Вчинення особою будь-якого корупційного злочину тягне за собою низку негативних кримінально-правових наслідків:
Так, особи, що вчинили корупційний злочин, не можуть бути звільненими від кримінальної відповідальності на підставі: ст. 45 КК – у зв’язку з дійовим каяттям; ст. 46 КК – у зв’язку з примиренням винного з потерпілим; ст. 47 КК – у зв’язку з передачею особи на поруки; ст. 48 КК – у зв’язку зі зміною обстановки.
Правила призначення покарання за корупційні злочини також мають певні особливості.
Особі, винній у корупційному злочині, не може бути призначене у відповідності до ст. 69 КК більш м’яке покарання, ніж передбачено законом.
Така особа не може бути за вироком суду звільнена від покарання та його відбування на підставі ч. 4 ст. 74 КК.
За вчинення корупційного злочину особі не може бути призначено покарання зі звільненням від його відбування з випробуванням, про це міститься пряма заборона у ч. 1 ст. 75 КК.
Тобто, суд при ухваленні вироку не на підставі угоди, визнавши особу винною у вчиненні корупційного злочину, не вправі призначати їй покарання із застосуванням ст. 75 КК.
Наведене свідчить, що у вітчизняному кримінальному праві передбачено комплекс кримінально-правової протидії «білокомірцевій злочинності», з огляду на що варто розглянути практичну реалізацію вказаних положень в судовій практиці
Так, у постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі – ККС ВС) від 29.05.2019 року (Справа № 191/2957/16-к; Провадження № 51-3435км18), практика якого спрямована на формування єдиних орієнтирів та єдності правових позицій, акцентується увага на те, що апеляційний суд, дійшовши висновку, що призначене судом першої інстанції за ч. 3 ст. 368-3 КК покарання є таким, що відповідає положенням ст. 65 КК, фактично залишив поза увагою те, що вказаний злочин є злочином з формальним складом, а тому не залежить від настання чи ненастання суспільно небезпечних наслідків, злочин є корупційним, що вже свідчить про його підвищену суспільну небезпечність і негативний вплив на суспільство, також не врахував суму неправомірної вигоди. ККС ВС вважав за необхідне зазначити, що мета покарання полягає не лише у виправленні засудженого, а й у попередженні вчинення нових злочинів, як самим засудженим, так і іншими особами, а тому призначене засудженому покарання за ч. 3 ст. 368-3 КК у виді штрафу в розмірі 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (8500 грн.) не можна розглядати як адекватну реакцію держави на вчинений ним злочин, який є корупційним, особливо з огляду на те, що розмір цього штрафу є явно неспіврозмірним розміру вигоди, яку сподівався отримати засуджений (55 000 дол. США), а отже призначене судом покарання з урахуванням обставин цього провадження не несе належної превентивної функції. Виходячи з наведеного, доводи касаційної скарги прокурора визнані обґрунтованими, покарання, призначене засудженому за ч. 3 ст. 368-3 КК таким, що не відповідає тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого внаслідок м’якості.
Типовим є також питання про додаткове покарання, оскільки кримінально-правова охорона цього виду суспільних відносин передбачає заходи, які унеможливлюватимуть продовження такої злочинної діяльності.
Так, у постанові ККС ВС від 14.02.2019 (Справа № 487/8165/15-к; Провадження № 51-6504км18) йдеться про наступне.
За змістом ст. 55 КК позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю застосовується як додаткове покарання у тих випадках, коли вчинення злочину було пов’язане з посадою засудженого або із зайняттям ним певною діяльністю. При цьому, відповідно до роз’яснень, викладених у п. 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24жовтня 2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання» та ст. 43 Конституції України рішення про позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю має бути чітко сформульоване в резолютивній частині вироку для того, щоб не виникло жодних сумнівів під час виконання останнього та щоб не допускалось довільне обмеження права кожного на працю. Проте, як убачається з резолютивної частини вироку, суд першої інстанції призначив додаткове покарання у вигляді позбавлення засудженого права обіймати посади, пов’язані з викладацькою діяльністю, що суперечить указаним вимогам закону, оскільки фактично позбавив його можливості працювати відповідно до отриманої ним освіти.
Також варто звернути увагу і на судові рішення судів першої інстанції.
