Вопрос правомерности предоставления валютных кредитов, а точнее, правомерности проведения расчетов по таким кредитам между банками и заемщиками в иностранной валюте, все еще не теряет актуальности. В марте ВХСУ издал постановление № 1/207 по делу по иску ОАО "Райффайзен Банк Аваль" к ООО "Кристал" о взыскании более 1 млн гривен задолженности по кредитному договору, коснувшееся данного вопроса.
Управляющий партнер юридической компании "Ольга Демченко и партнеры" Ростислав Кравец прокомментировал для ЛІГА:ЗАКОН значение этого документа, а также напомнил о схожих судебных решениях:
"Вищий господарський суд України 2 березня 2010 року своєю постановою скасував постанову Донецького апеляційного господарського суду від 14.12.2009р. по справі № 1/207 та рішення господарського суду Донецької області від 08.09.2009р.
|
Ростислав Кравец: "Слід відмітити позитивні для позичальників тенденції у розгляді судами спорів між останніми та кредитними установами" |
У мотивувальній частині постанови, зокрема, зазначено, як одна з підстав для скасування зазначених судових рішень, що господарські суди попередніх інстанцій незважаючи на чисельні заяви і клопотання відповідача, не надали оцінку тому, що в 2007р. банківською ліцензією та дозволом ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" не могло бути передбачено право на використання іноземної валюти як засобу платежу, в тому числі як такого, що може відноситись до поняття "інших операцій з валютними цінностями на валютному ринку України", зазначеного в п. п. 2.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою НБУ від 17.07.2001р. № 275, наявність індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу у однієї з сторін спірного кредитного договору була обов'язковою.
На жаль, зазначене формулювання не є досконалим і дозволяє подвійне тлумачення: так, або суд дійсно встановив, що в 2007р. банківською ліцензією та дозволом ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" не могло бути передбачено право на використання іноземної валюти як засобу платежу; або ж тільки зобов'язав господарський суд першої інстанції дати належну оцінку таким твердженням відповідача, та перевірити наявність індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу у однієї з сторін спірного кредитного договору.
Нагадаємо, що постанова Вищого господарського суду України від 18 листопада 2009 року, якою було скасовано резонансні судові рішення у справі №9/70 пд щодо незаконності валютних кредитів, також була неоднозначною: суд не погодився із висновками місцевого та апеляційного господарських судів з огляду на те, що останні не звернули увагу на наявність у відповідача (ВАТ "ВТБ Банк") банківської ліцензії № 79 від 20.04.2007 р., виданої Національним банком України на здійснення операцій, визначених ч. 1 та п.5-11 ч. 2 ст. 47 Закону України "Про банки та банківську діяльність", однак, не зазначив, чи передбачено таки зазначеною ліцензією право відповідача на використання іноземної валюти як засобу платежу.
І все ж таки, слід відмітити позитивні для позичальників тенденції у розгляді судами спорів між останніми та кредитними установами.
Наприклад, у своєму рішенні від 22 жовтня 2009 року у спорі між ПАТ "ОТП Банк" та позичальником, що отримала кредит в іноземній валюті для придбання нерухомого майна, Жовтневий районний суд м. Запоріжжя зазначив, що "ст.3 Декрету КМУ "Про систему валютного регулювання та валютного контролю" № 15-93 від 1993р. передбачає, що національна валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України. Відповідно до п. 2 ст. 13 Декрету, уповноважені банки, які отримали від Національного Банку України генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, зокрема - відповідач, здійснюють контроль за операціями, що проводяться резидентами та нерезидентами через ці установи. Отже, здійснення позивачкою, резидентом України, розрахунку з іншим резидентом України на території України без індивідуальної ліцензії НБУ, якої не мали ані вона, ані продавець - було порушенням підпункту „г” пункту 4 ст. 5 згаданого вище Декрету… відповідач, як агент валютного контролю, не мав права, згідно п. 2 ст. 13 Декрету, надавати позивачці кредит в іноземній валюті для здійснення згаданої вище операції".
Ростислав Кравец: "Наявність генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій не звільняє сторони від обов'язку отримати індивідуальну ліцензію" |
Суд також встановив, що ПАТ "ОТП Банк" на момент укладання спірного договору, маючи дозвіл та ліцензію НБУ, мало право надавати кредити в іноземній валюті. Однак, зазначив, що "право відповідача надавати кредити в іноземній валюті не звільняє його від обов'язків агента валютного контролю, передбачених ч.2 ст. 13 згаданого вище Декрету. Навпаки, застосування цього права всупереч вищенаведеним обов'язкам було б, з боку банку, зловживанням правом, яке, відповідно до ч.3 ст. 13 ЦК України, не допускається".
Із зазначених мотивів кредитний договір був визнаний удаваним правочином та укладеним в національній валюті України на умовах, визначених в договорі.
Аналогічна позиція була висловлена і у рішенні Господарського суду Дніпропетровської області від 15.09.2009р. у справі 28/462-09, яке, однак, в подальшому було скасоване судом апеляційної інстанції.
А рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 11 лютого 2010 року визнано недійсним правочин, який оформлено кредитним договором за участю АКБ "Трансбанк", зокрема, і з тих підстав, що "наявність генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій (дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями) не звільняє сторони від обов'язку отримати індивідуальну ліцензію відповідно до приписів п. г) ч.4 ст.5 Декрету КМУ та не робить укладений кредитний договір законним".
Судом також зазначено, що наявність у спірному кредитному договорі положень щодо розрахунків за грошовими зобов'язаннями між позивачем та відповідачем в доларах США за відсутності у сторін індивідуальної ліцензії на використання готівкової іноземної валюти на території України як засобу платежу та використання позивачем долару США як засобу платежу за кредитним договором, суперечить приписам ст.99 Конституції України, ст.524 Цивільного кодексу України, ст.3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», ст.35 Закону України «Про Національний банк України».
Таким чином, є досить вагомі шанси сподіватися на те, що практика визнання кредитних договорів недійсними з мотивів їх невідповідності законодавству про валютне регулювання та валютний контроль невдовзі стане таки єдиною; а розмір заборгованості за кредитом визначатиметься за офіційним курсом іноземної валюти станом на дату отримання кредиту, бодай у тих випадках, коли кредитні кошти отримувалися для придбання нерухомого або рухомого майна, і негайно конвертувалися банком в національну валюту для перерахування продавцеві, без видачі готівкою безпосередньо позичальникові".
