не було погоджено в порядку, встановленому статтею 186-1 Земельного кодексу України, а також через відсутність обов`язкової державної експертизи у визначених законом випадках та відомостей щодо державної реєстрації сформованої земельної ділянки у Державному земельному кадастрі.
