Актуальною новелою національного законодавства є інститут приватних виконавців. Закон України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" (далі – Закон), прийнятий 02.06.2016, мав стати панацеєю від багатьох проблем, оскільки мав вирішити питання зацікавленості самих виконавців у примусовому виконанні судових рішень, низького рівня примусового виконання судових рішень, бюрократизму та "мізерної платні" державних виконавців. Та чи дійсно прийнятий Закон став ліками від усіх хвороб?
Стаття 1 Закону визначає, що примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України "Про виконавче провадження" випадках – на приватних виконавців.
У Законі також визначено завдання органів, які здійснюють примусове виконання судових рішень, установлено принципи їх діяльності, правовий захист і гарантії. На перший погляд, усе виглядає логічно й розумно, та все ж муляє око ст. 4 Закону, яка, крім добре зрозумілих принципів законності, незалежності та справедливості, встановлює принцип співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями. Загальновідомо, що поняття "співмірності" є оціночним і кожен може трактувати його по-своєму. А ось, хто конкретно визначатиме вказану "співмірність" та які критерії необхідно братися за основу, указаним вище Законом, на жаль, не встановлено. Цілком можливо, що внесення до Закону саме цього принципу може стати наріжним каменем у подальшій діяльності органів, які здійснюють примусове виконання судових рішень.
Хто ж такі приватні виконавці?
Примусове виконання рішень здійснюється державними та приватними виконавцями. Нагадаємо, що до виключної компетенції державних виконавців Закон України "Про виконавче провадження" відносить виконання: 1) рішень про відібрання й передання дитини, встановлення побачення з нею або усунення перешкод у побаченні з дитиною; 2) рішень, за якими боржником є держава, державні органи, НБУ, органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи, державні та комунальні підприємства, установи, організації, юридичні особи, частка держави в статутному капіталі яких перевищує 25 відсотків та/або які фінансуються виключно за кошти державного або місцевого бюджету; 3) рішень, за якими боржником є юридична особа, примусову реалізацію майна якої заборонено відповідно до закону; 4) рішень, за якими стягувачами є держава, державні органи; 5) рішень адміністративних судів і рішень Європейського суду з прав людини; 6) рішень, які передбачають учинення дій щодо майна державної чи комунальної власності; 7) рішень про виселення та вселення фізичних осіб; 8) рішень, за якими боржниками є діти або фізичні особи, які визнані недієздатними чи цивільна дієздатність яких обмежена; 9) рішень про конфіскацію майна; 10) рішень, виконання яких віднесено цим Законом безпосередньо до повноважень інших органів, які не є органами примусового виконання; 11) виконавчих документів у інших випадках, передбачених цим Законом та Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".
Держава не відпустила від себе регулювання виконавчого провадження, а залишила Міністерство юстиції наглядати за процесом, наділивши його не лише функціями контролю, а й можливістю перевірки професійної компетенції майбутніх виконавців.
Таким чином, крім виключної компетенції державних виконавців, маємо змогу самостійно обирати, до якого виконавця звертатися – державного чи приватного. То кого ж обрати?
Перший значний плюс на користь приватних виконавців – це компетентність. На рівні Закону вимоги до державного виконавця передбачають наявність громадянства України, отримання вищої юридичної освіти не нижче другого рівня, володіння державною мовою та здатність своїми особистими й діловими якостями здійснювати повноваження державного виконавця. Вимоги до приватного виконавця більш солідні та конкретні, адже, крім названих вище, Законом установлено віковий ценз – досягнення 25 років; стаж роботи в галузі права після отримання відповідного диплома не менше двох років; складання кваліфікаційного іспиту, який відбувається в режимі автоматизованого анонімного тестування. Обов'язковою вимогою також є повідомлення приватним виконавцем Мін'юсту про початок провадження своєї діяльності, оскільки останній має право розпочати діяльність із дня внесення інформації про нього до Єдиного реєстру приватних виконавців України. Також забороняється провадження діяльності приватного виконавця без чинного договору страхування цивільно-правової відповідальності перед третіми особами. Мінімальний розмір страхової суми за таким договором страхування має становити 10 відсотків загальної суми стягнення за виконавчими документами, але не менше 1 тисячі мінімальних розмірів заробітної плати станом на початок відповідного календарного року.
Другим плюсом є контроль. Контроль за приватними виконавцями, на відміну від державних, установлено й регламентовано чіткіше. Так, контроль за діяльністю приватного виконавця здійснюється шляхом проведення Міністерством юстиції України планових і позапланових перевірок. Також контрольними функціями наділений новий орган у системі виконавчого провадження – Рада приватних виконавців України. Розгляд питань притягнення приватних виконавців до дисциплінарної відповідальності за вчинення дисциплінарних проступків, перелік яких є вичерпним, покладено на дисциплінарну комісію приватних виконавців. До формування дисциплінарної комісії приватних виконавців її повноваження виконує Тимчасова дисциплінарна комісія, яка діє відповідно до наказу Мін'юсту № 3003/5, що набув чинності 11 листопада поточного року.
Третій плюс – це наявність належної мотивації. Якщо заробітна плата державного виконавця складається з посадового окладу, премії, доплати за ранг і надбавки за вислугу років та на цьому – крапка, то винагорода приватного виконавця має привабливіший вигляд. Зокрема, винагорода приватного виконавця складається з основної та додаткової. Основна винагорода, залежно від виконавчих дій, що підлягають учиненню у виконавчому провадженні, встановлюється у вигляді: фіксованої суми – у разі виконання рішень немайнового характеру; відсотка суми, що підлягає стягненню, чи вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом. Кабінет Міністрів України в п. 19 Порядку виплати винагороди державних виконавців та їх розмірів і розміру основної винагороди приватних виконавців установив, що приватний виконавець, який забезпечив повне або часткове виконання виконавчого документа майнового характеру в порядку, установленому Законом України "Про виконавче провадження", одержує основну винагороду в розмірі 10 відсотків стягнутої ним суми або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом. Приватний виконавець, який забезпечив у порядку, установленому Законом України "Про виконавче провадження", фактичне виконання в повному обсязі виконавчого документа немайнового характеру, за яким боржником є фізична особа, одержує основну винагороду в розмірі двох мінімальних заробітних плат, а за виконавчим документом немайнового характеру, за яким боржником є юридична особа, – у розмірі чотирьох мінімальних заробітних плат. Як у суспільстві, так і серед правників назрівають побоювання щодо того, чи не будуть нові виконавці зловживати своїми повноваженнями, бо деякі норми викликають підозри вже навіть у теоретичній площині.
Четвертим плюсом є те, що долю примусового виконання рішень вирішує стягувач. Закон надає не лише свободу у виборі приватного чи державного виконавця, а й можливість самостійно обрати приватного виконавця з числа тих, відомості про яких внесено до Єдиного реєстру приватних виконавців України. Таким чином, фізичні або юридичні особи вільно обирають приватного виконавця шляхом доступу до інформації в Єдиному реєстрі приватних виконавців, який є безоплатним і здійснюється на офіційному сайті Мін'юсту цілодобово, без обмежень, з можливістю пошуку, перегляду, копіювання та роздрукування інформації без застосування спеціальних програм.
Незважаючи на значні переваги інституту приватних виконавців і попри те, що законодавець намагався вивести виконавче провадження на якісно новий рівень, про що свідчить відведення більшої частини Закону під регулювання діяльності саме приватних виконавців (діяльність державних виконавців регулює всього 15 статей), не обійшлося й без положень, які в майбутньому можуть створити проблеми під час діяльності приватних виконавців.
Так, інститут приватних виконавців передбачає саморегулювання, оскільки такі виконавці не мають статусу державного службовця, і на перший план виходить умотивованість отримання гідної винагороди за принципом "хто працює – той їсть". Однак держава не відпустила від себе регулювання виконавчого провадження, а залишила наглядати Міністерство юстиції за процесом, наділивши його не лише функціями контролю, а й можливістю перевірки професійної компетенції майбутніх виконавців, оскільки чотирьох членів кваліфікаційної комісії з дев'яти призначає саме Мін'юст. Законодавець обрав змішаний тип виконавчого провадження, та чи приживеться вказана модель, чи все ж доведеться відпустити приватних виконавців у "вільне плавання" – покаже час.
Крім цього, з прийняттям відповідного Закону як у суспільстві, так і серед правників назрівають побоювання щодо того, чи не будуть нові виконавці зловживати своїми повноваженнями, бо деякі норми викликають підозри вже навіть у теоретичній площині.
Наприклад, приватний виконавець з метою належного виконання своїх обов'язків має право залучати працівників поліції для сприяння у вчиненні ним виконавчий дій. Також Закон визначає, що залучення працівників поліції здійснюється за вмотивованою постановою приватного виконавця. Але постає питання, які саме мотиви мають бути зазначені для залучення поліції, чи повинні бути якісь обмеження? На які, знову ж таки, Закон чіткої відповіді не дає.
Ще одним ризиком є дворівнева оплата праці, яка передбачає основну та додаткову винагороду приватного виконавця. Законом установлено, що угодою між приватним виконавцем і стягувачем може бути передбачено додаткове авансування витрат виконавчого провадження та додаткова винагорода приватного виконавця. І хоча наказом Мін'юсту № 2830/5 від 29.09.2016 установлено види та розміри витрат виконавчого провадження, на жаль, відсутність конкретики дає широкий простір для зловживання наданими можливостями. Також варто зазначити, що мінусом для боржника є те, що основна винагорода приватного виконавця, що встановлюється у відсотках, стягується з боржника разом із сумою, що підлягає стягненню за виконавчим документом.
Варто також звернути увагу на те, що особа, яка виявила намір стати приватним виконавцем, до подання заяви про допуск до складення кваліфікаційного іспиту зобов'язана пройти навчання й стажування приватного виконавця, загальний строк яких не може перевищувати трьох місяців. Від проходження стажування звільняються особи, які мають стаж роботи державного чи приватного виконавця, адвоката, нотаріуса, арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) не менше одного року або помічника приватного виконавця не менше двох років. Питання напрошується само собою: а в кого потрібно проходити стажування? Якщо, наприклад, за аналогією з адвокатською діяльністю, то потрібно звертатися до приватного виконавця, але як тоді зможе пройти стажування колишній прокурор, якщо штат приватних виконавців ще не укомплектований? Недосконалість системи залишає бажати кращого й більш практичного.
ВИСНОВОК:
Проаналізувавши прийдешні зміни, з упевненістю можна сказати, що прийняття Законує кроком уперед на шляху до подолання бюрократизму та встановлення економічної ефективності примусового виконання судових рішень, проте як саме нововведення вплинуть на рівень і якість примусового виконання судових рішень – покаже лише час.
Стаття підготовлена Юлею Гапон молодшим юристом юридичної фірми «Arbitis», опублікована в електронному виданні «Юрист&Закон» випуск листопада 2016, № 43.
