Ця сторінка доступна рідною мовою. Перейти на українську

Екстрадиція з України: умови, стадії та ризики

16.00, 16 мая 2018
10522
0

Проаналізовано правове регулювання процедури видачі з України особи для притягнення її до кримінальної відповідальності або відбуття покарання

Якщо уважно продивитися стрічку новин за останні рік-два, то можна з легкістю знайти кілька десятків повідомлень про екстрадицію з України осіб, яких підозрюють або обвинувачують у вчиненні злочину правоохоронні органи інших країн. Можна очікувати, що кількість таких випадків найближчим часом буде лише зростати, оскільки процес глобалізації суттєво полегшує переміщення осіб між країнами, у тому числі з метою уникнення відповідальності за скоєння злочину.

Отже, супроводження «екстрадиційних» справ має всі шанси стати рутинною частиною роботи адвоката з кримінальних питань. Цю статтю присвячено правовому регулюванню процедури видачі з України особи для притягнення її до кримінальної відповідальності або відбуття покарання.

Передусім зазначимо, що в п. 2 ч. 1 ст. 541 КПК поняття «видача особи» (екстрадиція) тлумачиться як видача особи державі, компетентними органами якої ця особа розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку. При цьому визначальними є міра та вид покарання, до якого може бути засуджена особа.

Суть видачі особи, яка вчинила кримінальне правопорушення (екстрадиція), виходить із змісту й обсягу напряму міжнародної співпраці у кримінальних справах, що визначається міжнародними зобов'язаннями України. Основою такої співпраці є положення двох базових багатосторонніх договорів України:

1) Європейської конвенції про видачу правопорушників від 13 грудня 1957 року, а також Додаткового протоколу від 15 жовтня 1975 року та Другого додаткового протоколу від 17 березня 1978 року до цієї Конвенції;

2) Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року та Протоколу від 28 березня 1997 року до цієї Конвенції.

Олена Дроздова

Для того щоб процедуру екстрадиції можна було застосувати, особа має підозрюватися або обвинувачуватися у вчиненні правопорушень, за які судом може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі на максимальний строк не менше ніж один рік. Застосування екстрадиції до особи, яка скоїла менш тяжке правопорушення, українське законодавство не передбачає, і компетентний центральний орган влади України має відмовити у її видачі. У разі, якщо екстрадиція вимагається стосовно особи, яку засуджено до покарання у вигляді позбавлення волі, невідбутий строк покарання має становити не менше ніж чотири місяці.

Сама процедура екстрадиції охоплює такі стадії:

1) надходження офіційного звернення про встановлення місця перебування на території України особи, яку необхідно видати, і видачу такої особи;

2) перевірка обставин, що можуть перешкоджати видачі;

3) прийняття рішення за запитом;

4) фактичне передання особи під юрисдикцію запитуючої держави.

Ключовим у межах усієї процедури документом є саме офіційне звернення (запит про екстрадицію). Як уже було зазначено, єдиною належною підставою для складання такого запиту є підозра, звинувачення або засудження особи за злочин установленої тяжкості.

Зміст і форма запиту про видачу особи (екстрадицію) мають відповідати вимогам ст. 548 КПК або міжнародного договору України, що застосовується в конкретному випадку. При цьому ч. 2 ст. 552 КПК установлює, що зміст запиту про видачу особи (екстрадицію) повинен містити такі самі обов'язкові реквізити, як і запит про міжнародну правову допомогу. У запиті та/або доданих до нього документах має бути зазначено:

- назву органу, який звертається за допомогою, та компетентного органу запитуваної сторони (для України це Генеральна прокуратура України та Міністерство юстиції України, якщо інше не передбачено конкретним міжнародним договором);

- посилання на відповідний міжнародний договір або на дотримання засади взаємності, запитуюча держава не має відповідних договорів із Україною;

- найменування кримінального провадження, щодо якого запитується міжнародна правова допомога;

- стислий опис кримінального правопорушення, що є предметом кримінального провадження, та його правову кваліфікацію;

- відомості про повідомлену підозру, обвинувачення з викладенням повного тексту відповідних статей Кримінального кодексу України;

- відомості про особу, видача якої запитується, зокрема її ім'я та прізвище, процесуальний статус, місце проживання або перебування, громадянство, інші відомості, що можуть сприяти виконанню запиту, а також обґрунтування зв'язку цієї особи з предметом кримінального провадження;

- чіткий перелік запитуваних процесуальних дій та обґрунтування їх зв'язку з предметом кримінального провадження;

- відомості про осіб, присутність яких вважається необхідною під час виконання процесуальних дій, і обґрунтування цієї необхідності.

Також до запиту можуть додаватися копія заяви на видачу паспорта, дані про реєстрацію запитуваної особи, а за потреби - її батьків, інформація про поінформованість особи про кримінальне переслідування стосовно неї, її розшук тощо.

Своєю чергою, ч. 2 ст. 12 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року прямо визначає, що запит супроводжується:

1) оригіналом або завіреною копією обвинувального вироку та постанови суду або постанови про негайне затримання чи ордера на арешт або іншого розпорядження, яке має таку саму силу і видане відповідно до процедури, передбаченої законодавством запитуючої сторони;

2) викладом правопорушень, за які вимагається видача, зокрема відомостями про час і місце їх вчинення, їх юридичною кваліфікацією і посиланням на відповідні правові положення, які зазначаються якнайточніше;

3) копією відповідних законодавчих актів або, коли це неможливо, викладом відповідного закону;

4) по змозі якомога точнішим описом відповідної особи, а також будь-якою іншою інформацією, що може сприяти встановленню її особистості та громадянства.

З іншого боку, ст. 58 Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року вказує, що вимога про видачу повинна містити такі відомості:

1) найменування запитуючої та запитуваної установ;

2) опис фактичних обставин діяння і текст закону запитуючої договірної сторони, на підставі якого це діяння визнається злочином, з наведенням міри покарання, яку передбачає цей закон;

3) прізвище, ім'я, по батькові особи, яка підлягає видачі, рік її народження, громадянство, місце проживання чи перебування, по змозі - опис зовнішності, фотокартку, відбитки пальців та інші відомості про її особистість;

4) дані про розмір шкоди, заподіяної злочином.

До вимоги про видачу для здійснення кримінального переслідування повинна бути додана засвідчена копія постанови про взяття під варту.

Як бачимо, положення зазначених конвенцій і КПК України мають певні розбіжності. Отже, важливе практичне значення для визначення, чи запит є належним за формою та змістом, має чітке встановлення, якими саме нормами міжнародних угод регулюються відносини України з конкретною запитуючою країною.

Окреме значення має питання виду покарання, до якого може бути притягнуто особу в запитуючій країні, а також можливого порушення її прав і свобод унаслідок такої видачі.

Європейський суд з прав людини в п. 43 рішення від 10.12.2009 р. у справі «Коктиш проти України» зазначив, що компетентний орган під час розгляду питання про видачу особи має визначити, чи не призведе видача до порушення ст. 2 та/або ст. 3 та/або ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У зазначеній справі заявник стверджував, що в разі екстрадиції до Республіки Білорусь йому загрожує засудження до смертної кари на порушення статті 2 Конвенції. Він також скаржився за статтею 3 Конвенції, що йому загрожуватиме катування та нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження з боку правоохоронних органів Республіки Білорусь. Зокрема, заявник скаржився, що перспектива можливого засудження до смертної кари завдає йому надзвичайних моральних страждань. Заявник також указував, що в разі екстрадиції його очікує несправедливий судовий розгляд.

Щодо всіх цих тверджень ЄСПЛ зазначає таке:

- у разі обґрунтування існування «майже неминучого» ризику позбавлення особи життя в запитуючій країні вислання може вважатися «умисним позбавленням життя» на порушення ст. 2 Конвенції;

- якщо доведено наявність суттєвих підстав вважати, що в разі видачі запитуючій країні такій особі насправді загрожує поводження, заборонене ст. 3 Конвенції, держава, яка прийняла рішення про екстрадицію, може бути відповідальною за порушення ст. 3 Конвенції.

Відповідно, за таких обставин у запитуваної держави на підставі положень Конвенції виникає обов'язок не видавати особу запитуючій державі, аби не допустити порушення гарантованих Конвенцію прав і свобод такої особи.

Отже, як ми бачимо, інститут екстрадиції має важливе значення, адже від того, чи буде особу віддано іншій країні, залежить її подальше життя. Відповідно, це вимагає дуже прискіпливого й сумлінного ставлення до кожного запиту, аби забезпечити належний баланс між дотриманням прав і свобод особи та забезпеченням невідворотності покарання за скоєний злочин.

Олена Дроздова,

директор АБ «Дроздова та партнери»

Подпишитесь на рассылку
Главные новости и аналитика для вас по будням
Оставьте комментарий
Войдите, чтобы оставить комментарий
Войти
На эту тему