Міжнародний досвід
Корисним буде звернутися до досвіду інших держав у сфері захисту критичної інфраструктури. Особливої актуальності для європейських держав питання захисту критичної інфраструктури набуло у 2001 році, після трагічних подій 11 вересня. У 2004 році Європейська комісія почала розробляти загальну методологію із захисту критичної інфраструктури та рекомендувала підвищити увагу до безпеки об’єктів, припинення функціонування яких матиме негативні наслідки. Протягом наступного десятиріччя, держави почали впроваджувати концепції захисту на законодавчому рівні. Так, наприклад, польський уряд ухвалив закон про управління кризовими ситуаціями, в рамках якого подано чітке розуміння параметрів критичної інфраструктури та її захисту. Не залишилась осторонь і Словаччина, де у 2011 році було прийнято закон про критичну інфраструктуру, котрий чітко визначав перелік таких об’єктів та державні органи, що відповідають за їх захист. Одну з найбільш комплексних законодавчих баз у цій царині продемонструвала Угорщина. Прийнятий закон про захист критичної інфраструктури чітко визначає порядок і принципи зарахування об’єктів до категорії критичних, проведення інспекцій та механізм взаємодії між державними органами у критичних ситуаціях. На сьогоднішній день питання захисту критичної інфраструктури є важливим напрямом у сфері безпеки країн-членів ЄС та НАТО. Особливу роль захисту критичної інфраструктури виділяють й експерти Світового банку, вони зазначають корисність приділення урядами особливої уваги до питання безпеки стратегічних об’єктів, зменшуючи тим самим можливі наслідки від аварій техногенного та природного характеру.
Саме поняття «критичної інфраструктури» було введено у міжнародну практику в середині 1990-х років. Це поняття знайшло своє відображення у нормативно-правових актах, науковому і діловому колах. На сьогоднішній день міжнародною спільнотою не вироблено загальноприйнятого універсального визначення критичної інфраструктури, але визначення, зафіксовані в документах різних держав і об'єднань, багато в чому перетинаються і не суперечать один одному. Проблема вироблення загальних визначень існує не тільки на міжнародному, а й на національному рівні. Так, у США глосарій Національного інституту стандартів і технологій (NIST) містить п'ять схожих, але не ідентичних визначень критичної інфраструктури, які використовуються в різних документах. Наприклад в документі NIST «Платформа для поліпшення кібербезпеки критично важливої інфраструктури» від квітня 2018 р. наведено таке визначення: «Фізичні або віртуальні системи та активи, які настільки життєво важливі для Сполучених Штатів, що часткове або повне порушення їх працездатності негативним чином позначиться на кібербезпеці, національно-економічній безпеці, здоров'ї або безпеці громадян». В Директиві Європейської ради 2008/114/ЄC критична інфраструктура визначена як актив, система або її частина, розташована на території ЄС, що має важливе значення для підтримки життєво важливих соціальних функцій, здоров'я, безпеки, економіки або благополуччя населення, порушення роботи або знищення якої приведе до значного впливу як мінімум на дві держави-члена. Очевидно, що наведені визначення відрізняються, але сходяться в головному: вони визнають значимість безперебійної роботи критичної інфраструктури. Крім цього, всі держави визнають, що навколишнє середовище інформаційно-комунікаційних технологій взаємопов'язане і взаємозалежне.
Проблеми правового регулювання в Україні
Відповідно до Закону України «Про національну безпеку України» ключовим поняттям в контексті безпеки є «захищеність» державного суверенітету. Цікаво, що законодавець обирає саме таке слово, адже по суті «захищеність» – це стан, якого можна досягти лише внаслідок ефективної та системної роботи, а саме захисту. Складність такої роботи полягає в необхідності постійного дотримання методологічних засад на різноманітних рівнях, комплексного аналізу та своєчасного впровадження необхідних правових «важелів».
Питання правового врегулювання у сфері захисту критичної інфраструктури є досить жаданим в Україні. Наявною проблемою вбачається фактична відсутність дієвої політики у сфері захисту об’єктів критичної інфраструктури. Це випливає як і з недостатності системного підходу на національному рівні, так і з законодавчої невизначеності чітких форм взаємодії державних органів між собою. Не зважаючи на дію низки законів та інших нормативно-правових актів, що визначають повноваження й компетенцію державних органів у цій сфері, в Україні досі бракує системного підходу до управління комплексом таких систем та об’єктів. Крім того, відсутні й будь-які законодавчі прояви здійснення державно-приватного партнерства у сфері захисту критичної інфраструктури, що є доволі пріоритетним напрямом, зважаючи на світовий досвід. Вочевидь, держава не зможе ефективно боротися з можливою небезпекою, знаходячись у правовому «вакуумі», тож необхідним є якнайшвидше заповнити цю прогалину.
