Добігає кінця третій рік з дня набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 22.12.2011 № 4212-VI, яким викладено в новій редакції Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Незважаючи на це, деякі питання, що виникають під час його застосування, досі викликають складнощі та вимагають окремих роз'яснень. Певні недоліки Закону, невдалі формулювання або навіть відсутність тих чи інших правил надають простір для довільного тлумачення його норм, інколи різного і навіть протилежного за своїм змістом. У свою чергу, така неоднакова і невизначена практика застосування може призвести до невдалих управлінських, юридичних, в тому числі й процесуальних рішень, які змушені приймати сторони та учасники процедури банкрутства. А невдалі рішення можуть врешті-решт призвести до істотних порушень майнових прав як боржника, так і кредиторів, нівелювати всі зусилля, спрямовані на погашення вимог кредиторів та, відповідно, на досягнення головної мети інституту банкрутства - відновлення платоспроможності боржника.
Водночас процедура банкрутства та відповідне законодавство покликані забезпечити не лише дотримання прав суб'єктів господарювання, що потрапили у скрутне фінансове становище, а чи не в найпершу чергу надати кредиторам такого боржника практичну можливість одержати задоволення своїх вимог.
Залежно від видів кредиторських вимог, часу їх виникнення та інших обставин законодавство поділяє всіх кредиторів у процедурі банкрутства на певні групи.
Віднесення кредиторів до тієї чи іншої категорії дозволяє чітко визначити черговість задоволення їх вимог за рахунок майна боржника, а отже, визначити ступінь ймовірності, обсяг погашення певних вимог. Цілком очевидно, що чим раніше по відношенню до інших підлягають задоволенню вимоги кредитора, тим більший захист надається такому кредитору. Проте не завжди більш привілейований статус кредитора у процедурі банкрутства надає такому кредитору більшу кількість прав, принаймні процесуальних.
Вимоги кредиторів, що виникли до відкриття провадження у справі про банкрутство, поділяються на дві групи за ознаками забезпеченості: вимоги, які не забезпечені заставою, належать конкурсним кредиторам, а вимоги, що забезпечені заставою майна боржника (майнового поручителя), - забезпеченим кредиторам. Як зазначалося, вимоги конкурсних кредиторів підлягають погашенню в четверту чергу. А от вимоги забезпечених кредиторів, згідно з приписами ч. 9 ст. 45 Закону, погашаються за рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення, в позачерговому порядку.
Саме оця "позачерговість" погашення вимог, забезпечених заставою майна боржника, за рахунок такого заставленого майна і є основною ознакою привілейованості статусу забезпечених кредиторів.
Гарантується така "позачерговість" погашення вимог забезпечених кредиторів іншою спеціальною нормою Закону, а саме нормою ч. 4 ст. 42, якою визначено, що майно банкрута, яке є предметом забезпечення, не включається до складу ліквідаційної маси та використовується виключно для задоволення вимог забезпечених кредиторів. Продаж такого майна здійснюється в порядку, передбаченому цим Законом, виключно за згодою забезпеченого кредитора або суду.
Наявністю таких переваг у становищі забезпечених кредиторів пояснюється дещо звужене коло їх "процедурних" або процесуальних прав під час провадження у справі про банкрутство.
Зокрема, забезпеченим кредиторам законодавець не надає права ініціювати початок процедури банкрутства. Саме на цій стадії найчастіше виникає проблема визначення статусу кредитора - чи є він забезпеченим. І визначення терміна "забезпечений кредитор", наведене у ст. 1 Закону, не допомагає у вирішенні цього питання.
Так, Закон визначає забезпеченого кредитора як кредитора, вимоги якого забезпечені заставою майна боржника (майнового поручителя). Саме з огляду на наявність у цьому визначенні словосполучення "майнового поручителя", деякі кредитори схильні вважати себе забезпеченими у тому випадку, коли їх вимоги до боржника (потенційного банкрута) забезпечені заставою не його, боржника, майна, а іншої особи - майнового поручителя. Однак таке тлумачення Закону не є вірне. З метою усунення розбіжностей в розумінні статусу забезпеченого кредитора слід звернутися до інших норм Закону про банкрутство. Зокрема, ст. 14 та ст. 16 Закону уповноважують суд відмовити у прийнятті заяви про порушення справи про банкрутство або у порушенні провадження у справі, у разі якщо вимоги кредитора повністю забезпечені заставою майна боржника. Ні в тій, ні в іншій нормі законодавець вже не згадує про забезпечення вимог кредитора заставою майна майнового поручителя. Отже, висновок напрошується сам по собі - зазначення про заставу майна боржника (майнового поручителя) мало на меті визначити статус самого боржника у такому забезпечувальному зобов'язанні: або він виступає заставодавцем свого майна в забезпечення власних зобов'язань перед кредитором, або ж він виступає перед кредитором як майновий поручитель (відповідає своїм майном) за зобов'язанням іншої особи. В обох випадках кредитор є забезпеченим, оскільки його вимоги забезпечені саме майном боржника, відносно якого порушується справа про банкрутство.
І навпаки, якщо вимоги кредитора до боржника забезпечені заставою іншої особи (майнового поручителя), то такий кредитор виступатиме не забезпеченим, а конкурсним кредитором в межах процедури банкрутства - з усіма правами, перевагами та недоліками саме конкурсного кредитора, в тому числі й правом подати до суду заяву про порушення справи.
Окремо слід відзначити, що сама по собі наявність у заставі кредитора майна боржника не виключає можливості звернення забезпеченого кредитору до суду із заявою про порушення справи про банкрутство. Вирішальне значення в цьому питанні має достатність або недостатність заставленого майна для погашення вимоги такого кредитора.
Тому такий забезпечений кредитор має до своєї заяви подати докази недостатності заставленого майна та набуває права виступати в процедурі банкрутства одночасно у двох статусах - забезпеченого кредитора відносно частини своїх вимог, забезпечених майном боржника, і конкурсного кредитора в частині решти вимог. Природно, що безспірність, розмір і час, протягом якого такі незабезпечені вимоги не були задоволені, мають відповідати загальним правилам, встановленим ст. 10 Закону про банкрутство.
Ще однією із переваг становища забезпеченого кредитора є відсутність обов'язку подавати у визначений законодавством строк заяву про визнання його вимог до боржника. Неподання такої заяви у встановлений 30-денний строк (з дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство) призводить до того, що такі вимоги належать до інших вимог і підлягають погашенню в ліквідаційній процедурі в шосту (останню) чергу. Внесення ж вимог забезпечених кредиторів до реєстру вимог кредиторів є обов'язком розпорядника майна, незалежно від надходження заяв забезпечених кредиторів - згідно з даними обліку боржника, згідно з державним реєстром застав.
Одночасно законодавець надає забезпеченим кредиторам право подати в той же строк, що передбачений і для конкурсних кредиторів, заяву в частині вимог, що є незабезпеченими. Також ч. 2 ст. 23 Закону надає право забезпеченому кредитору на власний розсуд перейти у статус конкурсного, подавши у вказаний строк заяву про відмову від забезпечення.
Таке рішення забезпеченого кредитора є доцільним, коли, наприклад, заставне майно втратило свою цінність або взагалі зникло, що часто буває у разі передання у заставу товарів в обігу або коли предмет застави дуже складно реалізувати, наприклад, якщо предметом забезпечення виступають майнові права тощо.
Як бачимо, Закон про банкрутство надає забезпеченим кредиторам досить значні привілеї по відношенню до інших кредиторів, у тому числі й право відмовитися від свого статусу шляхом вчинення одностороннього правочину - відмови від забезпечення.
Таким чином, з одного боку, забезпечений кредитор має бути спокійним - що б не сталося в процесі провадження у справі про банкрутство, майно боржника, передане у заставу, не буде відчужене без його відома і згоди, не буде спрямоване на погашення вимог інших кредиторів тощо. З іншого боку, забезпечені вимоги такого кредитора можуть бути погашені за рахунок саме майна, що є предметом забезпечення. І лише у разі недостатності такого майна забезпечений кредитор може претендувати на погашення його вимог за рахунок іншого майна боржника і вже на загальних підставах, нарівні з іншими кредиторами, з дотриманням черговості погашення тощо.
Так, наявність забезпечення (застави майна боржника) не є однозначною гарантією погашення вимог забезпеченого кредитора. Разом з тим наявність позачергового права погашення забезпечених вимог за рахунок заставленого майна позбавляє забезпечених кредиторів цілої низки прав, наданих конкурсним кредиторам.
Зокрема, забезпечені кредитори не мають вирішального голосу на зборах кредиторів та в комітеті кредиторів (їм належить лише право дорадчого голосу). Відповідно, відсутня реальна можливість забезпечених кредиторів безпосередньо впливати на ті чи інші рішення в процедурі банкрутства. Також забезпечені кредитори, на відміну від конкурсних, не можуть автоматично увійти до складу комітету кредитору, навіть якщо розмір їх вимог дозволяє (перевищує 25 % від загального розміру вимог кредиторів). Крім того, у забезпеченого кредитора відсутнє право заявляти суду про визнання недійсним того чи іншого правочину боржника або про спростування його майнових дій в порядку ст. 20 Закону про банкрутство.
У той же час забезпеченим кредиторам належить право погоджувати план санації (ст. 30 Закону) та схвалювати мирову угоду (ст. 80 Закону про банкрутство).
Окремі права забезпечених кредиторів виникають у разі їх незгоди на погодження плану санації або на схвалення мирової угоди. Так, якщо будь-хто із забезпечених кредиторів заперечує проти погодження плану санації (схвалення мирової угоди), то інші забезпечені кредитори можуть прийняти рішення або про виділ забезпечених речей із майна боржника, їх продаж на аукціоні та задоволення вимог такого кредитора за рахунок отриманих від продажу коштів, або ж про викуп боргу такого кредитора. Якщо проти погодження плану санації (схвалення мирової угоди) заперечують всі забезпечені кредитори, то рішення про виділ і продаж на аукціоні забезпеченого майна або викуп вимог забезпечених кредиторів приймаються іншими кредиторами.
Отже, на певних стадіях банкрутства (санація, укладення мирової угоди) забезпечений кредитор має можливість реалізувати своє позачергове право на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна боржника, не очікуючи завершення процедури банкрутства - відповідно відмовившись від погодження плану санації або схвалення мирової угоди та поставивши інших кредиторів перед необхідністю негайно вирішувати питання про задоволення забезпечених вимог або про їх викуп.
Таким чином, правове становище забезпеченого кредитора є, з одного боку, більш стабільним і захищеним у порівнянні з іншими кредиторами, а з другого боку, окремі аспекти потребують удосконалення.
Світлана Науменко,
адвокат АО "Вдовичен та партнери"
