Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 30 березня 2016 року розглянув справу № 6-533цс16 про визнання недійсним договори іпотеки.
При розгляді була сформована наступна правова позиція.
По сенсу частини першої статті 203, частини першої статті 215 ГК основою недійсності угоди є недотримання у момент здійснення угоди стороною (сторонами) вимог, встановлених частями 1 - 3, 5 і 6 статей 203 справжні Кодекси, і, зокрема, коли зміст угоди суперечить ГК, іншим актам цивільного законодавства.
Отже, основою недійсності угоди є недотримання стороною (сторонами) вимог про відповідність змісту угоди ГК і іншим актам цивільного законодавства саме на момент здійснення угоди.
По сенсу статті 60 СК придбане дружинами за час браку, належить дружині і чоловікові на праві загальної спільної власності, якщо не доведене зворотне.
По сенсу статей 572, 575 ГК іпотека є видом забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, яке залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання отримати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.
Відповідно до статті 578 ГК і статті 6 Закону "Про іпотеку" майно, що знаходиться в загальній власності, може бути передане в заставу (іпотеку) тільки з відома усіх співвласників.
Така згода по своїй правовій природі є односторонньою угодою. Згідно частини першої статті 219 ГК у разі недотримання вимоги закону про нотаріальне посвідчення односторонньої угоди така угода є нікчемною.
В той же час, відсутність такої згоди само по собі не може бути основою для визнання договору, ув'язненого одним з подружжя без згоди іншого чоловіка, недійсним.
Так, пунктом 6 статей 3 ГК до основ цивільного законодавства віднесено, у тому числі, сумлінність.
Відповідно до частини другої статті 369 ГК і частини другої статті 65 СК при укладенні одним з подружжя договору за розпорядженням загальним майном вважається, що він діє з відома іншого чоловіка.
З аналізу вказаних норм закону в їх взаємозв'язку слід зробити висновок, що укладення одним з подружжя договору за розпорядженням загальним майном без згоди другої з подружжя може бути основою для визнання такого договору недійсним лише у тому випадку, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, хто уклав договір відносно загального майна, і третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісний, зокрема, що третя особа знала або за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить дружинам на праві загальної спільної власності, і той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди іншого чоловіка.
У цьому ж ключі про сумлінність ВСУ висловився при перегляді справ № 6-1912цс15, № 6-1622цс15.
Усі рішення судів Ви можете легко знайти в Системі аналізу судових рішень VERDICTUMствореною для аналітичної роботи з багатомільйонним масивом судових рішень. Якщо Ви ще не користуєтеся системою, замовте тестовий доступ чи придбайте VERDICTUM.
