На розгляд суду можуть бути передані наступні переддоговірні спори:
- спори з приводу договору за державним замовленням (ст.ст. 183, 187 Господарського кодексу України).
- спори з приводу договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону. Мова йде про укладення публічних договорів (ч. 4 ст. 633 Цивільного кодексу України), договорів із енергопостачання та постачання інших ресурсів згідно з вимогами спеціального законодавства, укладення договорів суб'єктами, що визнані монополістами на певному ринку товарів (робіт, послуг), укладення договорів залізницею (наприклад, ст. 77 Статуту залізниць України), укладення договорів із особами, що одержали таке право за результатами торгів, аукціону, конкурсу, тендеру.
- в інших випадках, прямо встановлених законом. Наприклад, ч. 1 ст. 649 Цивільного кодексу України передбачає, що судом вирішуються розбіжності, які виникли між сторонами при укладенні договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування.
- якщо між сторонами спору було укладено попередній договір і одна зі сторін ухиляється від укладення основного договору (ст.ст. 182, 187 Господарського кодексу України).
- якщо між сторонами укладено угоду про передання переддоговірного спору на вирішення суду (ст. 187 Господарського кодексу України).
В деяких випадках непередання переддоговірного спору на вирішення суду може мати негативні наслідки для однієї зі сторін спору. Так, згідно з ч. 7 ст. 181 Господарського кодексу України, якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона - виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції іншої сторони вважатимуться прийнятими.
У той же час ст. 10 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що на вирішення господарського суду можуть бути подані спори, що виникають при укладенні господарського договору, і не обмежує право такого подання випадками, встановленими законом чи домовленістю сторін. Разом з тим право на звернення до господарського суду обмежено випадками захисту порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів (ст. 1 Господарського процесуального кодексу України). У зв'язку з чим, вважаємо, що в усіх інших випадках, не передбачених ст. 187 Господарського кодексу України, позов з приводу укладення господарського договору може бути заявлений до суду за умови належного обґрунтування захисту прав позивача у відповідності зі ст. 1 Господарського процесуального кодексу України.
Як доказову базу сторони можуть подавати до суду відомості щодо проведених переговорів, практики їх господарських правовідносин, протоколи про наміри тощо.
Необхідно розрізняти спори про спонукання до укладення договору та спори, що виникають при укладенні договору. Зміст судових рішень у таких справах передбачений ч. 3 ст. 84 Господарського процесуального кодексу України: у спорі про спонукання укласти договір в резолютивній частині рішення вказуються умови, на яких сторони зобов'язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору, а у спорі, що виник при укладенні договору, - вказується рішення з кожної спірної умови договору.
У першому випадку, тобто у разі якщо підставою судового розгляду спору стали відмова чи ухилення від укладення договору, а за результатом розгляду прийнято рішення, згідно з яким договір вважатиметься укладеним, то суд має визначити умови такого договору із урахуванням вимог ст. 180 Господарського кодексу України щодо встановлення всіх істотних умов відповідно до закону.
Cпонукання до укладення договору
Спори про спонукання до укладення договору (зобов'язання укласти договір) є найбільш поширеними. Так, наприклад, ВАТ «Енергопостачальна компанія «Д» звернулася до господарського суду Дніпропетровської області з позовом до КП «» (далі - відповідач), у якому просила господарський суд зобов'язати Комунальне підприємство «М» укласти договір про встановлення засобів диференційованого (погодинного) обліку електричної енергії та локального устаткування збору та обробки даних в редакції позивача.
Позов мотивовано тим, що обов'язковість укладання вказаного договору передбачена п. 3.35 Правил користування електричною енергією. Пропозиції щодо укладення відповідного договору до позивача від відповідача не надходило, тому позивач направив на адресу відповідача лист щодо укладення договорів із доданим проектом договору про встановлення засобів диференційованого (погодинного) обліку електричної енергії та локального устаткування збору та обробки даних, який відповідачем був отриманий.
Але, станом на дату розгляду справи, примірник підписаного договору, або заперечення чи протокол розбіжностей до договору позивач не отримав.
З урахуванням викладених фактичних підстав рішенням суду позов задоволено. Зобов'язано КП «М» укласти договір про встановлення засобів диференційованого (погодинного) обліку електричної енергії та локального устаткування збору та обробки даних з ВАТ «Енергопостачальна компанія «Д» в редакції позивача.
Прийняття судами рішень про укладення договору
У правозастосовчій практиці також виникають питання щодо обґрунтованості прийняття судами рішень про укладення договору, а не про зобов'язання укласти договір.
Так, наприклад, ТОВ «І» (далі - Позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом про визнання договору оренди земельної ділянки для реконструкції, будівництва, експлуатації та обслуговування адміністративно-офісного комплексу з підземним паркінгом та гостьовою автостоянкою … укладеним між ТОВ «І» та Київської міської радою в редакції, яка підписана позивачем та відповідає вимогам Закону України «Про оренду землі» та Типового договору оренди землі, та про зобов'язання Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради зареєструвати договір з усіма додатками, що є його невід'ємними частинами, між Орендодавцем - Київською міською радою та орендарем -ТОВ «І», у встановленому порядку.
З матеріалів справи вбачалося, що позивач звертався до Київської міської ради з проханням укласти договір оренди земельних ділянок, а також надсилав підписані ним два примірника проекту договору оренди для відповідного оформлення. Однак на час судового розгляду договір оренди залишався не підписаним.
Рішенням суду позов задоволено повністю. У резолютивній частині рішення зазначено: «Вважати укладеним, з дня набрання даним рішенням законної сили, договір оренди земельної ділянки для реконструкції, будівництва, експлуатації та обслуговування адміністративно-офісного комплексу з підземним паркінгом та гостьовою автостоянкою … між ТОВ «І» та Київською міською радою в редакції, яка підписана ТОВ «І» та відповідає вимогам Закону України «Про оренду землі» та Типового договору оренди землі … та вважати переданою дану земельну ділянку з моменту набрання чинності судового рішення на умовах, визначених договором…». Далі по тексту резолютивної частини рішення відтворено зміст договору в редакції, що підписана позивачем.
Рішення залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду. Заступник прокурора міста Києва, вважаючи судові акти у справі такими, що порушують інтереси держави в особі Київської міської ради, в касаційному поданні просив їх скасувати, а справу направити на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.
Касаційне подання мотивовано порушенням ст.ст. 93, 116 Земельного кодексу України, оскільки постановлення судом рішення про укладення договору є порушенням виключної компетенції Київради на здійснення права власності від імені Українського народу та управління землями.
Прокурор доводив, що відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України за наявності обставин ухилення ради від укладення спірного договору суди мали б зобов'язати її укласти договір, а не вважати його укладеним, оскільки такий спосіб захисту цивільних прав вказаними статтями не передбачений. Однак Вищий господарський суд України відхилив такі доводи прокурора з огляду на положення ч. 3 ст. 84 Господарського процесуального кодексу України, а також ч. 2 ст. 187 Господарського кодексу України, згідно з якою день набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше.
В інформаційному листі Вищого господарського суду України від 07.04.2008 р. з цього приводу зазначено наступне: «Згідно з частиною другою статті 187 ГК України день набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше. Згідно з частиною третьою статті 84 ГПК України у спорі, що виник при укладанні або зміні договору, в резолютивній частині вказується рішення з кожної спірної умови договору, а у спорі про спонукання укласти договір-умови, на яких сторони зобов'язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору. Зазначені норми не суперечать одна одній, оскільки суд вправі задовольнити позов про спонукання укласти договір лише в разі, якщо встановить, що існує правовідношення, в силу якого сторони зобов'язані укласти договір, але одна із сторін ухилилася від цього. Тому в резолютивній частині рішення, яким задовольняється позов про спонукання укласти договір, слід вказувати на те, що спірний договір є укладеним».
Рішення суду про укладення договору має правоутворююче значення, оскільки на його підставі згідно ч. 5 ст. 11 Цивільного кодексу України виникають права та обов'язки сторін за договором.
Умови договору та інші аспекти
У випадку розгляду спору про спонукання до укладення договору в резолютивній частині рішення відтворюється редакція договору. Договірне зобов'язання в даному випадку виникає на підставі простого юридичного факту - рішення суду.
У спорі по окремим умовам договору він вважається укладеним в редакції умов, викладених в рішенні суду. Договірне зобов'язання в даному випадку виникає зі складного юридичного факту: договору та рішення суду.
Рішення у справі із вирішення переддоговірного спору не потребує виконання, адже згідно з ч. 2 ст. 187 Господарського кодексу України договір вже вважається укладеним, рішенням встановлюється факт існування договору і породжених ним зобов'язань. У подальшому можливе звернення сторони такого договору до суду з підстав порушення вже існуючого договору.
Оскільки в силу ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, то переддоговірним спором, на нашу думку, слід вважати і спір щодо договору із дефектом форми. Тут можливі два випадки. У першому мова йде про договір укладений в усній формі, у той час як актом цивільного законодавства передбачена проста письмова форма. За загальним правилом, недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 218 Цивільного кодексу України).
Так, у зв'язку з недотриманням письмової форми нікчемними в силу прямої вказівки закону є: правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання (ст. 547 Цивільного кодексу України), договір дарування майнового права та договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому (ст. 719 Цивільного кодексу України), договір страхування (ст. 981 Цивільного кодексу України), кредитний договір (ст. 1055 Цивільного кодексу України), договір банківського вкладу (ст. 1059 Цивільного кодексу України), договір щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності (ст. 1107 Цивільного кодексу України), договір комерційної концесії (ст. 1118 Цивільного кодексу України).
У разі спору вищезазначені договори, укладені в усній формі, можуть бути визнані судом дійсним за умови, що одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання (ч. 2 ст. 218 Цивільного кодексу України).
У другому випадку мова йде про договір укладений в усній чи простій письмовій формі, в той час, як актом цивільного законодавства передбачено нотаріальне посвідчення. За загальним правилом ст. 220 Цивільного кодексу України такий правочин є нікчемним.
Однак, суд може визнати даний договір дійсним за наступних умов: 1) сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами; 2) відбулося повне або часткове виконання договору; 3) одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення.
Як роз'яснено у п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 Цивільного кодексу України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 Цивільного кодексу України пов'язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін. При розгляді таких справ суди повинні з'ясувати, чи підлягає правочин обов'язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину.
У разі ухвалення судом рішення про визнання договору дійсним наступне його нотаріальне посвідчення не вимагається. В обох випадках права та обов'язки сторін за договором виникають на підставі складного юридичного факту: договору та рішення суду.
Незважаючи на те, що спори з приводу укладення договорів є не надто поширеними в практиці, у деяких випадках застосування вищенаведених положень може бути корисним або навіть єдиним шляхом вирішення переддоговірного спору.
Владислав Денисюк, юрист ЮФ «Юрлайн»
