Питання дієвості інститутів консультативних висновків, що надаються ВРП та Пленумом Верховного Суду, є досить відносним, а їх вплив комплексним, тому має аналізуватися одразу в кількох аспектах.
Обов’язковість. Консультативні висновки формально не є обов’язковими та містять рекомендаційний характер. Це логічно, адже у протилежному випадку ми опинилися б у ситуації, коли судова гілка влади могла б у будьякий момент штучно заблокувати законопроєкт, порушуючи принцип розподілу влади. З іншого боку, законодавець використовує цю особливість для нехтування висновками та «проштовхування» законопроектів, щодо яких є вагомі зауваження, зокрема й на предмет конституційності.
Об’єктивність та компетентність. Відповідно до пункту 15 частини 1 статті 3 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» та пункту 4 частини 2 статті 46 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ВРП та Пленум ВС надають консультативні висновки стосовно законопроєктів та законодавства щодо їх статусу та функціонування, судоустрою і статусу суддів. Тобто ці органи є безпосередніми суб’єктами відносин, щодо яких надають рекомендації, і це може спричинити необ’єктивність та заангажованість їхніх суджень.
З іншого боку, ризики необ’єктивності сповна перекриваються високим рівнем компетенції, професійності та заглибленістю в питання, якими володіють ВС та ВРП. Парламент, попри найвищий ступіть легітимності, на жаль, часто не має експертності в усіх питаннях, особливо в питаннях судоустрою та судочинства, і дуже схильний їх політизувати. У такому разі висновки залишаються експертним компасом навіть тоді, коли законодавець збивається зі шляху.
Отже, консультативні висновки, беззаперечно, є корисними. Єдине побажання законодавцям — ретельніше дослухатися до порад ВС та ВРП, особливо у питаннях, що є надважливими для судової системи загалом. В іншому випадку ми ризикуємо стикнутися з наслідками, критичними для цілої країни.
Як приклад — сумнозвісний проєкт Закону «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» № 1008, який загальмував та в окремих випадках взагалі призупинив судочинство. Тоді ВРП та ВС наголошували на неконституційності окремих положень цього законопроєкту та пропонували велику кількість поправок, що були повністю проігноровані. Зрештою, цей законопроєкт в окремих частинах був визнаний неконституційним рішенням КСУ від 11 березня 2020 року № 4р/200, а судова реформа була відкинута ще на кілька кроків назад.
