16 вересня 2015 року Верховним Судом України було винесено постанову у справі за позовом ПАТ «Донагроімпекс» до ДПІ у Ворошилівському районі м. Донецька ГУ МДЗ України в Донецькій області, ГУ Державної казначейської служби у м. Донецьку Донецької області про стягнення бюджетної заборгованості з ПДВ.
Правовий висновок ВСУ у цій справі може радикально змінити судову практику у відповідній категорії спорів.
Декілька цитат із тексту зазначеної постанови, які відображають суть правової позиції ВСУ: «відшкодування з Державного бюджету України ПДВ є виключними повноваженнями податкових органів та органів державного казначейства, а відтак суд не може підміняти державний орган і вирішувати питання про стягнення такої заборгованості.
За таких обставин рішення судів про задоволення позовних вимог про стягнення бюджетної заборгованості з ПДВ є помилковим з огляду на те, що така вимога позивача не є правильним способом захисту прав платника ПДВ. В цьому випадку правильним способом захисту позивача є вимога про зобов'язання відповідача до виконання покладених на нього Законом і підзаконними актами обов'язків щодо надання органу казначейства висновку щодо суми, яка підлягає відшкодуванню з бюджету.
Оскільки, звертаючись до суду, платник ПДВ неправильно визначив спосіб захисту порушених прав, то наслідком цього, на думку колегії суддів, є відмова у задоволенні позовних вимог.»
Таким чином, ВСУ виключив можливість стягнення з бюджету простроченої заборгованості з відшкодування ПДВ за судовим рішенням. Натомість, ВСУ наполягає на тому, що відшкодувати ПДВ з бюджету можна лише шляхом отримання висновку фіскального органу, який в подальшому має бути виконаний органом державного казначейства. Отже, безпосередньо стягнути кошти з бюджету за виконавчим документом, виданим судом, платник податків, на думку ВСУ, не може.
Варто зазначити, що аналогічний підхід ВСУ було раніше застосовано до повернення надміру сплачених податків та інших митних платежів у митних спорах. Як приклад, можна навести постанову ВСУ від 7.07.15 у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Алпеко" до Митниці, Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області про визнання протиправною бездіяльності, а також постанову від 16.09.15 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Аскоп-Україна» до Південної митниці Міністерства доходів і зборів України (правонаступником якої є Одеська митниця Державної фіскальної служби України), Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів. Але до бюджетного відшкодування ПДВ відповідну позицію вперше було застосовано саме у справі ПАТ «Донагроімпекс».
Наведені правові позиції ВСУ викликають жваву дискусію в громадськості. Основне спірне питання - чи правильно ВСУ визначив спосіб захисту порушеного права платників податків на отримання сум бюджетного відшкодування та/або надміру сплачених податкових платежів. Значна частина фахівців наполягають на тому, що обмеження прямого стягнення невідшкодованого ПДВ з бюджету є безпідставною та істотно погіршує становище платника податку, а запропонований ВСУ шлях відновлення порушеного права - через тримання висновку фіскального органу про суму відшкодування - є менш ефективним.
Цікаво, що до постанови від 16.09.15 у справі ПАТ «Донагроімпекс» ВСУ дотримувався іншої, прямо протилежної правової позиції в частині відшкодування ПДВ. Наприклад, у постанові від 17.06.08 у справі за позовом Сільськогосподарського племінного птахівничого закритого акціонерного товариства “Чорнобаївське” до Голопристанської міжрайонної державної податкової інспекції Херсонської області про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень та спонукання до вчинення дій ВСУ зазначив таке: «рішення … суду в частині відмови у позові про зобов'язання відповідача надати органу державного казначейства висновок є помилковим, оскільки провадження підлягало закриттю у зв'язку з тим, що така вимога не є способом захисту прав платника ПДВ і не підлягає розгляду в суді. Через те, що в разі невідшкодування бюджетної заборгованості з ПДВ право платника порушується неодержанням коштів з бюджету, способом захисту має бути вимога про їх стягнення (відшкодування заборгованості).»
Такі саме висновки містяться в постанові від 24.02.09 у справі № 21-2141во08 за позовом ЗАТ «Авангард» та інших судових рішеннях ВСУ.
Отже, найвища судова інстанція наполягала на тому, що саме стягнення було єдиним законним способом відновлення прав платника податків у разі невідшкодування йому бюджетної заборгованості з ПДВ. Натомість вимога про надання висновку про належну суму відшкодування вважалася безпідставною.
Щоправда, зазначені судові рішення ґрунтуються на застосуванні норм чинного на час їх ухвалення Закону України «Про податок на додану вартість». Водночас, порядок бюджетного відшкодування, встановлений чинними наразі нормами Податкового кодексу України, не надто різниться від того, що був передбачений попереднім законом - фактично відповідні норми є ідентичними за своїм змістом. Зважаючи на це, заміна одного нормативно-правового акту іншим в розглядуваному випадку не може бути достатньою підставою для докорінної зміни правової позиції.
Що ж спонукало ВСУ до таких радикальних змін?
В обґрунтування своєї нової правової позиції ВСУ в постанові у справі ПАТ «Донагроімпекс» посилається на норми статті 200 Податкового кодексу України, а також на Порядок взаємодії органів державної податкової служби та органів державної казначейської служби в процесі відшкодування податку на додану вартість, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17.01.11 № 39.
Як зазначає ВСУ, «відповідно до абзацу другого пункту 200.15 статті 200 ПК після закінчення процедури адміністративного або судового оскарження орган державної податкової служби протягом п'яти робочих днів, що настали за днем отримання відповідного рішення, зобов'язаний подати органу Державного казначейства України висновок із зазначенням суми податку, що підлягає відшкодуванню з бюджету.
За змістом пункту 9 Порядку протягом п'яти операційних днів після отримання висновку орган державної казначейської служби перераховує платникові податку зазначену у висновку суму бюджетного відшкодування ПДВ з бюджетного рахунка на поточний банківський рахунок платника податку, відкритий в обслуговуючому банку.
Проаналізувавши наведені норми матеріального права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що бюджетне відшкодування ПДВ здійснюється органом державного казначейства з дотриманням процедури та на умовах, встановлених статтею 200 ПК та Порядком, на підставі податкової декларації та заяви про повернення суми бюджетного відшкодування, яка відображається у податковій декларації у п'ятиденний термін з дня надходження від податкового органу висновку.
Цей порядок не передбачає бюджетне відшкодування ПДВ у спосіб судового стягнення безпосередньо (водночас) зі здійсненням судового контролю над рішеннями податкових органів, ухвалених за результатами перевірки сум ПДВ, заявлених до відшкодування або окремо від здійснення такого контролю.»
Таким чином, першою проблемою є з'ясування питання, чи дійсно норми чинного законодавства виключають можливість безпосереднього стягнення судом з бюджету сум ПДВ, належних до відшкодування.
З аналізу наведених законодавчих норм ВСУ робить висновок, що відшкодування ПДВ є виключною компетенцією державних органів, а тому суд не вправі підміняти їх, ухвалюючи рішення про стягнення коштів з бюджету.
Вважаємо, що зазначений висновок ВСУ є, принаймні, спірним з огляду на таке.
Не заперечуючи того факту, що бюджетне відшкодування є виключним повноваженням державних органів, варто звернути увагу на те, що звернення платника з позовом про стягнення коштів у розмірі несплачених вчасно сум бюджетного відшкодування має місце тоді, коли відповідна процедура державними органами не здійснена, а спірні суми перетворилися на бюджетну заборгованість.
Справді, згідно з пунктом 200.23 статті 200 Податкового кодексу України суми податку, не відшкодовані платникам протягом визначеного цією статтею строку, вважаються заборгованістю бюджету з відшкодування податку на додану вартість. На суму такої заборгованості нараховується пеня на рівні 120 відсотків облікової ставки Національного банку України, встановленої на момент виникнення пені, протягом строку її дії, включаючи день погашення.
Зі змісту наведеної норми чітко вбачається, що прострочене бюджетне відшкодування набуває статусу бюджетної заборгованості.
Ця обставина підтверджена також і практикою ВСУ. У своїй постанові від 3.06.14 у справі за позовом ПАТ «Завод «Південкабель» до СДПІ по роботі з ВПП у м. Харкові Державної податкової служби України, ГУ ДКС України в Харківській області про стягнення суми найвища судова інстанція висловила таку правову позицію: «У разі виконання платником податку, який має право на отримання бюджетного відшкодування, передбачених пунктами 200.7 та 200.8 статті 200 ПК вимог, та підтвердження достовірності нарахування такого відшкодування органом державної податкової служби за результатами проведення камеральної чи документальної позапланової виїзної перевірки, цей орган зобов'язаний у п'ятиденний строк після закінчення перевірки подати органу Державного казначейства України висновок із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню з бюджету.
Протягом п'яти операційних днів після отримання зазначеного висновку орган Державного казначейства України повинен видати платнику податку зазначену в ньому суму бюджетного відшкодування шляхом перерахування коштів з бюджетного рахунка на поточний банківський рахунок платника податку в обслуговуючому банку.
На суми податку, не відшкодовані протягом визначених статтею 200 ПК строків, які вважаються заборгованістю бюджету з відшкодування ПДВ, нараховується пеня на рівні 120 відсотків облікової ставки Національного банку України, встановленої на момент виникнення пені, протягом строку її дії, включаючи день погашення. Неподання органом державної податкової служби після закінчення перевірки до органу Державного казначейства України висновку із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню з бюджету, та непогашення у зв'язку з цим заборгованості бюджету з ПДВ, не позбавляє платника податку права пред'явити вимоги про стягнення зазначеної пені.»
Отже, з аналізу норм податкового законодавства і з урахуванням правової позиції ВСУ у справі ПАТ «Завод «Південкабель» випливає, що бюджетне відшкодування можна поділити на певні етапи:
1) заявлення відповідної суми до бюджетного відшкодування платником;
2) перевірка контролюючим органом обставин, що зумовлюють виникнення права на бюджетне відшкодування (проведення камеральної, а в разі необхідності - документальної перевірки);
3) адміністративна процедура бюджетного відшкодування, яка полягає у вчиненні компетентними органами відповідних дій, спрямованих на виплату коштів на користь платника податку;
4) виникнення бюджетної заборгованості за вчасно невідшкодованими сумами ПДВ, на яку нараховується пеня.
При цьому погашення сум бюджетного відшкодування може відбуватися як на етапі адміністративної процедури (в разі нормального перебігу подій), так і після виникнення бюджетної заборгованості (в разі бездіяльності з боку держави).
Виникненню бюджетної заборгованості передує адміністративна процедура здійснення бюджетного відшкодування. Вона триває з моменту виникнення права в особи на отримання бюджетного відшкодування і до моменту закінчення строків на повернення відповідних сум із бюджету триває адміністративна процедура бюджетного відшкодування. В межах цієї процедури державні органи (фіскальна служба і казначейство) повинні вчинити дії, спрямовані на виплату належної суми бюджетного відшкодування шляхом надання висновку (фіскальною службою) і подальшого перерахування коштів (органом державної казначейської служби) платникові податку.
Разом із тим, після закінчення відповідних строків у разі не вчинення компетентними органами належних дій невідшкодовані суми перетворюються на бюджетну заборгованість. Цей юридичний факт зумовлює виникнення інших, ніж адміністративно-процедурні, а саме фінансових правовідносин. Учасниками цих правовідносин є боржник в особі держави та кредитор в особі платника податків. Причому предметом боргового зобов'язання є сума простроченого бюджетного відшкодування.
В свою чергу, порушенням відповідного зобов'язання є несплата суми заборгованості. Відповідно, права платника податку-кредитора у зобов'язанні з повернення суми простроченого бюджетного відшкодування порушується саме несплатою йому відповідної суми. Виходячи з цього, відновлення порушеного права має бути спрямоване саме на отримання належної суми коштів.
І якщо на етапі адміністративної процедури погашення суми бюджетного відшкодування є виключною компетенцією державних органів, то на етапі після виникнення бюджетної заборгованості права платника податків можуть бути відновлені і в інший спосіб, без залучення державних органів, які в цей момент уже є такими, що вчинили протиправну бездіяльність. Адже адміністративна процедура бюджетного відшкодування не регулює питання погашення простроченої бюджетної заборгованості. Натомість, її зміст вказує на те, що всі передбачені нею дії мають бути вчинені державними органами до моменту, поки відповідні суми перетворяться на бюджетну заборгованість.
Цей висновок, доречи, підтримує також і ВСУ. В уже згаданій постанові від 16.09.15 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Аскоп-Україна» зазначено, що: «порядок повернення помилково та/або надмірно сплачених сум митних платежів застосовується у випадку, коли між сторонами відсутній спір про право на повернення зазначених платежів.
Якщо між сторонами виник спір про правомірність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень щодо повернення митних платежів, позивач має право заявити вимогу про визнання рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправними, скасувати такі рішення та змусити його до виконання закону.»
Звісно, держава може самостійно усунути наслідки порушення строків відшкодування ПДВ і завершити відповідні процедури і після закінчення граничних строків. Проте кредитор у фінансовому зобов'язанні не мусить чекати, допоки держава схаменеться і погасить борг. Права платника податків на отримання бюджетної заборгованості за наявності відповідного спору можуть відновлюватися судом.
Справді, частина друга статті 162 КАС України, яка регулює повноваження суду при прийнятті постанови по суті позовних вимог, передбачає, що суд має право прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. Отже, суд не обмежений у виборі способів відновлення прав особи, порушених владними суб'єктами - аби такий спосіб був ефективним і відповідав характеру порушеного права.
Таким чином, суд не позбавлений права стягнути з боржника суму простроченої заборгованості, навіть якщо цей боржник - держава.
При цьому перебирання судом на себе компетенції державних органів не відбувається, натомість суд виконує власні повноваження з відновлення порушеного права, надані йому процесуальним законом.
Обґрунтовуючи виключність повноважень фіскальних і казначейських органів на здійснення бюджетного відшкодування, ВСУ посилається також і на норми Порядку взаємодії органів державної податкової служби та органів державної казначейської служби в процесі відшкодування податку на додану вартість, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17.01.11 № 39.
Ці приписи фактично відтворюють і певним чином деталізують процедури надання висновку щодо сум бюджетного відшкодування. При цьому відносини, врегульовані зазначеним Порядком, виникають виключно між державними органами, і платник податків не є суб'єктом цих правовідносин.
Свого часу постановою Президії Верховного Суду України від 23.12.03 № 44 було затверджено узагальнення судової практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про оподаткування суб'єктів підприємництва. В цьому узагальненні містилися, зокрема, такі висновки: платники податку не вважаються суб'єктами відносин, що виникають з приводу надання висновку про суми відшкодування ПДВ, оскільки згідно з цим Порядком такий висновок надається органом державної податкової служби органу Держказначейства, а не платнику податку.»
Порядок, згаданий у наведеному узагальненні, був аналогічним сучасному за змістом підзаконним нормативним актом. І тоді ВСУ вважав, що відповідні правовідносини не стосуються платника податку, а тому вимога про зобов'язання надати висновок про суму бюджетного відшкодування задоволенню не підлягає.
Разом із тим, у 2013-15 роках ВСУ дотримується вже протилежної позиції. При цьому в самому Порядку, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 17.01.11 № 39, немає вказівок на те, що він регулює питання погашення простроченої заборгованості з відшкодування ПДВ.
Натомість є також чинними норми Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3.08.11 № 845, у пункті 23 якого зазначено таке: «Стягувач, на користь якого прийняті судові рішення про бюджетне відшкодування податку на додану вартість та/або пені, нарахованої на заборгованість державного бюджету з відшкодування такого податку, подає документи, зазначені у пункті 6 цього Порядку, до органу Казначейства за місцем реєстрації стягувача в органі державної податкової служби.»
Отже, підзаконний нормативно-правовий акт (постанова Кабінету Міністрів України) безпосередньо передбачає можливість ухвалення на користь особи судового рішення про стягнення суми бюджетного відшкодування з ПДВ. При цьому така особа зобов'язана подати до казначейства документи, передбачені пунктом 6 зазначеного Порядку, а це, зокрема, відповідна заява, виконавчий документ та копія рішення суду (за наявності).
Які ж підстави ігнорувати нормативно-правовий документ, який прямо встановлює особливості виконання судових рішень про стягнення сум бюджетного відшкодування з державного бюджету, надаючи при цьому перевагу іншому порядку, який регулює адміністративну процедуру відшкодування ПДВ?
Цікаво, що у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «АТ-Інжинірінг» до Київської міжрегіональної митниці Міністерства доходів і зборів України, Головного управління Державного казначейства України у м. Києві про визнання бездіяльності протиправною та стягнення надмірно сплачених митних платежів ВСУ мав змогу надати свою оцінку застосуванню норм Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3.08.11 № 845 у порівнянні з іншими постановами Кабінету Міністрів України, які регулюють порядок повернення надміру сплачених коштів з державного бюджету.
У справі, про яку йдеться, предметом спору було повернення митних платежів. ВСУ у постанові від 3.11.15 застосував уже традиційний для практики цієї інстанції спосіб захисту порушеного права у вигляді зобов'язання митниці надати висновок про повернення надміру сплаченої суми та подати цей висновок до державного казначейства.
При цьому в мотивувальній частині судового рішення ВСУ традиційно для себе послався на чинні на час виникнення спірних правовідносин Порядок повернення платникам податків коштів, що обліковуються на відповідних рахунках митного органу як передоплата, і митних та інших платежів, помилково та/або надмірно сплачених до бюджету, контроль за справлянням яких здійснюється митними органами, затвердженого наказом Державної митної служби України від 20 липня 2007 року № 618 та Порядок взаємодії митних органів з органами Державного казначейства України в процесі повернення з Державного бюджету України помилково та/або надмірно зарахованих до бюджету митних та інших платежів, контроль за справлянням яких покладається на митні органи, затвердженого наказом ДМСУ та ДКУ від 20 липня 2007 року № 611/147.
Водночас, сама митниця у листі-відповіді позивачеві посилалася на Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3.08.11 № 845, обґрунтовуючи в такий спосіб свою бездіяльність у поверненні надміру сплачених митних платежів. Мовляв, ми тут ні до чого, звертайтеся до суду, а для судових рішень установлено інший порядок виконання, в якому ми вже участі не беремо.
ВСУ жодним чином не вдався до аналізу норм Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3.08.11 № 845. Натомість послався на згадані вище інші підзаконні нормативно-правові акти. Разом із тим, в пункті 1 Порядку взаємодії митних органів з органами Державного казначейства України в процесі повернення з Державного бюджету України помилково та/або надмірно зарахованих до бюджету митних та інших платежів, контроль за справлянням яких покладається на митні органи, затвердженого наказом ДМСУ та ДКУ від 20 липня 2007 року № 611/147 прямо передбачено, що його дія не поширюється на виконання судових рішень про повернення помилково та/або надмірно сплачених митних та інших платежів.
Тобто в разі стягнення надміру сплачених податків через суд узагалі не повинні застосовуватися нормативно-правові акти, які регулюють адміністративний порядок повернення надміру сплачених податків чи бюджетного відшкодування з ПДВ. Натомість, у разі винесення судом рішення про стягнення коштів із бюджету застосовуються зовсім інші норми. Але ВСУ вважає інакше. Якщо законодавець і Кабінет Міністрів України передбачили можливість стягнення коштів із бюджету за судовим рішенням, то ВСУ добровільно відмовляється від такої можливості із посиланням на нормативно-правові акти, які до відповідних випадків застосовуватися не повинні.
Отже, висновок перший - чинне законодавство не лише не обмежує суд у можливості стягнення коштів із бюджету на примусове погашення простроченої бюджетної заборгованості з відшкодування ПДВ, а й у підзаконних нормативних актах прямо передбачає як саму таку можливість, так і механізм її реалізації.
Що ж до висновку ВСУ стосовно необхідності дотримання адміністративної процедури відшкодування ПДВ через висновок контролюючого органу із подальшим наданням його органові державного казначейства, то такий висновок не враховує того факту, що своєчасно не сплачені суми бюджетного відшкодування перетворюються на бюджету заборгованість, стосовно якої адміністративний порядок відшкодування ПДВ застосовуватися не потрібен. Причому підзаконні нормативно-правові акти врегульовують альтернативний порядок стягнення такої заборгованості з бюджету - шляхом виконання судового рішення про стягнення коштів з бюджету. При цьому існування такого нормативно-правового акту, як Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3.08.11 № 845 вказує на те, що жодного перебирання на себе судом компетенції державних органів щодо відшкодування ПДВ не відбувається, адже судові рішення про стягнення сум з бюджету виконуються згідно з вимогами чинного законодавства.
Другим проблемним моментом є ефективність способу захисту права платника податків на отримання бюджетного відшкодування, запропонованого ВСУ.
Тут варто звернутися до висновків ВСУ, наведених у постанові від 16.09.15 у справі ТОВ «Аскоп-Україна». У цій постанові ВСУ наводить критерії, за якими повинен обиратися спосіб захисту порушеного права.
Наведемо цитату: «Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.»
Виклавши цю думку, далі ВСУ робить висновок, що зобов'язання надати висновок про суму бюджетного відшкодування є належним способом захисту, а безпосереднє стягнення коштів з бюджету - ні.
Спробуємо порівняти обидва зазначені способи судового захисту з огляду на критерії, сформульовані самим ВСУ.
Як стверджує найвища судова інстанція, спосіб захисту порушеного права має виключати можливість подальшої протиправної поведінки суб'єкта владних повноважень. Проте на етапі видачі фіскальним органом висновку можуть також бути допущені процедурні порушення стосовно форми та/або змісту такого висновку. Тобто формально висновок нададуть, а фактично він буде неналежним. Хто має контролювати цей процес? Державний виконавець? І що робити платникові податків у разі, якщо між казначейством і фіскальної службою виникатимуть суперечності щодо належності складеного висновку про суму бюджетного відшкодування? Знову звертатися до суду? До кого в цьому разі позиватися - до фіскального органу чи до казначейства? Чи до обох? А може, одного з них залучити як третю особу?
А якщо казначейство ухилятиметься від виконання навіть належно складеного висновку? Знову йти до суду, але вже з позовом до органу казначейської служби? У такому разі не дотримується така вимога до належного способу захисту, як відсутність необхідності повторного звернення до суду.
Крім того, примусове виконання судового рішення щодо зобов'язання надати висновок не призведе до відновлення порушеного права, оскільки не забезпечує надходження коштів платникові податків. При цьому порушується ще один сформульований ВСУ критерій ефективності способу захисту порушеного права - можливість досягнення потрібного результату в процедурі примусового виконання судового рішення. Адже отримання висновку - це не той результат, якого прагне платник податків. Він хоче отримати гроші. Але примусове виконання рішення суду про надання висновку щодо суми бюджетного відшкодування не охоплює отримання коштів. При цьому виконавча процедура закінчиться, щойно буде надано висновок. А сплата грошей буде виключною компетенцією державного казначейства.
На противагу цьому безпосереднє стягнення коштів із бюджету повністю охоплюється процедурою примусового виконання судового рішення, позбавляє державні органи можливості зробити будь-які помилки і призводить до бажаного для платника податку результату - отримання коштів.
Наведене свідчить про те, що зобов'язання надати висновок про суму бюджетного відшкодування як спосіб захисту порушеного права платника ПДВ за своєю ефективністю значно поступається прямому стягненню коштів із бюджету. При цьому ми аналізували саме ті критерії ефективності судового захисту, які визначені самим ВСУ.
Зрештою, який спосіб примусового погашення простроченої заборгованості може бути ефективнішим, ніж її безпосереднє стягнення з боржника?
Варто також згадати, що запропоноване ВСУ відстрочення погашення сум бюджетного відшкодування може негативно вплинути і на саму державу. Адже чим більше затягується сплата коштів, то більше процентів нараховується на відповідні суми. Правомірність нарахування процентів, як і можливість їх безпосереднього стягнення з бюджету, ВСУ підтвердив у вже згаданій постанові від 3.06.14 у справі за позовом ПАТ «Завод «Південкабель». Водночас є очевидним, що процедура з наданням висновку, направленням його державному казначейству є більш тривалою, ніж примусове виконання судового рішення про стягнення коштів з бюджету. Отже, навіть із огляду на інтереси держави запропонований спосіб не видається ефективним.
Чому ж ВСУ надав перевагу зобов'язанню надати висновок щодо суми бюджетного відшкодування?
Видається, що порушена проблема є приводом для міркувань щодо загального стану правової культури в нашій державі та головних цінностей, що формують правосвідомість чинної правової еліти.
Певно, ще досі не подолані певні стереотипи радянських часів. Тоді держава вважалася мало не найвищою цінністю, які варто було всіляко охороняти від будь-яких зазіхань, особливо з боку «приватників», у яких лише одне на думці - як цю державу «роздягти». При цьому годі було й думати, що держава могла помилитися!
Вважалося, що варто поставити якомога більше перепон на шляху до того, що недержавний суб'єкт отримає щось від держави, а процес такого отримання має бути максимально контрольованим всюдисущою державою. Інакше - можуть зловживати!
І байдуже, що часи змінилися, що найвищою цінністю в Конституції України проголошено людину, і що зрештою прогнозований правопорядок має бути найпершим прагненням будь-якого юриста. Це коли будь-яке право має ефективний спосіб захисту, незалежно від того, хто є порушником - держава чи приватна особа. Адже саме такий стан є запорукою того, що зрештою в Україні можна буде вести прогнозовані економічні процеси, сподіваючись на однакове дотримання правил гри всіма учасниками суспільних відносин. І держава при цьому не повинна мати жодних переваг, лише забезпечуючи стабільність і передбачуваність.
До нових підходів у практиці взаємодії держави і приватних суб'єктів, зокрема в галузі належного відшкодування ПДВ з бюджету, закликає також і практика Європейського Суду з прав людини. В Рішенні Європейського Суду з прав людини від 9.01.07 «Інтерсплав проти України» порушувалося питання саме несвоєчасного відшкодування ПДВ. У пункті 40 цього Рішення визнано, що «фактично постійні затримки відшкодування і компенсації у поєднанні із відсутністю ефективних засобів запобігання або припинення такої адміністративної практики, так само як і стан невизначеності щодо часу повернення коштів заявника, порушує "справедливий баланс" між вимогами публічного інтересу та захистом права на мирне володіння майном.»
Нічого не нагадує?
Здається, що спонукання платників податків проходити знову і знову всі адміністративні процедури після того, як уже було встановлено очевидну протиправну бездіяльність з боку держави, і є порушенням «справделивого балансу» та свідчить про те, що з 2007 року в підходах окремих представників української держави до ефективних способів захисту від несвоєчасного бюджетного відшкодування ПДВ небагато змін на краще.
Тож чекатимемо на чергове рішення Європейського Суду?
Зауважуємо, що все викладене в цій статті відображає виключно особисту думку її авторів.
Олександр Нечитайло, голова Вищого адміністративного суду України
Антон Поляничко, науковий консультант, Вищий адміністративний суд України
