Останнім часом все частіше звучать розмови про необхідність лібералізації валютного законодавства України. Безумовно, лібералізація потрібна. Але чи може собі дозволити суттєву лібералізацію Україна, валюта якої за останні два роки девальвувала більш ніж у три рази? Чи не краще у цьому контексті вести мову про оптимізацію валютного законодавства, яка сприятиме економічному зростанню та не буде недискримінаційною для бізнесу? Пропонуємо в якості ілюстрації розглянути кілька прикладів.
Обов'язковий продаж валютних надходжень вперше було запроваджено постановою Правління Національного банку України № 479 "Про встановлення розміру обов'язкового продажу надходжень в іноземній валюті" від 16 листопада 2012 року, яка передбачала обов'язковий продаж надходжень в іноземній валюті на рівні 50 %.
Постановою Правління НБУ № 515 "Про врегулювання ситуації на валютному ринку України" від 20 серпня 2014 року регулятор підвищив вимогу продажу валюти до 100 %.
Проте вже через місяць постановою Правління НБУ № 591 "Про внесення змін до деяких нормативно-правових актів Національного банку України" від 22 вересня 2014 року цей показник був зменшений до 75 % і залишається таким на сьогодні.
Цей адміністративний захід НБУ мав різні наслідки для експортерів, які здійснюють свою діяльність виключно з території України, та великих українських промислових груп, які вже давно вибудували корпоративну структуру, що включає торгівельні компанії за кордоном.
Для перших вимога щодо обов'язкового продажу створила низку проблем. Такі підприємства стали вимушені продавати кошти в іноземній валюті, що є надходженнями від експортних операцій, а потім їх купувати для забезпечення поточної операційної діяльності (наприклад, закупівлі сировини чи комплектуючих за кордоном). Доки банки не виправили ситуацію операційним шляхом, дрібні експортери опинялися у становищі, коли у зв'язку з переважаючим попитом на іноземну валюту на внутрішньому ринку вони не могли придбати іноземну валюту навіть частково у проданому обсязі, а коли були у змозі, то серйозно втрачали на курсовій різниці.
Незручності додала і вимога про необхідність зарахування коштів в гривнях на окремий аналітичний рахунок та їх подальше перерахування для купівлі іноземної валюти не раніше 4-го операційного дня, яка була запроваджена постановою Правління НБУ № 758 "Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України" від 1 грудня 2014 року.
Великі українські промислові групи постраждали менше. За допомогою торгівельних чи холдингових компаній вони могли контролювати обсяги валютних надходжень в Україну та переказувати валютні кошти лише в тих обсягах, які необхідні для покриття поточних витрат у гривні. Посадові особи НБУ в своїх публічних виступах неодноразово визнавали, що незважаючи на вимогу щодо обов'язкового продажу валютної виручки, суттєва частина українських компаній продає іноземної валюти більше, ніж вимагається нормами валютного регулювання. Це свідчить про те, що такі компанії вже оптимізували обсяги своїх валютних надходжень в Україну.
Ефективність вимоги щодо обов'язкового продажу валютних надходжень викликає багато сумнівів, оскільки провокує український великий бізнес не поспішати з поверненням виручки в Україну.
Репатріація дивідендів. Обмеження на репатріацію дивідендів було вперше запроваджено постановою Правління НБУ № 591 "Про внесення змін до деяких нормативно-правових актів Національного банку України" від 22 вересня 2014 року. При цьому заборона на перерахування дивідендів за кордон не поширювалася на випадки повернення дивідендів за цінними паперами, що обертаються на фондових біржах.
Виняток із заборони на репатріацію дивідендів, що діяв з 22 вересня 2014 року до 3 березня 2015 року, фактично стосувався лише публічних акціонерних товариств, оскільки акції тільки таких товариств відповідно до українського законодавства перебувають в обігу на фондових біржах. З точки зору України як держави, немає істотного значення, як організована юридична особа, що виплачує дивіденди.
Зокрема, публічні акціонерні товариства не підлягають оподаткуванню у більшому розмірі лише через їх організаційно-правову форму. Також публічні акціонерні товариства в Україні, незважаючи на назву, мають приватну структуру власності - вони не є компаніями, акціями яких володіє велика частина населення. З огляду на це, такий виняток мав штучний характер та створив преференційний режим для однієї категорії юридичних осіб.
Фінансування існуючих боргових структур. Починаючи з 3 березня 2015 року заборона на репатріацію дивідендів має абсолютний характер та стосується всіх юридичних осіб, зареєстрованих в Україні. У той же час беззастережне введення такого загального обмеження моментально поставило під сумнів можливість подальшого виконання боргових зобов'язань іноземними холдинговими компаніями українських промислових груп. Такі холдинги виконували свої зобов'язання за рахунок коштів, які вони отримували, як правило, у вигляді дивідендів від своїх дочірніх операційних компаній в Україні. Заборона на репатріацію дивідендів разом зі складним режимом надання позик нерезидентам українськими компаніями створює ризик дефолту за кредитними договорами та єврооблігаціями таких холдингових компаній.
Повернення інвестицій. Україна продовжує втрачати свої позиції як інвестиційно приваблива держава. Тим не менше, постановою Правління НБУ № 591 "Про внесення змін до деяких нормативно-правових актів Національного банку України" від 22 вересня 2014 року була введена заборона на переказ за кордон коштів, отриманих іноземними інвесторами внаслідок продажу акцій та корпоративних прав юридичних осіб, та придбання валюти з цією метою. Не секрет, що криза в Україні є нагодою для багатьох іноземних професійних інвесторів придбати цікаві українські активи за ціною, яка дозволяє врахувати українські юрисдикційні ризики.
Однак через те, що існуючі іноземні власники таких активів не можуть придбати іноземну валюту, отриману внаслідок продажу акцій та корпоративних прав, і перерахувати її за межі України, продаж таких активів на цей момент не є на порядку денному, в першу чергу, саме продавців. У ситуації, коли країна потребує іноземних інвестицій, які є невід'ємним фактором відновлення і розвитку української економіки, існування таких обмежень в теперішній формі виглядає контпродуктивним та непропорційним.
Реєстрація кредитних договорів. Положення про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам, затверджене постановою Правління НБУ № 270 від 17 червня 2004 року, тривалий час передбачало реєстрацію НБУ кредитного договору, сторонами якого є нерезидент-кредитор та український позичальник, протягом п'яти робочих днів.
Починаючи з 11 січня 2016 року така дія вимагає аж чотирнадцяти робочих днів відповідно до постанови Правління НБУ № 996 "Про внесення змін до деяких нормативно-правових актів Національного банку України" від 30 грудня 2015 року.
Такі зміни не є катастрофічними у контексті простої кредитної угоди з нерезидентом, але вони матимуть значення, коли в іноземних інвесторів знову з'явиться апетит на українські єврооблігації.
Українські емітенти вже почали забувати присмак транзакцій з розміщення нових цінних паперів на міжнародних ринках капіталу. Останніми успішними проектами такого характеру стали випуски єврооблігацій іноземними компаніями ДТЕКу та Миронівського хлібопродукту у першій половині 2013 року.
Зміни, які були внесені до Постанови № 270 наприкінці 2015 року, негативно позначаться на майбутніх випусках одного з різновидів українських єврооблігацій - облігацій участі у кредиті (loan participation notes).
З комерційної точки зору технологія випуску облігацій участі у кредиті полягає у наступному. Лід-менеджери випуску формують книгу заявок інвесторів, на підставі якої визначається розмір випуску єврооблігацій та їх купон. Розмір випуску та купон відповідають сумі кредиту, який надаватиметься українському позичальнику - економічному емітенту таких облігацій, та процентній ставці за ним.
Після формування книги заявок відбувається підписання кредитного договору з відповідними параметрами та подання заяви щодо його реєстрації. Доки кредитний договір не був зареєстрований та не набув чинності, існує великий ризик, що транзакція може не закритися.
Якщо раптом відбудуться які-небудь негативні події, пов'язані з Україною в цілому чи українським економічним емітентом, або інвестори відмовляться від придбання таких облігацій з інших причин, розмір випуску та купон можуть змінитися і доведеться знову починати процес реєстрації. У минулому лід-менеджери дуже нервували навіть через п'ять робочих днів. Транзакція, закриття якої відкладено на чотирнадцять робочих днів, виглядає взагалі нереалістично.
Україна ще має зробити рішучі кроки у напрямку вдосконалення податкового законодавства (зокрема, щодо трансфертного ціноутворення) та законодавства щодо відмивання незаконно отриманих доходів. Доки це не відбулося, лібералізація українського законодавства з валютного регулювання та контролю має бути поступовою та зваженою. У цьому процесі повинні переважати загальнодержавні інтереси, у першу чергу, прагнення запровадити дієві механізми для стимулювання економічного розвитку в Україні.
Андрій Нікіфоров, радник, керівник практики банківського, фінансового права та ринків капіталу Kinstellar (Київ)
Сергій Михайлик, юрист Kinstellar (Київ)
