Мы даем ЗНАНИЯ для принятия решений, УВЕРЕННОСТЬ в их правильности и ВДОХНОВЛЯЕМ на развитие честного бизнеса, как основного двигателя развития Украины
КРУПНОМУ БИЗНЕСУ
СРЕДНЕМУ и МЕЛКОМУ БИЗНЕСУ
ЮРИДИЧЕСКИМ КОМПАНИЯМ
ГОСУДАРСТВЕННОМУ СЕКТОРУ
РУКОВОДИТЕЛЯМ
ЮРИСТАМ
БУХГАЛТЕРАМ
Для ФЛП
ПЛАТФОРМА
Единое информационно-коммуникационное пространство для бизнеса, государства и социума, а также для профессиональных сообществ
НОВОСТИ
и КОММУНИКАЦИИ
правовые, профессиональные и бизнес-медиа о правилах игры
ПРОДУКТЫ
и РЕШЕНИЯ
синергия собственных и партнерских продуктов
БИЗНЕС
с ЛІГА:ЗАКОН
мощный канал продаж и поддержки новых продуктов

Ловушка неплатежеспособного банка

18.08.2015, 12:17
12
12
Тамара Краснокутская
Начальник юридического департамента ООО «Квазар-Микро»

Материал публикуется на языке оригинала.

Основними нормативно-правовими актами, що регулювали відносини проблемних банків з клієнтами та вкладниками, до 25.03.2015 року були Конституція України, Цивільний кодекс України, Закон України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", Закон України "Про банки і банківську діяльність" та Закон України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Після ж зазначеної дати де-факто основним нормативним актом стала постанова Верховного Суду України від 25.03.2015 року у справі № 910/9232/14.

За законодавством України, юридичні особи зобов'язані користуватися послугами банків та тримати свої гроші на розрахункових рахунках. За стандартними умовами договору банківського рахунку банк зобов'язується відкрити клієнту поточний рахунок та здійснювати розрахунково-касове обслуговування рахунка відповідно до чинного законодавства України, нормативно-правових актів Національного банку України та умов договору. Банк приймає та зараховує на рахунки клієнта грошові кошти, що йому надходять, виконує розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум у межах залишків коштів на рахунку, надає довідки та здійснює інші операції за рахунком у порядку та на умовах, передбачених чинним законодавством України.

Банк має право використовувати кошти клієнта, які зберігаються на його рахунку, відповідно до чинного законодавства України та нормативних актів Національного банку України, гарантуючи право клієнта безперешкодно розпоряджатися цими коштами. Клієнт має право самостійно розпоряджатися коштами на своєму рахунку з дотриманням вимог чинного законодавства України.

Відповідно до положень ч. ч. 1 - 3 ст. 1066 ЦК України передбачено, що за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати та зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.

Банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами.

Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд.

Згідно з ч. 3 ст. 1068 ЦК України банк зобов'язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом.

Статтею 1073 ЦК України передбачено: у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ст. 1074 ЦК України обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду або в інших випадках, встановлених законом, а також у разі зупинення фінансових операцій, які можуть бути пов'язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму, передбачених законом.

Всі зазначені норми працюють рівно до того моменту, поки ваш банк не почало "лихоманити", він став проблемним, а після у нього не ввели тимчасову адміністрацію. З початком цього періоду банк припиняє виконувати платіжні доручення клієнта, навіть внутрішні, для перерахування коштів на рахунки в тому самому банку, навіть спрямовані на сплату податків та інших обов'язкових платежів, навіть на переказ страхових коштів Фонду соціального страхування для надання матеріального забезпечення та соціальних послуг застрахованим особам - працівникам клієнта банку.

Наголошую, порушення банком своїх зобов'язань починається з віднесення його до категорії проблемних, що передує введенню тимчасової адміністрації, і продовжується, залишаючись таким само незмінним і некараним після віднесення банку до категорії неплатоспроможних відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 2 ст. Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", у порядку, передбаченому Законом України "Про банки і банківську діяльність". Далі слідує рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про початок процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку та здійснення в ньому тимчасової адміністрації протягом трьох місяців. Згідно з ч. 1 ст. 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" з дня призначення уповноваженої особи Фонду призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Уповноважена особа Фонду від імені Фонду набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації аж до її припинення.

Відповідно до п. 1 ч. 5 ст. 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" під час тимчасової адміністрації не здійснюється, зокрема, задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку. З огляду на цю норму, неплатоспроможний банк не виконує платіжні доручення клієнта. Але з якого моменту клієнт банку став його кредитором? Юридична особа не є "вкладником" у розумінні Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", який визначає вкладниками виключно фізичних осіб (пп. 4 п. 1 ст. 2).

Статтею 1 "Про банки і банківську діяльність" встановлено, що кредитор банку - юридична або фізична особа, яка має документально підтверджені вимоги до боржника щодо його майнових зобов'язань. Аналіз положень ст. ст. 190, 509 Цивільного кодексу України показує, що майновим зобов'язанням є зобов'язання боржника передати кредитору майно (річ, сукупність речей, майнові права та обов'язки) або сплатити певну грошову суму на підставах, встановлених ст. 11 цього Цивільного  кодексу.

Водночас сам клієнт банку є власником грошових коштів на рахунку, яким він володіє. Його право власності на зазначені кошти, в силу ст. 41 Конституції України та ст. 321 ЦК України, є непорушним. Таким чином, згідно із зазначеними нормами права обов'язок Банку виконати переказ за платіжним дорученням не є майновим зобов'язанням, а є зобов'язанням виконати дії з розрахунково-касового обслуговування Клієнта, шляхом перерахування коштів Клієнта на підставі платіжного доручення.

На моє переконання, клієнт неплатоспроможного банку не є його "кредитором" у розумінні Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", тому обмеження частини 5 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" на нього не повинні розповсюджуватися.

З огляду на вищенаведене, відмова виконати платіжне доручення клієнта через впровадження тимчасової адміністрації є необґрунтованою та безпідставною. Впровадження тимчасової адміністрації не звільняє банк від виконання зобов'язань за договором банківського рахунка та законодавства України. Це підтверджується умовами Договору банківського рахунка та наведеними нормами законодавства.

Наведена позиція до 25.03.2015 року підтверджувалась також судовою практикою: наприклад, постанова Вищого господарського суду України від 14.01.2010 у справі № 7/36-2009 (моя улюблена!); постанова Вищого господарського суду України від 17.11.2014 р. у справі №  910/2951/14; постанова Вищого господарського суду України № 910/12766/14 від 04.02.2015 р., постанова Вищого господарського суду України № 927/1379/14 від 19.02.2015 р.; рішення господарського суду міста Києва від 10.04.2013 року, справа № 910/1563/13; постанова Київського апеляційного господарського суду від 30.10.2013 року, справа № 910/6074/13 тощо). Це "класичні твори". Крім того, можна навести нещодавні рішення перших інстанцій, прийняті до оприлюднення переламної постанови ВСУ від 25.03.2015 року: рішення господарського суду міста Києва від 08.04.2015, справа №910/5813/15-г; рішення господарського суду міста Києва від 06.04.2015, справа № 910/6645/15-г; рішення господарського суду міста Києва, справа №  910/1965/15-г від 31.03.2015 р.; рішення господарського суду міста Києва від 25.03.2015, справа № 910/2474/15-г; рішення господарського суду міста Києва від 26.03.2015, справа № 910/2717/15-г.

Але після оприлюднення постанови Верховного Суду України від 25.03.2015 року у справі № 910/9232/14 судова практика кардинально змінюється, і ошуканим клієнтам банку вже не задовольняють позовні вимоги щодо зобов'язання вчинити дії з розрахунково-касового обслуговування. Прикладом цього є рішення господарського суду міста Києва від 17.04.2015, справа № 910/6821/15-г; рішення господарського суду міста Києва від 15.04.2015, справа № 910/5657/15-г. Зверніть увагу, що, наприклад, суддя Чинчин О. В. винесла протилежні рішення у справі № 910/2717/15-г, задовольнивши вимоги клієнта ПАТ "ЕНЕРГОБАНК та відмовивши у задоволенні у справі № 910/5657/15-г після постанови ВСУ.

Згідно зі ст. 4 ЦК України основу цивільного законодавства України становить Конституція України. Основним актом цивільного законодавства є Цивільний кодекс України.

Відповідно до ст. 8 Конституції України визнається і діє принцип верховенства права.

Пунктом 4.1 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України № 9-рп/2001 від 19.06.2001 року визначено, що Україна є правовою державою (стаття 1 Конституції України), а в правовій державі існує сувора ієрархія нормативних актів, відповідно до якої постанови та інші рішення органів виконавчої влади мають підзаконний характер і не повинні викривляти сутність і зміст законів.

Відповідно до п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01.11.96 року "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя", якщо при розгляді справи буде встановлено, що нормативний акт, який підлягав застосуванню, суперечить закону, суд зобов'язаний застосувати закон, який регулює ці правовідносини.

Згідно зі ст. 177 ЦК України об'єктами цивільних прав є речі, у т. ч. гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші майнові та немайнові блага.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів.

Право власності вважається набутим, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ст. 92 Конституції України правовий режим власності визначається виключно законами України.

Отже, обмеження у праві власності, припинення права власності можливе лише за підставами та у порядку, встановленими актами, що мають статус закону.

Відповідно до законів України "Про банки і банківську діяльність" , "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" режим тимчасової адміністрації та мораторію в банку не є підставою невиконання платіжних доручень клієнта про перерахування коштів з поточного рахунку.

Як уже зазначалося, згідно зі ст. 4 ЦК України основу цивільного законодавства України становить Конституція України. Основним актом цивільного законодавства є Цивільний кодекс України. Відповідно до ст. 8 Конституції України визнається і діє принцип верховенства права. Україна є правовою державою (стаття 1 Конституції України). Обмеження у праві власності, припинення права власності можливе лише за підставами та у порядку, встановлених актами, що мають статус закону. Оскільки нових актів, які мають статус закону, у правовому полі України не з'явилося, я роблю висновок про те, що постанова Верховного Суду України від 25.03.2015 року у справі № 910/9232/14 була прирівняна судами до акта, що має статус закону. І незважаючи на те, що правова позиція Верховного Суду України згідно з частиною першою статті 111-28 Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року N 192-VIII має лише враховуватися судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права, суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів, у моїй практиці і перша, і апеляційна, і касаційна інстанції, щоправда з жалем та співчуттям, застосували в своїх рішеннях саме правову позицію постанови ВСУ від 25.05.2015, надавши їй перевагу над Конституцією та Цивільним кодексом України. Судова система України одностайно зробила висновок, що у банку відсутні правові підстави для виконання платіжного доручення Позивача у період здійснення тимчасової адміністрації. За таких обставин заявлені вимоги щодо зобов'язання банку виконати платіжне доручення не підлягають задоволенню.

Таким чином, всі клієнти неплатоспроможного банку визнані його кредиторами, під час тимчасової адміністрації законні вимоги про перерахування власних коштів банками законно таки не виконуються. Після оголошення про ліквідацію банку відповідно до ст. 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" вимоги кредиторів банку задовольняються у сьому чергу, як "інші вимоги, крім вимог за субординованим боргом". Вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження коштів від реалізації майна банку після повного задоволення вимог попередньої черги. Реальність є такою, що до задоволення вимог кредиторів сьомої, передостанньої, черги, не дійде ніколи! Після закінчення одного року з моменту оголошення про ліквідацію вимоги кредиторів неплатоспроможного банку, не задоволені за недостатністю активів (майна) такого банку, вважаються погашеними.

І нема до кого позиватися! Це законодавча пастка, перетворена на безнадійну судовою системою, з якої немає виходу. 

Связаться с редактором

Войдите, чтобы оставить комментарий