2 вересня 2015 року Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України при розгляді справи № 6-856цс15 був зроблений висновок про непідвідомчість третейським судам суперечок, що виникають між банками і їх кредитними боржниками, оскільки останні є споживачами послуг банку. Згідно більше ранеей правової позиції, викладеної в справі № 6-64цс15оскільки Закон "Про третейські суди" містить заборону на розгляд третейськими судами справ по суперечках про захист прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), третейська обмовка в кредитному договорі між фізичною особою (споживачем) і банком є ув'язненим порушуючи вимоги пункту 14 частин 1 ст. 6 Закону "Про третейські суди", і в цій частині кредитний договір слід визнати недійсним.
Юрист Семен Кравцов вважає, що постанова ВСУ у справі № 6-856цс15 розвінчало міф про підвідомчість суперечок про захист прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки) :
ВСУ констатував, що поділа в суперечках про захист прав споживачів, у тому числі і споживачів послуг банку (кредитної спілки), не підвідомчі третейським судам, тим самим поставивши точку, без перебільшення, в одному з найбільш неоднозначних питань в правовому регулюванні.
Для кращого розуміння важливості цієї постанови для споживачів слідує звернеться до історії функціонування третейських судів в Україні.
Центральна ідея діяльності третейських судів полягає в тому, щоб понизити і без того істотне навантаження на національну судову систему, позбавивши її, зокрема, від необхідності розгляду однотипних справ невисокого рівня складнощі, які виникають, строго кажучи, з абсолютно "зрозумілих" правовідносин.
Такими, в переважній більшості випадків, являються і спори, що виникають з кредитних правовідносин, в яких вимоги кредитора грунтуються на підписаному з боржником договорі, а факт порушення зобов'язання, як правило, може підтверджуватися письмовими доказами.
Проте, в українських реаліях введення третейських судів не привело до досягнення позначених цілей, навпаки - обернулося колапсом для безлічі споживачів послуг кредитних установ.
Оскільки споживчі кредитні договори по своїй правовій природі є договорами приєднання, зміна або доповнення їх змісту через положення ГК позичальникам непідвладно. Використовуючи це у своїх власних, недобросовісних цілях, кредитні установи часто, під загрозою відмови, надавали грошові кошти позичальникові виключно за умови наявності в кредитному договорі третейських обмовок.
У результаті, в порядку третейського виробництва з боржників стягали багатократні суми заборгованостей, левову частку яких складали колосальні штрафні санкції. При цьому, позичальники не повідомлялися про розгляд справи в третейському суді, що позбавляло їх можливості брати участь в розгляді, оспорювати факт порушення кредитного зобов'язання або налічену кредитною установою суму. Це і недивно, якщо враховувати, що третейські суди часто створювалися при фінансових установах або просто здійснювали взаємовигідну співпрацю.
Такий стан справ ускладнювався також неможливістю оскаржити явно незаконне рішення третейського суду, адже компетенція національного суду відносно оскарження такого рішення формально зводиться лише до перевірки деяких процесуальних підстав, перелік яких є вичерпним (норми статті 51 Закону "Про третейські суди" і статті 389-5 ГПК).
До того ж, визначення суду про видачу старанного документу на примусове виконання рішення третейського суду не підлягає оскарженню в апеляційному порядку. В той же час, визначення суду про відмову у видачі такого старанного документу може бути предметом апеляції, що, поза сумнівом, ставить кредитну установу і позичальника в нерівне процесуальне положення і порушувало справедливий баланс інтересів.
|
Семен Кравцов |
Про міру критичності вищеописаної ситуації може свідчити хоч би той факт, що в узагальненні Верховного Суду України про практику застосування судами Закону "Про третейські суди" від 11 лютого 2009 року- документі, що зазвичай відрізняється вивіреною і строгою юридичною технікою, - були присутніми досить жорсткі зауваження і розгромна оцінка відверто незаконній діяльності третейських судів, виражені у формі, зазвичай не властивій "сухому" юридичному тексту.
Ймовірно, саме з метою не допустити зловживання кредитними установами своїми правами, законодавець відповідно до Законом № 2983 - VI від 3 лютого 2011 року вніс зміни до Закону "Про третейські суди", виключивши з компетенції третейських судів вирішення суперечок про захист прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).
Але на судовій практиці судів касаційної інстанції в цивільних справах (раніше - Верховний Суд України, а з 2013 року - Вищий спеціалізований суд України по розгляду цивільних і карних справ) законодавчі новели ніяк не відбилися.
Річ у тому, що суди трактували положення пункту 14 частин 1 статті 6 Закону "Про третейські суди" таким чином, що суперечками про захист прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), вважали тільки спори, ініційовані самим споживачем. Спори за позовом банку до боржника про стягнення заборгованості справами про захист прав споживачів не рахувалися, оскільки позивачем виступав банк, а не споживач.
Така позиція представляється досить спірною, оскільки буквальне тлумачення цієї норми вказує на не підвідомчість третейським судам суперечок саме "про захист" прав споживачів, що свідчить про можливість захищатися не лише за допомогою пред'явлення позову. Виходячи з цього, слід визнати, що позичальник, виступаючи відповідачем в справі про стягнення заборгованості, також здійснює захист, який реалізується шляхом представлення заперечень проти позову.
В зв'язку з цим цікавий той факт, що законопроект про внесення змін до Закону України "Про третейські суди", замість якого був прийнятий Закон № 2983 - VI від 3 лютого 2011 рокупередбачав вдаліше формулювання норми пункту 14 частин 1 статті 6 Закону, згідно з якою з компетенції третейського суду виключалися б "спори, однієї із сторін в якому являється особа, яка має статус споживача відповідно до Законом "Про захист прав споживачів"але, ймовірно, під тиском фінансового лобі, вона була замінена на норму в існуючій редакції.
Таким чином, постанова Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року в справі № 6-856цс15 - украй важливий судовий акт, який надає споживачам послуг кредитних установ право на справедливий суд, гарантоване статтею 6 Конвенцій про захист прав людини і основоположних свобод.
Прийняття цієї постанови породжує низку запитань відносно того, яким чином споживачі послуг кредитних установ можуть уникнути стягнення заборгованості згідно з незаконними рішеннями третейських судів, прийнятих до набирання законної сили постанови Верховного Суду України, що коментується, адже терміни їх оскарження збігли, або ж є визначення суду про відмову в задоволенні заяв про відміну рішень третейських судів по тих же самих підставах, а процедура їх примусового виконання вже розпочата.
Необхідно враховувати, що Верховний Суд України своїми постановами не створює нових норм права, а забезпечує одноманітність судової практики, встановлюючи правила їх застосування. Тому, твердження про те, що з 2 вересня 2015 року третейські суди не можуть розглядати суперечки про захист прав споживачів, у тому числі і споживачів послуг кредитних установ, є неспроможним. Коректна інша теза: рішення третейських судів, які прийняті після внесення в Закон України "Про третейські суди" змін про виключення з їх компетенції суперечок такої категорії, - незаконні.
В цьому випадку, одним із способів захисту прав споживачами послуг банків можуть бути спростування рішень третейських судів в судовому порядку, з подачею, при необхідності, клопотань про відновлення процесуальних термінів. Слід мати на увазі і те, що у разі, якщо суперечки про відміну рішень третейських судів вже переглянуті касаційною інстанцією не на користь споживачів, існують правові підстави для перегляду такого судового акту Верховним Судом України.
Також, не виключено, що діяльність суддів третейських судів, які приймали рішення всупереч забороні, передбаченій пунктом 14 частин 1 статті 6 Закону "Про третейські суди", може стати предметом перевірок компетентними органами.
Так або інакше, залишається сподівається на те, що судова практика в цьому питанні буде остаточною, оскільки відомі окремі випадки, коли Верховний Суд України упродовж нетривалого періоду часу висловлював різні позиції відносно правової оцінки одних і тих же правовідносин.
