Якщо уважно продивитися стрічку новин за останні рік-два, то можна з легкістю знайти кілька десятків повідомлень про екстрадицію з України осіб, яких підозрюють або обвинувачують у вчиненні злочину правоохоронні органи інших країн. Можна очікувати, що кількість таких випадків найближчим часом буде лише зростати, оскільки процес глобалізації суттєво полегшує переміщення осіб між країнами, у тому числі з метою уникнення відповідальності за скоєння злочину.
Отже, супроводження «екстрадиційних» справ має всі шанси стати рутинною частиною роботи адвоката з кримінальних питань. Цю статтю присвячено правовому регулюванню процедури видачі з України особи для притягнення її до кримінальної відповідальності або відбуття покарання.
Передусім зазначимо, що в п. 2 ч. 1 ст. 541 КПК поняття «видача особи» (екстрадиція) тлумачиться як видача особи державі, компетентними органами якої ця особа розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку. При цьому визначальними є міра та вид покарання, до якого може бути засуджена особа.
Суть видачі особи, яка вчинила кримінальне правопорушення (екстрадиція), виходить із змісту й обсягу напряму міжнародної співпраці у кримінальних справах, що визначається міжнародними зобов'язаннями України. Основою такої співпраці є положення двох базових багатосторонніх договорів України:
1) Європейської конвенції про видачу правопорушників від 13 грудня 1957 року, а також Додаткового протоколу від 15 жовтня 1975 року та Другого додаткового протоколу від 17 березня 1978 року до цієї Конвенції;
2) Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року та Протоколу від 28 березня 1997 року до цієї Конвенції.
Олена Дроздова |
Для того щоб процедуру екстрадиції можна було застосувати, особа має підозрюватися або обвинувачуватися у вчиненні правопорушень, за які судом може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі на максимальний строк не менше ніж один рік. Застосування екстрадиції до особи, яка скоїла менш тяжке правопорушення, українське законодавство не передбачає, і компетентний центральний орган влади України має відмовити у її видачі. У разі, якщо екстрадиція вимагається стосовно особи, яку засуджено до покарання у вигляді позбавлення волі, невідбутий строк покарання має становити не менше ніж чотири місяці.
Сама процедура екстрадиції охоплює такі стадії:
1) надходження офіційного звернення про встановлення місця перебування на території України особи, яку необхідно видати, і видачу такої особи;
2) перевірка обставин, що можуть перешкоджати видачі;
3) прийняття рішення за запитом;
4) фактичне передання особи під юрисдикцію запитуючої держави.
Ключовим у межах усієї процедури документом є саме офіційне звернення (запит про екстрадицію). Як уже було зазначено, єдиною належною підставою для складання такого запиту є підозра, звинувачення або засудження особи за злочин установленої тяжкості.
Зміст і форма запиту про видачу особи (екстрадицію) мають відповідати вимогам ст. 548 КПК або міжнародного договору України, що застосовується в конкретному випадку. При цьому ч. 2 ст. 552 КПК установлює, що зміст запиту про видачу особи (екстрадицію) повинен містити такі самі обов'язкові реквізити, як і запит про міжнародну правову допомогу. У запиті та/або доданих до нього документах має бути зазначено:
- назву органу, який звертається за допомогою, та компетентного органу запитуваної сторони (для України це Генеральна прокуратура України та Міністерство юстиції України, якщо інше не передбачено конкретним міжнародним договором);
- посилання на відповідний міжнародний договір або на дотримання засади взаємності, запитуюча держава не має відповідних договорів із Україною;
- найменування кримінального провадження, щодо якого запитується міжнародна правова допомога;
- стислий опис кримінального правопорушення, що є предметом кримінального провадження, та його правову кваліфікацію;
- відомості про повідомлену підозру, обвинувачення з викладенням повного тексту відповідних статей Кримінального кодексу України;
- відомості про особу, видача якої запитується, зокрема її ім'я та прізвище, процесуальний статус, місце проживання або перебування, громадянство, інші відомості, що можуть сприяти виконанню запиту, а також обґрунтування зв'язку цієї особи з предметом кримінального провадження;
- чіткий перелік запитуваних процесуальних дій та обґрунтування їх зв'язку з предметом кримінального провадження;
- відомості про осіб, присутність яких вважається необхідною під час виконання процесуальних дій, і обґрунтування цієї необхідності.
Також до запиту можуть додаватися копія заяви на видачу паспорта, дані про реєстрацію запитуваної особи, а за потреби - її батьків, інформація про поінформованість особи про кримінальне переслідування стосовно неї, її розшук тощо.
Своєю чергою, ч. 2 ст. 12 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року прямо визначає, що запит супроводжується:
1) оригіналом або завіреною копією обвинувального вироку та постанови суду або постанови про негайне затримання чи ордера на арешт або іншого розпорядження, яке має таку саму силу і видане відповідно до процедури, передбаченої законодавством запитуючої сторони;
2) викладом правопорушень, за які вимагається видача, зокрема відомостями про час і місце їх вчинення, їх юридичною кваліфікацією і посиланням на відповідні правові положення, які зазначаються якнайточніше;
3) копією відповідних законодавчих актів або, коли це неможливо, викладом відповідного закону;
4) по змозі якомога точнішим описом відповідної особи, а також будь-якою іншою інформацією, що може сприяти встановленню її особистості та громадянства.
З іншого боку, ст. 58 Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року вказує, що вимога про видачу повинна містити такі відомості:
1) найменування запитуючої та запитуваної установ;
2) опис фактичних обставин діяння і текст закону запитуючої договірної сторони, на підставі якого це діяння визнається злочином, з наведенням міри покарання, яку передбачає цей закон;
3) прізвище, ім'я, по батькові особи, яка підлягає видачі, рік її народження, громадянство, місце проживання чи перебування, по змозі - опис зовнішності, фотокартку, відбитки пальців та інші відомості про її особистість;
4) дані про розмір шкоди, заподіяної злочином.
До вимоги про видачу для здійснення кримінального переслідування повинна бути додана засвідчена копія постанови про взяття під варту.
Як бачимо, положення зазначених конвенцій і КПК України мають певні розбіжності. Отже, важливе практичне значення для визначення, чи запит є належним за формою та змістом, має чітке встановлення, якими саме нормами міжнародних угод регулюються відносини України з конкретною запитуючою країною.
Окреме значення має питання виду покарання, до якого може бути притягнуто особу в запитуючій країні, а також можливого порушення її прав і свобод унаслідок такої видачі.
Європейський суд з прав людини в п. 43 рішення від 10.12.2009 р. у справі «Коктиш проти України» зазначив, що компетентний орган під час розгляду питання про видачу особи має визначити, чи не призведе видача до порушення ст. 2 та/або ст. 3 та/або ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У зазначеній справі заявник стверджував, що в разі екстрадиції до Республіки Білорусь йому загрожує засудження до смертної кари на порушення статті 2 Конвенції. Він також скаржився за статтею 3 Конвенції, що йому загрожуватиме катування та нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження з боку правоохоронних органів Республіки Білорусь. Зокрема, заявник скаржився, що перспектива можливого засудження до смертної кари завдає йому надзвичайних моральних страждань. Заявник також указував, що в разі екстрадиції його очікує несправедливий судовий розгляд.
Щодо всіх цих тверджень ЄСПЛ зазначає таке:
- у разі обґрунтування існування «майже неминучого» ризику позбавлення особи життя в запитуючій країні вислання може вважатися «умисним позбавленням життя» на порушення ст. 2 Конвенції;
- якщо доведено наявність суттєвих підстав вважати, що в разі видачі запитуючій країні такій особі насправді загрожує поводження, заборонене ст. 3 Конвенції, держава, яка прийняла рішення про екстрадицію, може бути відповідальною за порушення ст. 3 Конвенції.
Відповідно, за таких обставин у запитуваної держави на підставі положень Конвенції виникає обов'язок не видавати особу запитуючій державі, аби не допустити порушення гарантованих Конвенцію прав і свобод такої особи.
Отже, як ми бачимо, інститут екстрадиції має важливе значення, адже від того, чи буде особу віддано іншій країні, залежить її подальше життя. Відповідно, це вимагає дуже прискіпливого й сумлінного ставлення до кожного запиту, аби забезпечити належний баланс між дотриманням прав і свобод особи та забезпеченням невідворотності покарання за скоєний злочин.
Олена Дроздова,
директор АБ «Дроздова та партнери»