Згідно з ч. 2 ст. 2 ГПК України прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, у позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Уразі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор зазначає про це у позовній заяві. Відповідно до ч. 1 ст. 18 ГПК України прокурор є самостійним учасником судового процесу. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва (ч. 4 ст. 23 Закону України «Пропрокуратуру»).
Отже, зі змісту ч. 2 ст. 2 ГПК України вбачається, що прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, повинен обґрунтувати наявність підстав дляздійснення представництва інтересів держави в суді.
Підстави для здійснення представництва інтересів громадянина чи держави. Згідно з ч. 1 ст. 29 ГПК України, прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може виступити за своєю ініціативою у справі, порушеній за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. З метою вступу у справу прокурор може подати апеляційну, касаційну скаргу, заяву проперегляд рішення Верховним Судом України про перегляд рішення за нововиявленими обставинами або повідомити суд і взяти участь у розгляді справи, порушеної за позовом інших осіб. При цьому прокурор для представництва інтересів громадянина або держави в господарському суді (незалежно від форми, у якій здійснюється представництво) повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення такого представництва, передбачених ч. 2 або 3 ст. 25 Закону України «Про прокуратуру».
Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб’єкт владних повноважень, до компетенції якого належать відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Таким чином, прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді у разі їх порушення або загрози порушення виключно у випадках, якщо він доведе наявність таких обставин: орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інших суб’єкт владних повноважень нездійснює захист цих інтересів; здійснює такий захист неналежним чином; такий орган взагалі відсутній.
Аналіз судової практики дозволяє зробити висновок, що після 15.07.2015 р. прокуратура (у переважній більшості випадків) обґрунтовувала своє право на пред’явлення позову відсутністю в інших державних органів коштів для сплати судового збору для подачі позовної заяви. Як правило, прокурором не надавалося жодних доказів та інших обґрунтувань щодо неможливості державних органів представляти самостійно свої інтереси в суді.
Безумовно, виключно відсутність у державного органу коштів на сплату судового збору не є обставиною, яка не підтверджує наявність підстав для здійснення прокурором представництва, зазначеному у ст. 23 Закону. Однак господарські суди приймали до розгляду позовні заяви, подані прокурорами. Із зазначеного можна зробити попередній висновок, що судова система, незважаючи на зміни у законодавстві, ще не змінила підходи допорушення судових справ за позовами прокурора.
Другою новелою законодавства стало покладання на прокурора обов’язку завчасного повідомлення зацікавленої особи про подачу позову. Відповідно до ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор зобов’язаний попередньо (до звернення до суду) повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб’єкта владних повноважень.
Тобто обов’язковою умовою подання прокурором позову є попереднє (до звернення до суду) повідомлення про це громадянина та його законного представника або відповідного суб’єкта владних повноважень.
Позовна заява vs. повідомлення про намір пред’явити позов.
Протягом першого місяця після змін у законодавстві, вказані вимоги закону прокуратура майже не виконувала, вважаючи, що направлення позову стороні є визначеним законом повідомленням про намір подати позов.
У цьому випадку суди не погодилися з думкою прокуратури та в ухвалах про повернення позовних заяв вказували, що позовна заява та повідомлення про намір пред’явити позов є різними процесуальними документами та мають вчинятися окремо. Після доволі нетривалого періоду повідомлення про намір пред’явити позов стало нормою при подачі прокурорами позовних заяв.
Ще однією зміною у законодавстві щодо участі прокурора у господарському процесі стало виключення прокуратури з кола осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору (1.09.2015 р. набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» №484-VIII від 22.05.2015 р.).
Судовий збір – проблема №1
Відсутність бажання сплачувати судовий збір різко скоротила кількість позовних заяв, які подавалися прокурорами, а подані прокурорами позови майже завжди супроводжувалися заявами про відстрочення, розстрочення або звільнення відсплати судового збору.
Прокурори обґрунтовували відстрочку, розстрочку або звільнення від сплати судового збору тим, що Законом України «Про державний бюджет на 2015 р.» видатки насплату прокуратури судового збору не передбачені та відповідне фінансування органами прокуратури не здійснювалось, будь-які інші кошти не можуть бути витрачені для сплати судового збору.
Судова практика розгляду таких заяв і на сьогодні залишається неоднозначною: суди як задовольняють клопотання прокуратури, так і відмовляють у їх задоволенні.
На нашу думку, при вирішенні питань про відстрочення, розстрочення або звільнення від сплати судового збору слід виходити з наступного.
Прикінцевими положеннями Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» від 22.05.2015 р. №484-VIII передбачено, що Кабінет Міністрів України має забезпечити відповідне фінансування державних органів, якіпозбавляються пільг щодо сплати судового збору.
Відповідно до ст. 90 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 р. №1697-VII фінансування прокуратури здійснюється згідно з кошторисами та щомісячними розписами видатків, затвердженими Генеральним прокурором України, в межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний бюджетний період.
Відповідно до ст. 8 Закону України «Про судовий збір», суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою відстрочити, розстрочити сплату судового збору, зменшити його розмір або звільнити від його сплати. У п. 3.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №7 від 21.02.2013 р. «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» роз’яснив, що єдиною підставою для вчинення господарським судом дій, зазначених у ст. 8 Закону, є врахування ним майнового стану сторін. Особа, яка заявляє відповідне клопотання, повинна навести доводи та надати докази на підтвердження того, що її майновий стан перешкоджав (перешкоджає) сплаті нею судового збору у встановленому порядку й розмірі.
При цьому, оскільки ст. 129 Конституції України як одну з засад судочинства визначає рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом, отже, в тому числій органів державної влади, то самі лише обставини, пов’язані з фінансуванням установи чи організаціїз Державного бюджету України та відсутністю у ньому коштів, призначених для сплати судового збору, не можуть вважатися підставою для звільнення від такої сплати.
Дещо про принцип рівності сторін у судовому процесі
За практикою Європейського суду з прав людини, принцип рівності сторін у процесі є лише одним з елементів більш широкого поняття справедливого судового розгляду, яке також включає фундаментальний принцип змагальності процесу (див. Ruiz-Mateos v. Spain, рішеннявід 23.06.1993 р., серія A, №262, с. 25,§63). До того ж, принцип рівності сторін у процесі (у розумінні «справедливого балансу» між сторонами) вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище щодо другої сторони (див. Dombo BeheerB. V. v. the Netherlands, рішення від 27.10.1993 р., серія A, № 274, с. 19,§33 та Ankerl v. Switzerland, рішення від 23.10.1996 р., Reports 1996-V,стор. 1567-68, §38).
Привілейована позиція обвинувача (прокурора) при розподілі судових витрат може викликати запитання у контексті дотримання права на справедливий судовий розгляд. Не дивлячись на те, що подібна перевага може бути виправдана міркуваннями охорони правопорядку, її «використання не допустимо, якщо це призводить до нерівноправного становища сторони в цивільному судочинстві стосовно прокурора» (див. Stankiewicz v. Poland, рішеннявід 06.04.2006 р., №46917/99).
Відповідно до п. 16 Рекомендації Rec (2012) 11 Комітету Міністрів Ради Європи, державам-учасникам про роль публічних обвинувачень поза системою кримінальної юстиції (ухвалена Комітетом Міністрів19.09.2012 р. на 1151 засіданні заступників Міністрів) права публічного обвинувачення на оскарження судового рішення або його перегляд іншим вищестоящим судом не повинно жодним чином різнитися від доступних для інших сторін провадження.
Відтак, за обставин, коли законодавець виключив органи прокуратури з платників, що звільняються відсплати судового збору, звільнення судом прокурорів від сплати судового збору, відстрочення до вирішення справи, при зверненні до суду може розцінюватися як надання їм певних процесуальних переваг перед іншими учасниками судового процесу – юридичними та фізичними особами, які зобов’язані сплачувати відповідний збір. Особливо це стосується позовів, що виникають щодо господарських правовідносин, які засновані на юридичній рівності їх учасників, і в яких прокурори виконують лише представницькі функції.
На сьогодні судова практика, здебільшого, погоджується з наведеною аргументацією та суди відмовляють прокуратурі у відстроченні, розстроченні чи звільненні у сплаті судового збору.
Підсумовуючи зміни у законодавстві щодо участі прокурора у господарському процесі, наразі можна зробити такий висновок: унормування підстав участі прокурора у господарському процесі не зменшило кількість позовів, що подавалися прокурорами, як обґрунтованих, так і необґрунтованих. Лише економічний важіль впливу(обов’язок оплачувати судовий збір) став реальним і дієвим інструментом, який спонукає прокуратуру більш виважено підходити до звернення у суд з позовною заявою та потенційно зменшує кількість безпідставного звернення прокурора до суду.
Статтю опубліковано в № №3-4(501-502) видання "Юридична Газета" (січень, 2016)
